— Недавно подумав, що цього року на 1 вересня до школи пішло нове покоління першачків, які народилися під час окупації. Ті, хто пішли до школи шестирічними. Це для мене достатньо сильний маркер того, що поки триватиме окупація, там, у такій умовній неволі, буде рости покоління дітей, яке вже не знає, що це таке – Крим як вільна частина демократичної України.

Останні шість років ми говоримо про порушення прав людини. В основі цих порушень декілька тенденцій. Перша – мілітаризація півострова як військовим шляхом, коли збільшується присутність армії, так і мілітаризація свідомості. Коли намагаються створити ореол «країни, що перемагає всіх», ореол російської «доблєстной» армії.

— Це заміщення населення. Виїхало багато (вимушених – ред.) переселенців, до Криму завезли населення з Росії. Протягом останніх трьох століть це вже третє заміщення населення Криму. Якщо у XVIII столітті в Криму жило більше 95% кримських татар, то зараз корінного населення – менше 15%.

Ще одна тенденція – зміна ідентичності. Дітям намагаються стерти українську і кримськотатарську ідентичність та нав'язати цю російську імперську ідентичність для мешканців Криму.

Не менш важлива тенденція – побудова паралельних інституцій. Знищення інституту Меджлісу, коли частина лідерів Меджлісу є персонами нон ґрата у Криму, вони живуть у Києві. Знищення демократичних медіа – і «Чорноморська телерадіокомпанія», і «Центр журналістських розслідувань», і ATR, і QHA, й інші медіа були змушені виїхати на материкову Україну. У Криму ж створюють навіть не гібридні, а абсолютно пропагандистські медіа, які можуть мовити українською чи кримськотатарською мовами. Це все сьогодні – нова реальність Криму.

— Так, я народився в Узбекистані. Через рік після народження ми вже поверталися до Криму. Це, власне, була перша хвиля, у 89-му році, коли поверталися кримські татари на Батьківщину. Мої дідусі та бабусі були народжені в Криму (Бахчисарай, Бахчисарайський район). Їх депортували в Середню Азію. Мої батьки народилися в місцях депортації, вони сформувалися там. Мій молодший брат, наприклад, народився в Криму. Ось те заміщення, про яке я на початку говорив, дуже добре ілюструють прикладом не тільки моя родина, але й абсолютна більшість кримських татар.

Нещодавно я був на Арабатській Стрілці. Там у селищі Стрілкове є кримськотатарський мусульманський цвинтар. Я походив по цьому цвинтарю, подивився, хто там похований. Там є люди, які поховані в радянські часи, у 85-му, 75-му році. Я припускаю, що це ті люди, які хотіли повернутися на Батьківщину, їх знову виселяли. І вони оселилися якнайближче до Криму. Фактично Арабатська Стрілка географічно вже є Крим, але вона сьогодні є неокупованою частиною Криму. Ці люди вмирали там, дуже близько від Батьківщини. Таких історій дуже багато.

— Це в кращому випадку.

— Я пам'ятаю історії моїх батьків: всі очікували, що приїдуть кримські татари, умовно, з рогами і копитами, які зараз будуть усіх вбивати, різати, виселяти з будинків. А приїхало абсолютно мирне населення. Кримці не хотіли виселяти людей, які заселилися в будинки їх прадідів. Люди на вільних територіях починали будувати нові хати, нові будинки. Сьогодні згадував з колегами, що в нас є такий термін «хашар» (спільна праця, благодійність – ред.) – коли сьогодні вам будуємо будинок, а завтра – мені.

Ми, коли приїхали, не змогли купити собі будинок в Сімферополі, Ялті, навіть у рідному Бахчисараї. Ми купили в Сакському районі між Саками та Сімферополем. У нашому будинку дуже багато людей зупинялися, не лише родичі чи друзі. У нас ночували кримські татари, які поверталися, яких ми могли і не знати. Вони жили в нас тимчасово, потім купували чи будували собі будинок, потім переселялися. Ось такою була ціла епоха.

Я дуже добре пам'ятаю історії величезних свят. Наприклад, Курбан-байрам – це одне з найбільших мусульманських свят, чи Хедерлез – свято весни, яке святкують на початку травня. Коли збиралося не просто все село, а з різних містечок триста, чотириста, тисяча кримських татар збиралися і робили таке величезне свято. Дух, енергія народу там дуже добре відчувалися.

— Внутрішній дух свободи та відчуття гідності – це те, що кримських татар і українців дуже сильно поєднує. Ось на цих речах ми не зійдемося з більшістю росіян, які живуть в Росії. Бо для них царська ієрархія дуже сильно вибудована. Натомість у нас ханів можна було знімати, як і в українців – гетьманів. Так склалося історично.

Зараз у Криму намагаються створити «кримський народ». Це – абсолютний симулякр, вигадка, яка в радянські часи називалася «совєтскій народ» та «совєтскій чєловєк». Це людина без розуміння свого коріння, без розуміння своєї історії, культури, мови тощо, але просто об'єднана дуже маніпулятивними історичними фактами, як «присоединение Крыма к России», навколо цих усіх наративів.

Кримські татари сьогодні є етнічними кримськими татарами, киримли. Ми є громадянами України, і ми є мусульманами. І, що дуже важливо, ми себе відчуваємо політичною частиною української нації.

— Без свободи. Без відчуття власної землі. Без відчуття свободи в себе на Батьківщині. Я це зрозумів після окупації. Зараз не можу поїхати до Криму і воно дуже сильно болить, не тому що в мене там – море і гори… Там – частина того, що в тебе в крові тече.

Тому Крим – це для нас як земля обітована, на яку ми повертаємося. Я кажу, що кримські татари – це як бумеранг: куди б нас доля не закидала, ми все одно повертаємося. І цього разу теж так буде.

— Із Криму виїхало від 35 до 50 тисяч, у нас досі не можуть порахувати. Є офіційна статистика, але, думаю, якщо не офіційно – близько 50 тисяч людей з Криму виїхали. Десь дві третини з них – кримські татари. Але я завжди говорю, якщо порівнювати з людьми, які виїхали з Донецької та Луганської областей, то ті, хто виїхав із Криму – це якісний показник.

— Виїхала відносно невелика кількість людей, але це – відтік мізків. Виїхали молоді професіонали, студенти, журналісти, діячі культури, політики, бізнесмени. Ті, хто фактично у свій час творили демократичний, вільний порядок денний у Криму. На півострові все одно залишається велика критична маса наших співвітчизників, які проактивні, намагаються щось робити відкрито чи підпільно в Криму, щоби ми завтра не отримали нове покоління «обрусєвших» людей – тих, хто матиме російську ментальність.

— Освіта і культура – в основі всього: онлайн вивчення історії України, кримськотатарської мови, історії Криму, що дуже важливо, адже в Криму нав'язують російські наративи.

Курси, молодіжні програми і навчання не тільки студентів, але і школярів в українських школах, в українських університетах. Ми маємо вирощувати абсолютно цілісну кримську інтелектуальну еліту. Для того, щоб і після навчання, і після деокупації ми змогли вибудувати нові, відкриті, демократичні інституції. Бо ми отримаємо випалену землю там, в Криму.

Культурні проєкти – це дуже важливо не просто для підтримки ідентичності. Медійна та інформаційна компоненти – абсолютно важливі. Люди в Криму хочуть чути про себе. Вони хочуть бачити і розуміти, до якого майбутнього їх ведуть. Люди хочуть бачити позитив. Від негативу вони стомлюються. Коли ми даємо позитивні, життєствердні історії та емоції – це, у тому числі, наближує їх до нас.

— Ці питання абсолютно взаємопов'язані. Коли я говорю про історії людей, вони дуже чіпляють. Подивіться сьогодні на ситуацію з політв'язнями. Думаю, на жаль, більшість мешканців континентальної частини України не знає жодного прізвища сьогоднішніх політв'язнів. Олег Сенцов, Олександр Кольченко чи Ахтем Чийгоз, чи Ільмі Умеров – ці прізвища чули. Зараз всі інші збились у загальну цифру.

Один із проєктів, який ми зараз мріємо і вибудовуємо в Українському інституті – мистецько-інформаційний проєкт, покликаний ці імена підсвітити. Там неймовірні історії. Вони складні, життєствердні. Але через призму цих історій, через емоційну складову потрібно говорити з молоддю, треба очевидно йти в соцмережі – навіть не у Facebook, а в Instagram та TikTok.

Важлива робота з блогерами. Системна робота, коли блогери розповідають про класні, круті історії з Криму, щоб розказати про людей. У Криму живуть сотні тисяч проукраїнських громадян, які чекають на нас. І на півострові живуть ще тисячі й тисячі талановитих, крутих, непересічних наших громадян, про яких варто розповідати.

— Я в «Кримському Домі» пропрацював три роки як програмний директор. Туди мене запросив Ахтем Сеїтаблаєв. Сьогодні я вже є головою правління громадської організації «Кримський Дім».

Це – платформа для кримських гуманітарних ініціатив. Наприклад, ініціатива «Кримський інжир», яку ми запустили, – це літературний конкурс. Тому я зараз звертаюся до наших читачів і глядачів, щоб надсилали роботи – поезію, прозу, переклади українською та кримськотатарською мовами – на «Кримський інжир», бо це важливий інтелектуальний процес, який ми почали вибудовувати. Мені здається, він успішно іде.

Другий важливий проєкт – «Кримський Дім об'єднує серця». Це величезні концерти кримськотатарської та української культури. Як традиційної, так і сучасної. Ми презентували і кримськотатарський джаз, панк-рок, презентували і перформенси, і кінопокази. Робили дуже різні формати. Їздили по різних містах України. Бо у нас проблема централізації країни. Багато чого відбувається в Києві, але не так багато чи нічого не відбувається щодо теми Криму в інших регіонах України.

— Херсон, Херсонська область – і це, очевидно, історично. Плюс – поруч із Кримом. Київ – столиця, багато можливостей, люди сюди приїжджають. Львівська область та Львів…

— Так. Я на той час жив у Львові. І пам'ятаю, як російські пропагандистські медіа писали, що я там виховую кримськотатарських бандерівців. Це було дуже смішно. Львів – тому що патріотичне середовище, патріотичне місто, де ти себе відчуваєш захищеним. Там більше можливостей, багато культурних подій.

У нас, кримських татар, побутує фраза «к'иримда яша» – живи в Криму. Це означає, що якщо немає прямої фізичної загрози для твого життя і життя твоєї родини, намагайся залишатися у себе на Батьківщині. Ми дуже важко сорок п'ять років поверталися на Батьківщину. Зараз нас знову через гібридну депортацію намагаються витіснити. Але ми все одно пробиваємося і проростаємо.

— Якщо говорити про сьогодні, то очевидно, українська громада, кримськотатарська громада роблять деколи спільні події. Мені б хотілося, щоб ця взаємодія в Криму була ще тіснішою. Всі ми робимо одну справу і йдемо разом до однієї глобальної мети та деокупації Криму.

Дуже важливо, щоб українці і кримські татари об'єднувалися та намагалися діяти спільно. Починаючи від того, щоб діти вчили українську та кримськотатарську мови, бо їх мало викладають у кримських школах.

Робити культурні, просвітницькі, благодійні проєкти – це дуже важливо, бо політичні, очевидно, небезпечно робити. Але проєкти, які зміцнюють ідентичність і не дають її розмити цими окупаційними методами – це один з пріоритетів, які мусять бути у наших громадян в Криму.

— Дійсно, бабусі та дідусі знають мову чудово. Середнє покоління – більш-менш знає. Моє покоління і ті, хто молодше – в залежності. Якщо в родині говорили кримськотатарською мовою, то будуть знати. Якщо ти вчив у школі кримськотатарську мову – ти знаєш її. Деякі кримські татари можуть її в принципі не знати, розуміти щось, але відповісти їм дуже складно. Це проблема. Хоча після 2014 року, коли з'явилася дуже сильна зовнішня загроза і асиміляція під тиском окупації, кримськотатарську мову треба не просто зберігати. Треба щоб і молоде покоління говорило кримськотатарською мовою, і створювати продукти – культурні, освітні, медійні, – щоб кримськотатарська мова звучала.

Для мене важливо, щоб і українці знали кримськотатарську мову. Хоча б десять, двадцять, п'ятдесят фраз кримськотатарською мовою могли сказати. Бо це і оживлює мову, і дає розповсюдження. Наприклад, на курси кримськотатарської мови і літератури в «Кримському Домі» у Києві ходить невелика кількість кримських татар, на жаль. Ще раз закликаю ходити, знову ж таки, це важливо зберегти себе тут. Якщо сьогодні ми цього не зробимо, то завтра буде дуже-дуже пізно. Але ходять, наприклад, і українці, ходять люди інших національностей, які вчать кримськотатарську мову – і це дуже круто. Бо кримськотатарська мова насправді – місточок в тюркський світ. Як і кримські татари.

— Тут декілька аспектів є. Якщо говорити про глобальний, політичний, я бачу повернення як пазл. Перший пазл – в якому векторі буде розвиватися і рухатися Україна. Вона буде проєвропейською, де будуть зрозумілі, відкриті, чесні правила гри в країні. Де ми будемо сприйматися для мешканців Криму як цивілізаційний вибір. Щоб людина з Криму, дивлячись на те, що відбувається в Росії і те, що відбувається в Україні, розуміла: Російська Федерація – це крок назад, а Україна – це кроки вперед. Ми маємо над цим внутрішньо працювати.

Другий пазл – та ситуація, яка буде в путінській та постпутінській Росії. Я не дуже вірю в революцію мас там, тому що століттями з Росії намагалися зробити «покорного гражданина». Вірю в такі дворцові перевороти, які в Росії часто бували ще в царські часи.

Третій пазл – міжнародна підтримка. Якою буде міжнародна підтримка України. Як працюватиме українська дипломатія. Наше домашнє завдання – стратегія деокупації Криму, стратегія повернення Криму. За нас цього ніхто не розробить: ні міжнародні партнери, ні міжнародні організації, ніхто інший. Поки цю стратегію не вибудуємо ми самі. Коли в нас буде ця стратегія, то крок за кроком ми маємо це вибудовувати. І мешканці Криму сьогодні мають отримати відповідь на питання: «Що буде після деокупації?». Ми маємо виставити, вибачте за заїжджений термін, «червоні лінії». Щоби люди зрозуміли, що з ними буде далі. Щоби розуміли, що, наприклад, краще не йти працювати на керуючі посади органів (окупаційної – ред.) влади, бо потім буде люстрація. Але варто, наприклад, навчати дітей кримськотатарської мови, української мови чи викладати історію Криму – от такі речі.

Очевидно, я бачу Крим як кримськотатарську національну територіальну автономію у складі України, що дасть не просто якісь привілеї для кримських татар. У першу чергу, це можливість для кримських татар взяти відповідальність за свою Батьківщину.