— Те, що Крим «взяли без жодного пострілу» – це поширений російський міф, який сильно вкорінився. Плоди цього ми пожинаємо вже сьомий рік. Насправді те, що відбулося на півострові – це військова агресія Росії проти України, окупація півострова.

— Так і є. Першими намагалися зачищати в Криму активних людей, які не боялися говорити правду. У першу чергу, це були активісти, представники Меджлісу кримськотатарського народу, люди, які виходили на проукраїнські мітинги.

Насправді люди в Криму дуже згуртувалися з перших днів окупації. Була така ситуація: на вулицях півострова стоять озброєні російські військові, а їм назустріч зі своїм мирним протестом виходять пересічні кримчани, жінки і діти, з українськими прапорами.

Ці акції проходили під гаслом «Кримчани проти війни», тоді це було найважливіше питання: «Що буде далі?». Тобто прийшли представники ворожої армії, окупували територію, і звісно, була дуже висока імовірність, що почнеться війна.

Був Євромайдан у Криму, постійно відбувалися ці акції протесту. Я бачила, як люди виходять на вулиці і розуміла, що, дійсно, кримчани дозріли до тієї свободи, яка мала бути там після Євромайдану. Але, на жаль, людям не дали цю свободу, і (в Криму – ред.) ми програли тоді.

Як журналіст я дуже активно висвітлювала всі ці події. Якраз тоді у мене сталася особиста трагедія: я працювала до окупації в місцевому виданні, у якому почалася цензура через прихід російських військових…

— Так. Нам забороняли говорити про те, що ці військові є російськими. Хоча було вже безліч доказів у відкритому доступі, що ці люди, які окупували Крим, пов'язані з Росією. Нам говорили: «Ви не можете писати, що це російські військові, все, крапка». Звичайно, ми з цим не погоджувалися.

Коли прийшов другий «тємнік», який забороняв писати, що російські військові захоплюють українські військові частини, я зрозуміла, що далі не можу працювати так. Звільнилася через цензуру, і на початку березня 2014 року вже була безробітною. Тоді ж почала працювати з «Радіо Свобода», з виданням, яке ще тільки зароджувалося – «Крим.Реалії».

Коли почали активно передавати на континентальну Україну інформацію про те, що відбувається в Криму, виходили перші репортажі, в яких чесно говорилося, що на півострові окупаційна влада, що всі її рішення поза законом – це почали читати в Криму. Тоді у нас почалися перші проблеми. Особисто на собі я відчула, що за нами, незалежними журналістами, стежать, ми знаходимося під ковпаком.

До збирання інформації для російських спецслужб про тих, хто працює на «Крим.Реалії» долучалися навіть журналісти з інших видань. Наприклад, коли ми вже місяць працювали з «Крим.Реалії», мені дзвонила колишня колега, яка кілька місяців мене не турбувала. І тут дзвонить зранку із питанням: «Привіт, як справи? Ти працюєш у "Крим.Реалії"?». Я розуміла, що такі питання не ставлять просто так.

— Так. Це лише маленька частинка історій про збір інформації щодо таких «неблагонадійних» журналістів. Одного разу, коли я спілкувалася з іноземними журналістами, «несподівано» на місце зустрічі прийшов невідомий чоловік, який почав мені погрожувати і казати, що я «провокатор со Львова»…

— Так. Насправді, це теж розповсюджений російський міф, що в Криму чинити опір окупантам могли тільки «люди зі Львова» чи так звані «западенці», або ті, хто з Києва приїхали. Нібито на півострові всі були за російське вторгнення.

Але повернемося до зустрічі з іноземними журналістами... Прийшов цей чоловік. Почав мені говорити, що вони знають, хто я така, що вони мене знайдуть, що маю думати про те, що говорю, адже мені ще ходити по цій землі. Тоді зрозуміла, що пошуки людей, які ще можуть говорити вільно, тривають. Є загроза для мене – не лише для професійної діяльності, що можуть заборонити працювати, а вже для мого життя. Тоді я вирішила, що треба виїжджати.

— Це було після виїзду. І це є знаком для всіх нас: навіть коли ти покинув окупований півострів, за твоєю діяльністю стежать. Якщо ти кримчанин із кримською реєстрацією, у тебе є родичі в Криму, майно – це ті лазівки, за які можуть чіплятися російські спецслужби для того, щоб тримати тебе «в тонусі».

Після мого виїзду стало відомо, що у моїх батьків у Криму – у квартирі, де я зареєстрована – пройшов обшук. Сім озброєних людей від ФСБ прийшли і вимагали будь-які мої речі. Хоча у квартирі вже моїх речей не було. Вони вели себе досить зухвало, було відверте залякування. Розповідали про те, що мене батьки погано виховали, що я є зрадницею Криму і використовували інші епітети, розраховані на те, аби залякати.

Тато був двічі на допиті в ФСБ через мене, і там йому теж розповідали про мої «так звані подвиги». Все через те, що в одній зі своїх публікацій я говорила: «Крим є територією України, і півострів має бути повернутий під контроль України». Цю заяву російські спецслужби розцінюють як посягання на територіальну цілісність Російської Федерації згідно статті 280.1 Кримінального кодексу РФ.

— Так. Завдяки обшуку стало відомо, що ця кримінальна справа є. Тепер повернення додому мені буде коштувати 5 років ув'язнення. Не за злочини, а за мою точку зору. Ця репресивна стаття з'явилася в Кримінальному кодексі РФ вже після незаконної анексії Криму, вона розрахована саме на тих людей, які висловлювалися проти окупації. Як показала практика, за цією статтею були засуджені люди. Серед них мій колега Микола Семена, Ільмі Умеров, представник Меджлісу кримськотатарського народу. За цією статтею багато людей отримали умовний термін ув'язнення просто за думку.

Російська влада хоче показати, що в Криму все прекрасно. Як вони висловлюються, «абсолютна свобода слова». Якщо так, то звідки в Криму беруться дисиденти? Чому людей через іншу точку зору притягують до кримінальної відповідальності?

— Уже на материковій частині України я зустріла людей, яких взагалі не очікувала побачити. Вважала, що вони будуть підконтрольні окупаційній владі в Криму. При спілкуванні мені здавалося, що вони будуть на тій стороні. А вони виявилися на цій. І навпаки, люди, від яких не очікувала, що вони можуть стати на бік окупанта і служити (російсько-окупаційним силам – ред.), такими виявилися.

Не можу сказати, що багато колег залишилися вірні своїй професії та державі, але вони є. І я дуже вдячна тим, хто дійсно не зрадив собі, адже боротьба за вільну професію – завжди тяжка, свободу нам ніхто не подає на блюдечку, її треба відвоювати.

— Насправді медіаландшафт у Криму був досить зрозумілий. Там були і доволі авторитетні видання з багаторічним досвідом, створені двадцять-тридцять років тому, – і видання, які засновано вже на тлі незалежної України.

Була не просто конкуренція медіа, була боротьба між тими, хто сповідував різні світогляди, працюючи у цих ЗМІ.

— Наприклад, створювалося і працювало дуже багато проросійських видань, які дійсно фінансувалися за рахунок російських фондів. Мова йде саме про фонди, спрямовані на просування російських ідей у Криму. Були видання, які просто сповідували думку, що Крим – незалежна від всіх земля. Були медіа, які дійсно намагалися робити якісні журналістські розслідування та висвітлювати об'єктивно ситуацію.

На півострові практично не було незалежних медіа чи ЗМІ, які хотіли говорити правду.

Я бачила таку тенденцію останніх років перед Майданом і окупацією півострова: зростає попит на незалежні ЗМІ. Я працювала в одному з таких медіа. Воно фінансувалося за російські кошти, але це були гроші російського видавничого дому «Аргументы недели», який був досить ліберальний в Росії, і це були гроші кримчанина, який народився на півострові, створив бізнес в РФ і потім повернувся до Криму. У нас було дві редакції – у Керчі та Сімферополі – і ми робили медіа, яке було дійсно незалежне. Про нас говорили, що ми не контрольовані, що нас не можна нагнути і сказати як треба працювати. Але, знову ж таки, це був досить хороший трирічний досвід, але коли почалася окупація Криму, то там почалися «тємнікі».

Уже після звільнення я почала передавати інформацію про події в Криму на більш широкий загал. І це зіграло зі мною такий жарт: ти хочеш для своєї землі добра, говорити правду, показати людям, що чекає на них, якщо вони зроблять вибір на користь Росії. Але. По-перше, тебе не чують. По-друге, не хочуть сприймати. По-третє, ти втрачаєш шанс не просто працювати, але й жити в себе вдома.

— Ідея книги «Люди сірої зони» лежала на поверхні. Моя колега Олена Халімон звернула на це увагу, це навіть не моя ідея була. Побачили, що з 2014 року в Криму відбувається багато політичних переслідувань. Бачили, що цих переслідувань стало настільки багато, що вони губляться в українському медіапросторі. Тому вирішили зібрати ці факти, щоби вони не загубилися десь в гуглі, а зберігалися в одному носії, і передавалися нашим нащадкам. Думаю, питання Криму буде актуальне досить довго, і ще наші нащадки будуть вирішувати що з цим робити.

Щоби було легше в цій ситуації розбиратися, ми створили цю книгу. Опитали тих, хто дійсно постраждав (від російської агресії – ред.): або фігурантів кримінальних справ, або тих, у кого були обшуки, або їх залякували, або взагалі вижили зі свого дому. Зібрали десь сотню свідчень таких людей. І ті історії, які в нас у двох книжках вмістилися – абсолютно не вичерпний перелік. Цих історій дуже багато. Напевно, будь-який кримчанин, який живе на материковій Україні, не з власної волі поїхав із Криму. Його так чи інакше примусили до цього у 2014 році. Зараз ці факти кваліфікуються прокуратурою АР Крим, яка працює на материковій частині України, як штучне переміщення населення півострова та його заміна на громадян Росії. За такими фактами відкриті та розслідуються кримінальні провадження.

— Це індивідуальне питання. Особисто я розуміла, чому їду. Я і кримчанка, і при цьому завжди ідентифікувала себе саме в українському контексті. Під час Майдану моя свідомість, що я громадянка України, укріпилася. Я підтримувала те, що відбувалося тоді, і мені хотілося підтримати країну в її найважчі часи.

Але (потім – ред.) мені не хотілося залишатися в Криму, у тій штучній неволі, яка зараз там створена. Коли поїхала, розуміла, що тільки на материковій Україні я можу реалізовувати себе як громадянка, як професіонал. Мене підтримували найближчі люди, які залишилися на півострові. Їм було непросто відпустити мене, але вони розуміли, що так буде краще.

На материковій Україні я сьомий рік зустрічаю людей, яким треба пояснювати, чому я поїхала. Тобто скільки я тут живу, мені ставлять питання: «Чому поїхала з Криму, там же немає війни, там великі пенсії, чому ти там не залишилася?». І коли я починаю розповідати, що там несвобода, переслідування людей за їхні думки, то мені говорять: «Та ну, і що, це привід виїжджати?». Це якась пропаганда…

— Так, але й і в нас (на вільній від окупації території – ред.). Насправді мені дуже прикро, що за стільки років на материковій частині України ще є люди, які не розуміють, чому люди їдуть із Криму. Я сподіваюся, що наша робота допоможе людям зрозуміти: те, що відбулося на півострові – це міжнародний злочин, дуже багато людей стали заручниками імперської політики, яку сповідує зараз влада в Росії. Це загрожує не лише тим, хто живе в Криму, але й усій Україні, і тепер загрожує Чорноморському басейну і всьому цивілізованому світу.

— Я працюю з людьми, які живуть на окупованій території в Криму, які готові розмовляти і свідчити. Вони теж говорять речі, які, з одного боку, мене засмучують, а з іншого боку – у людей дійсно там змінюється світогляд. Багато хто сподівався на золотий дощ із неба, але гроші йдуть не рядовим кримчанам, а тим бізнес-структурам, які афілійовані з нинішньою владою в Росії. Хоча в Криму дуже багато що будують, але від цього життя пересічних кримчан не поліпшується. Це ніяк не впливає на життя людини, яка живе в селі без газу багато років. І в неї досі немає газу, хоча вона за новим паспортом – громадянин країни, у якої багато свого газу і яка могла би давно забезпечити ним всіх людей.

У багатьох кримчан змінюється світогляд під впливом тих подій, які відбуваються на півострові. Люди, які не вірять, що є політичні переслідування, які кажуть, що переслідування російськими спецслужбами небезпідставне – навіть вони говорять, що їм погано живеться, що очікували якогось прекрасного життя (яке їм, до речі, обіцяли), але його не отримали. Отримали його тільки наближені до (окупаційної – ред.) влади люди, ті, хто зараз дерибанить землю, отримує майно за безцінь, а рядові кримчани від цього не виграли.

Це не означає, що завтра кримчани встануть і підуть масово із криками: «Заберіть півострів назад». Цього не буде. Люди живуть під пресингом російської армії та спецслужб, які тримають півострів у жорстких умовах. Але якби ми забрали російську армію, то зрозуміли б, наскільки по-іншому стали мислити люди, навіть проросійські.

— Не хотіла себе виділяти серед людей, які зараз борються за повернення Криму. Мені телефонували два роки поспіль з Адміністрації Президента і пропонували нагороду, не знаю, чому їм так важливо було її вручити мені, але я від неї відмовилася.

Не шкодую про це через етичні принципи, тому що я, як незалежний журналіст, не можу приймати нагороди від органів влади. Якби це були громадські чи інші організації, то могла би дивитися, за що ці нагороди надаються і чи вони заслужені. У цьому ж випадку вважаю, що з мого боку це було б некоректно. Це вибір кожного, брати чи не брати. Я свій вибір зробила.

— Ми маємо посилити роботу з окупованими територіями, маємо почути про те, що відбувається в Криму. Щоби це було правильно і не спричинило додаткових жертв, маємо підходити до цього максимально збалансовано. Не можна казати, що Крим буде тільки український або тільки кримськотатарський. Це Крим усіх людей, які там живуть. І якщо так сталося, що де-факто півостровом користується Російська держава, то це означає, що хтось десь не допрацював на своєму фронті.

Сьогодні я чую багато історій, що в Криму нібито – самі лише колаборанти і зрадники. Мій заклик до здорового глузду: там живе дуже багато громадян України, які потерпають від окупації. Поки говоримо, що в Криму всі зрадники – ніколи не повернемо територію і людей. Досить роз'єднуватися навколо меседжу, що всі зрадники, треба об'єднуватися навколо меседжу, що в Криму наші громадяни. І далі кожен має працювати на своєму фронті.