— Під час перших акцій ми спостерігали прагнення кримчан вивчити ситуацію, чи реальні люди організовують ці заходи. Наскільки мені відомо, усі були здивовані тим, скільки людей прийшло, відгукнулось на першу акцію. Там намагалися зібратися не більше 20-30 чоловік, а вийшло близько 200 осіб біля Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Коли ми ще зробили ходу вулицями Сімферополя до представництва Президента АР Крим, то окремі журналісти налічували близько 400 і більше осіб нас, які узяли участь у цій першій акції.

Перша наша акція пройшла у «лещатах» проросійських сил. Тому що «Партія регіонів» мобілізувала проти нас на ту акцію більше п'яти тисяч людей. Їх звезли організовано на площу у Сімферополі перед Радою міністрів АР Крим, на той же час, на ту ж годину. Тоді стояло питання, чи зможемо ми взагалі провести цю нашу акцію. Вона мала починатись о 12 годині, але ми приїхали заздалегідь і спостерігали, як міліція розставляла прапори, символіку «Партії регіонів», фактично захоплюючи всю площу для проведення акції. В нас навіть відео є, де ми годину борсались, відбивали словесні атаки міліції, щоб захистити свою участь у цій акції. В кінці погодили, що ми будемо на сходах перед Радою міністрів, а мітинг проросійських сил нехай буде на протилежній стороні – де драматичний театр – там їм досить місця.

— Ми заздалегідь подали дві заявки на проведення акції, розуміючи, що нам може не вдатись провести акцію перед Радою міністрів. Ми в цей же день подали заявку на проведення акції, про яку вони не знали (бо ми в суботу подали її, хитруючи так) перед представництвом президента АР Крим. Кабмін і Азаров вже сказали свою позицію, а тепер Президент у Вільнюсі має сказати свою позицію. І представництво є офіційним представником Президента в Криму, і він має сказати остаточне слово.

Буквально за годину, може, дві, ми провели акцію під Радою міністрів і змістились – пішли вулицями, скандуючи: «Україна з ЄС», «Європейський вибір» до представництва Президента. Це здивувало міліцію. Вони у перший момент були розгублені, не вірили, що в нас ще одна акція запланована на другу годину під представництвом Президента, поки я не показав документи. У нас десь хвилин 20 була затримка у зв'язку з цим, а далі нас були змушені пропустити. Яке було здивування всіх тих організаторів мітингу, коли вони побачили, що ми спокійно перемістилися. Бо вони ж нас перебивали гучномовцями, розставили апаратуру, глушили, щоб не чути наші виступи було. Вони були в шоці – це, очевидно, великі ресурси – автобуси, людям платили стовідсотково за мітинг, на який звозили. Журналісти, висвітлюючи ці події, писали, що як тільки ми пішли з площі Леніна, через 15 хвилин мітинг з понад 5 тисяч людей просто розійшовся.

— Ми проводили акції руху «Євромайдан-Крим» щоденно. Ввечері – шоста-сьома година, залежно від можливостей і робочого дня. Це акції біля Ради міністрів Автономної Республіки Крим. На вихідні – субота і неділя – ми проводили акції орієнтовно на 11-12 годину або перед Радою міністрів, або перед Представництвом Президента, або перед Верховною Радою. Ці акції були у вигляді ходи. Наприклад, йдемо від Ради міністрів до Верховної Ради. Щоб ми не просто проводили акції на одному місці, а й шли вулицями. У вихідні долучалось близько тисячі людей – йшли вулицями Сімферополя, скандуючи «Слава Україні!». За часи Незалежності таких велелюдних акцій проукраїнського напрямку фактично не було.

— Скажу так: це був не перший перелом ситуації, за яким кримчани спостерігали. Згадаймо Помаранчеву революцію. Тоді переміг Майдан і серед кримчан нічого складного не відбувалось. Звісно, всі очікували, що будуть кадрові розклади – хто буде при владі і як це позначиться на Криму, які будуть зміни.

На мітингу 26 лютого, коли проросійські сили звезли орієнтовно 5-7 тисяч людей, 40-50% були не кримчанами. Подальші мітинги, які вже після захоплення адмінбудівель проводили, не були велелюдні. Крім Севастополя – його треба окремо розрізняти.

Крим не готовий був і не хотів брати участь в окупації, підтримувати країну-агресора і йти за проросійськими силами. Самі кримчани – навіть депутати Верховної ради Криму – не сприймали «Партію регіонів» як партію влади в Криму. Там були внутрішні протистояння. Вони були змушені слухатися по вертикалі. У 2010 році, коли перемогла команда Януковича, він висадив в Криму свій «десант». Вони зайняли всі ключові посади і фактично контролювали економічні питання Криму. Тому самі кримчани і навіть депутати проросійського штибу сприймали «Партію регіонів» як зайву, що прийшла на їхню територію і міняє правила гри. Але в загони якоїсь «самооборони» йшли не кримчани. Це все говорить про те, що Крим окуповувала Росія. Об'єднувала проросійських кримчан навколо себе і координувала їхні дії проти України.

— Напевно, я реально усвідомив це вже навіть не 27 лютого, тоді я думав: «Ну що далі, хлопчики?». Ми чекали реакції Служби безпеки України, наших правоохоронних органів. А коли вже березень – і ніхто не реагує, не визволяє ті приміщення, почали з російських військових частин виходити і спокійно собі їздити БТР-и. Тоді вже ми стали усвідомлювати, що щось тут не те. Тим більше, що міліція почала себе неадекватно поводити – не звертати уваги на ті злочини, що відбувались. «Самооборона» почала бігати з палицями по вулицях.

Ми усвідомлювали, що є небезпека, але не втрачали надії. Ми ухвалили рішення продовжити все одно проводити наші акції. Вони почалися з 2 березня біля пам'ятника Тарасу Шевченку з розумінням, що їх вже небезпечно проводити. За нашими будинками і квартирами вже спостерігали. Ми з Анатолієм Ковальським зафіксували, що біля мого будинку постійно сидять і чергують, хоча й міняються, люди. Наші акції – акції руху «Євромайдан-Крим» – ніхто не підтримав. Але ми вирішили все ж їх проводити. Ми були здивовані: чому ніхто не проводить проукраїнські акції і заходи, де наші правоохоронні органи і що взагалі відбувається. Ми не могли фізично щось зробити, наші сили були слабші, але ми розуміли, що єдине, що ми можемо зробити – це інформаційно зламати ситуацію. Бо на півострові було багато міжнародних ЗМІ (я вже не кажу про українські) і вони щоденно транслювали ті події, які відбувались біля захоплених адмінбудівель, і проросійські мітинги також.

Ми вирішили протидіяти – показати, що в Криму є українці, кримські татари, що Крим – це Україна. Пам'ятник Тарасу Шевченку став символом боротьби, спротиву. І нам вдалось. Якщо на перший мітинг прийшло 20-30 осіб, то наступного дня прийшло 200. Був страх, була паніка. Навіть серед нас. Ми дві-три години обговорювали, що нам робити, чи йдемо ми на ці акції. Більшість була проти, вони говорили, що зараз – це завдання держави і політиків уже. Я вислухав і сказав, що розумію і поважаю ці позиції, бо це вже небезпечно, але ще є громадянська позиція, і ми її маємо показати. Бо може скластись враження, що в Криму всі щасливі і раді. Був резонанс. Люди приєднувались. Страх почав потроху відступати і люди, які спершу боялись, на наступні акції вже приходили. Ми постійно ходили до військових частин підтримати наших військових. Акції почались по всій території Криму. Люди ставали вздовж доріг, сигналили машини, прапори виносили. З'явилась надія, що нас почують і правоохоронні органи почнуть нарешті працювати, що з Києва оголосять якусь програму по ліквідації тих терористів і визволятимуть Крим.

— Так, 9 березня була найпотужніша акція після 26 лютого, яку ми провели разом із кримськими татарами. Бачачи, що наші акції збільшуються, ми закликали кримчан 9 березня приїхати з усіх районів, аби провести потужнішу і масовішу акцію. За підрахунками журналістів, приїхали більше 3 тисяч людей. Ми приурочили акцію дню народження Шевченка.

Але за дві години нас з Анатолієм Ковальским впізнали, коли ми отримували від наших волонтерів та активістів Майдану з Києва нашу символіку, прапори, стрічки, літературу. Нас схопила прямо на пероні так звана «самооборона». Відвезли у відділок міліції на залізничному вокзалі. Забрали паспорти. А на мою вимогу пояснити хоча б вже в міліції що відбувається, відповідали: «Сейчас тебе объяснят, придут старшие». «А ви хто такі, що значить, що в міліції є якісь "старші"»?

Російська влада хоче показати, що в Криму все прекрасно. Як вони висловлюються, «абсолютна свобода слова». Якщо так, то звідки в Криму беруться дисиденти? Чому людей через іншу точку зору притягують до кримінальної відповідальності?

— Ті міліціонери, які там були у відділку, самі були перелякані і не втручались. Через 15-20 хвилин прийшли люди в цивільному, спортивні такі. Їм віддали наші паспорти. Я знову почав питати, чому наші документи віддають невідомим особам. «Они вам расскажут», – відповіли мені.

Вони сказали: «Ми їх забираємо з собою». І щойно сказали – кинулася ця «самооборона» – чоловік 10-15, скрутили нас і вивели з міліцейського відділку. Там були сходи, я вперся, почав чинити спротив і одразу отримав зверху удар рукою в голову. Розбили губу, кров пішла. Я на якусь мить ледь не втратив свідомість. Вони натягли капюшон і потягли мене далі під руки. По перону протягли нас аж до виходу до міста, посадили в «мерседес», закинули туди обох. Під ногами у нас була купа бит бейсбольних. На задньому сидінні нам почали зв'язувати скотчем руки і очі. І наказали мовчати.

— Так. Після полону мої свідчення потрапили до позову в Європейський суд з прав людини Україна проти Росії. Хоча я не міг бачити, але те, що відбувалось свідчить, що це дійсно був Гіркін та Безлер. В полоні весь час вони говорили «Бес идет». А це – позивний бойовика Ігоря Безлера.

Була зустріч в Раді міністрів АР Крим, де Гіркін підтвердив, що я у них: «Ничего страшного с ним не будет. Жить будет». Усі свідчення і факти доводять, що це був спецзагін Гіркіна і Безлера, співробітники ГРУ, які потім вже мігрували у Слов'янськ та Краматорськ. Спочатку вони були у Криму і керували цією спецоперацією. Гіркін зустрівся із архієпископом Климентом та видав довідку, де він підписується, що церкву ніхто чіпати не буде. Отже, він мав там повноваження.

— Ні. Перші допити були найскладніші. Били, катували струмом. Але більше навіть тиснули психологічно. Перед тортурами роздягали повністю, прив'язували руки і ноги, очі зав'язували скотчем. І водили по тілу ножем. Робили надрізи, в холодному приміщенні відчувалось, коли кров йшла. Ставили питання. Я мусив на все відповідати. Говорили: «Я таким, как ты, вырезал печенку перерезал, зарезал». Така підготовка була. «Сейчас зайдет старший, он будет задавать тебе вопросы, ты должен четко отвечать». Це все – до самого катування. Це були реальні кати, які насолоджувались цими всіма речами. Людьми їх назвати не можна.

— На слух впізнавав. Мені давали плівки. Серед них були люди, причетні до збиття «Буком» літака. Голоси ідентифікувати міг, а зовні – ні. В нас весь час були зав'язані очі. Один раз нам їх відкривали при обміні, який не відбувся. Аби вмилися і, як вони казали, «привели фейс в товарный вид». Тоді ж у дзеркалі побачив, що за мною стоїть у масці «зелений чоловічок» з автоматом.

— У Сімферополі, в підвалах обласного військкомата. Були спроби двох обмінів, але тільки на третю спробу, 20 березня, нас обміняли.

За цей період було три складні допити ГРУшників. «Спецами» їх називали. Вони, як я вже казав, надрізи робили. Також били тільки в грудну клітку, бо якби з тією силою вдарили в живіт, то напевно відбили б печінку. Напругу струму збільшували поступово. Спершу як електрофорез, щипає-щипає, а потім настільки лупить, що падаєш прив'язаний разом із стільцем. І тоді б'ють у грудну клітку. Потім піднімають і починають знову.

Крім того, ще були допити, які проводили охоронці. Вони називали себе «кримське військо». Так, в один вечір вони по мені випустили куль двадцять із пневматики. Ти думаєш, що все розказав, а їм своє влаштовувати.

— Перше питання – про зв'язки з «Правим сектором». На той момент вони не вірили, що представники руху «Євромайдан-Крим» жодного зв'язку і співпраці із «Правим сектором» не мали. Друге – фінанси, ресурси наші. По-третє, про нашу співпрацю з Києвом. Вони не вірили, що ми самостійно організувалися. Четверте – які диверсії ми планували зробити під час «референдуму».

Щоб ви розуміли, під час «референдуму» ми всі були в підвалах. Тобто коли говорять про волевиявлення, я завжди задаю питання: «Яке ж волевиявлення, коли я, як кримчанин, був тоді у підвалі і не зробив його?».

Також питали про організацію, до якої я тоді належав – Кримський центр ділового та культурного співробітництва «Український дім» – і про дружину та батьків. Їм потрібно було зізнання, що я співпрацюю з «Правим сектором». Для того, щоби потім розказувати у своїх проросійських ЗМІ про ліквідацію небезпечних, керованих американськими і іншими структурами елементів, які в Криму збиралися створювати заворушки.

— У тому підвалі, де ми з Анатолієм Ковальським перебували, перші дві ночі ми були одні. Вже потім почали люди прибувати. І Міша Вдовченко, і інші люди, яких ми не знаємо, і військові були, яких окремо тримали. В один день по розмовах було чутно, що військових 5-6. Ми чули, що їх б'ють та катують. Але на другий день їх обміняли. Військових якось швидше обмінювали. Різні люди були. Десь до двадцяти було там.

У день нашого обміну обміняли сімох із нас, а решта там ще лишилася. Когось пізніше привели, але швидше вивели. З Анатолієм Ковальським ми були найпершими в цьому підвалі.

— Взагалі вона відновила свій випуск у 2016 році. Два роки вона не виходила у зв'язку з цими подіями. Ну і є така складова – усім було байдуже на той момент, виходить вона чи ні. Тоді я прийняв рішення піти на конкурс на посаду генерального директора Державного підприємства «Національне газетно-журнальне видавництво», підпорядкованого Міністерству культури України. Воно видавало десять ЗМІ. Із них сім – культурологічного напрямку, серед яких «Кримська світлиця».

«Кримська світлиця» не фінансувалася фактично два роки. Виникла заборгованість по зарплаті перед працівниками, які залишилися в Криму. Окрім цього, попередній директор видав два накази про переведення редакції в Київ… При цьому головний редактор Віктор Качула, при всій повазі, прийняв рішення залишатися в Криму. І не виконував ті накази, які видавалися підприємством і власником газети. Колектив не міг там видавати газету, зрозуміло за яких обставин, і в Києві не міг, бо був на півострові.

Тому я видав ще два накази – дав час та можливість людям переїхати, шукав їм помешкання, у Пущі-Водиці їм було запропоновано поселення. Фактично всі переїхали, окрім двох людей – Віктора Качули і Тамари Соловей, яка через вік і стан здоров'я не могла переїхати.

— У цьому році на наступний рік ми підписали контракт із фірмами, які спеціалізуються на передплаті онлайн. Таким чином, наприклад, кримчанин зможе отримувати на свою електронну адресу електронний варіант газети.

Уже два роки немає фінансування – держава самоусунулася. 2018 рік закінчився, ми виконали вимоги реформуватися, створити приватне підприємство, але фінансування вони не надали. Хоча ми фінансувалися частково за державний кошт, частину доходів ми отримували самостійно.

На мою думку, це неправильно. Я вважаю, що всі ЗМІ, які переміщені, зокрема і «Чорноморська ТРК», повинні мати дотації з бюджету, програму підтримки ЗМІ, переміщених із тимчасово окупованих територій. Я цю позицію відстоюю і вважаю, що «Кримська світлиця» – це наш прапор. І вона буде виходити і до, і після того, як ми повністю звільнимо Крим.