ДЕНЬ ОКУПАЦІЇ:
2
2
8
2
ДЕНЬ ОКУПАЦІЇ:
2
2
8
2
Дорога додому
«Ми не хочемо бути по різні боки»: говорить Луганськ (частина перша)
  03 September 2019 09:11
|
  735

«Ми не хочемо бути по різні боки»: говорить Луганськ (частина перша)

«Ми не хочемо бути по різні боки»: говорить Луганськ (частина перша)

Є думка, що війна закінчиться, як тільки окупаційна російська армія виведе свої війська з Донбасу та Криму. Але чи це так?

Якщо замовкли гармати, чи означає це, що настав мир? Російсько-українська війна – це гібридний конфлікт, тому мова йде не тільки про силове протистояння, коли наслідки агресії очевидні: зруйноване житло, загиблі, покалічені люди. Набагато більш підступно і руйнівно діє пропаганда, яка працює по обидві сторони лінії розмежування, і, на жаль, не тільки російська та проросійська. Вітчизняні пропагандисти теж не відстають від своїх «колег» у Кремлі. Але, можливо, їх і не треба ділити на касти, види і підвиди, оскільки всі вони в кінцевому рахунку працюють в одному напрямку: проти України та української державності.

Сьогодні говорить Луганськ. Жителі окупованого міста, багатьом з яких доводиться регулярно перетинати пункт пропуску «Станиця Луганська». Луганчани, які в 2014 році втратили більше, ніж може здатися. Громадяни України, які хочуть не просто розповісти свої історії і поділитися думками, вони хочуть бути почутими, тому що мають на це право. Ось ще одне слово: «діалог». Що таке діалог? Хто змахнув прапорцем і скаже: «На старт, увага, марш, починаємо діалог»? Ніхто і ніколи. Насправді, суспільний діалог на тему «що робити з Донбасом і Кримом» триває ось вже п’ять з гаком років. Питання в якості цього діалогу.

Коментарів саме з Луганська виявилося стільки, що навіть у стислому вигляді вийшло два великих тексти. Всі імена, які використовуються у статті, вигадані. Ми говорили про те, що таке, на думку жителів окупованого Росією міста, побудова миру, і чому вона важлива, що таке війна і як її закінчити, і скільки залишилося у сьогоднішніх луганчан терпіння, надії і віри в повернення в Україну.

Андрій, 40 років: «Я історик за освітою. Як відомо, історія має властивість повторюватися. Але чому вона повторюється? Можливо, тому що людство не робить висновків. Не враховує власних помилок. Не готове нести відповідальності за свої вчинки. Діє за принципом: «Наживемся зараз, а після нас – хоч потоп, хоч трава не рости». Але так не буває. Планета – живий організм, зі своєю пам’яттю, і умови тут не ставить людина. Точніше, умов людина не ставить саме тому, що не приймає помилки як досвід і знання. Тому війни будуть повторюватися знову і знову, а ми будемо сидіти і чекати, поки все налагодиться.

Говорити про побудову миру? А ви подивіться навколо. Як ви вважаєте, з ким треба говорити про побудову миру? З травмованими людьми, які навіть не усвідомлюють до кінця, наскільки глибоко вони страждають? Так, будь ласка, можна говорити і з ними. Обов’язково. Я це до того, що ми повинні бути готовими до таких ось «переговорів» – коли люди будуть бризкати слиною, не будуть чути один одного, стануть перебивати і кричати все голосніше, голосніше, голосніше. Мир – це довгий процес, і не менш болючий, ніж війна, оскільки мир, по суті, це подолання болю, травм і взагалі наслідків війни. І це вищий пілотаж, якщо у нас, українців, вийде після всього жити в мирі.

Тут можливі два варіанти, на мій погляд. Перший – це просто жити, як живеться, без усвідомлення, прийняття, примирення народу; просто жити, відвернувшись від усього, що ти хочеш забути. Другий – пройти весь біль, який потрібно пройти, щоб побудувати дійсно сильну українську державу. Як буде? Я не знаю. Тільки сподіваюся побачити. Я однозначно вибрав би другий варіант. Подивимося, чи дасть життя шанс вибрати його».

Наталя, 27 років: «Не знаю, слово «мир» зараз звучить як якесь чуже, незнайоме слово з іншої мови. Звичайно, не хочеться, щоб знову був мир, просто я маю на увазі, що свідомість якось призвичаїлось до всього, що відбувається жаху. Шкода батьків, тому що вони тепер їздять за пенсіями, і, виходить, брешуть про те, що живуть на вільній території. Ну а які варіанти? Інакше як вижити? Та й взагалі-то мої батьки свої гроші заробили. Ну та ладно… Мир, кажете… Не розумію, яка моя конкретно роль у цих мирних процесах, про які ви розповідаєте, але я, щоб закінчилася війна, готова будь-яку процедуру пройти, будь-який підписати документ, що завгодно зробити, і з ким завгодно говорити, хоч з СБУ, тільки щоб це припинилося. Від мене сестра відмовилася, вона в Запоріжжі. Сказала, що «з луганд*на нам ніхто тут не потрібен». Моя рідна сестра, молодша за мене на сім років. Я її садила на горщик, замість мами виховувала, а вона каже, що я не потрібна? Які після цього міркування? Звичайно, потрібен мир, поки всі остаточно не зійшли з розуму».

Степан, 68 років: «Мир не довелося б будувати, якщо б не допустили війну. У двадцять першому столітті настільки бути безвідповідальними, що пропустити напад на Україну. Відкритий кордон, йди, куди хочеш, що, не так? Не чекали нападу з боку доброго сусіда? А чому не чекали, треба було чекати. Тому що не можна дивитися на пришелепкувату агресивну людину і чекати, що вона не чіпатиме саме тебе. Так що це не тільки Росія винна, хоча вона і напала. Винна влада, яка більше чверті століття плювала з високої дзвіниці на українську армію, на військову підготовку, на курси з надання якої-небудь там першої допомоги для населення, хоча б. Нікому нічого не потрібно було, а тепер стоять навитяжку, гімн співають, поки тут в Луганську люди здихають від голоду і хвороб.

Як будувати мир? Я не знаю. Може бути, для початку, не стравлювати людей між собою, а то так чинила радянська влада – не критикуй, не засуджуй, будь незадоволений тільки сусідами, але не владою, кусай сусіда, а не владу. І це при тому, що ця сама влада досі живе на мої гроші, хоч я і «пенсійний турист». Я особисто чекаю, що людям набридне мірятися, вибачте, довжиною вишиванки, скажімо так, і прокинуться у них совість, розум і честь, і вони зрозуміють, що, поки ми сваримося і з’ясовуємо щось між собою, всім вигідно, що війна йде. Ніякої блокади немає, немає нічого, про що говорять по телевізору, а є блокпости, де помирають люди. Ви в Станиці бували на мосту? Ні? Ваше щастя, значить. Це «американські гірки», взимку – чиста лотерея: дійдеш чи ні. Це я для такого життя працював і пенсію заробляв? Щоб тепер у кабінеті в ср*ного соцзабезу слухати: «Ну ви ж Путіна звали, чого тепер жалієтесь»? Ось, що стало головним, виявляється. Ось, хто став ворогом. Людина – людині. А я хочу побачити мир, не тільки, щоб «гради» замовкли, але й щоб люди змогли пожити в мирі між собою. Яка радість в житті, якщо ненавидиш сусіда по сходовому майданчику, і мрієш звести його зі світу?

Ми не хочемо бути по різні сторони! Ніхто з нас насправді цього не хоче. Ну й що, що говорять таке іноді? Таке всі говорять. Рідні люди сваряться, і наговорять інший раз такого одне одному… А тут – війна. Горе. Але горе загальне. Невже воно нас, зрештою, не об’єднає?».

Ганна, 30 років: «У мене двоє дітей. Я хочу побачити їх на святі першого дзвоника у вишиванці, але не можу поїхати на підконтрольну територію, щоб здійснити мрію. Добре розумію, що нас чекає без житла, роботи і жодних перспектив. Зворушливо просто, коли читаю коментарі в Facebook, мовляв, «я не змогла дивитися на орків, і поїхала». Та куди б ти поїхала, якщо б не було у тебе навіть на квиток на автобус? Ну таке люди пишуть, просто стає страшно. Невже не можна без цього пафосу, марення і провокацій? Хоча, може бути, це заради провокацій і пишеться. Я не знаю. Тільки знаю, що так довго тривати не може, ми один одного почнемо знищувати, і все. Я все-таки вірю, що ми знову будемо однією країною. Але в те, що все буде, як раніше, не зовсім вірю. Не може бути, як раніше. Не можна випробувати стільки болю, побачити стільки крові, поховати маму і тата так рано, і знову жити, як раніше, залишившись без чоловіка, який втік до мами в Дніпро, а тебе, «сепаратистку луганську таку-сяку», залишив… з двома дітьми на руках.

Це моє життя, моя ситуація, є і набагато гірше. І з цим всім нам всією країною доведеться жити. А якщо знову заживемо по принципу «моя хата з краю», як жили весь час з моменту незалежності і до самої війни, то війна знову трапиться.  Бабуся моя говорила: «На похилене дерево і коза стрибає». Коли ми не можемо навіть на зупинці спокійно розмовляти, то як ми думаємо керувати нашою країною, нібито новою та європейською? Так-так, управляти, я маю на увазі саме те, що сказала.  Чому зараз лають Зеленського, а до того Порошенка, а до того Януковича, і так далі? Та тому що країною управляли або управляють ці люди, а не сам народ, ну і результат відомий і передбачуваний. А як ви хотіли? Сидіти на дивані, проклинати Луганськ і вважати нас винними, а самим вийти сухими з води?  Ні. Або разом жити, як брати і сестри, українці, або ніяк. Або – ніяк не буде.

Про мир треба думати, а не про війну.  Про те, як будувати, а не як зруйнувати вщент.  Про те, як допомагати, а не як кидати людей наодинці з бідою і горем.  Так, я вважаю, що нас кинули. Ви самі запитали, ось і записуйте, як кажу.  Так, тут окупація, але що зробила Україна? Житло, може бути, нам дала, щоб нам було куди бігти від війни?  У когось була машина, активи якісь, або родичі, або знайомі? А я – з убогості, будемо говорити так, дочка найпростіших батьків, мені куди бігти?  І на що? Загалом, є і залишиться багато, що я буду довго-довго намагатися пережити і переступити, щоб жити далі. І повірте, якщо навіть я, пройшовши все це, можу говорити про те, що хочу бути знову однією країною, то, ну чесне слово, десь в Києві, де війни немає, таке рішення прийняти набагато простіше».

Віталій, 55 років: «Мені здається, що найважче тут буде – зрозуміти, що при нашому житті нічого з того, про що ми мріємо, не буде.  Ну не буде. Ні миру в повному сенсі, ні об’єднання народу, ні всіх цих радісних танців з якого-небудь «ла-ла-ленд». Такі рани загоюються десятиліттями, і ніхто не гарантує, що заживуть взагалі.  Я спілкуюся з людьми на підконтрольній території, і прекрасно бачу, що від війни втомилися по обидва боки лінії фронту. І на фронті від неї теж втомилися, повірте, не менше. Ніхто не хоче воювати, тому що це до уср*чки страшно.  А мир – він не дістається кров’ю. Кров’ю дістається війна. Мир – це праця, величезна, титанічна, і результат ніхто не гарантує. Але ми все одно повинні працювати. Ну не заради ж одного егоїзму ми живемо? Подивіться, що зараз відбувається з Україною.  Вам не здається неприродним, що в одній області одночасно ходи в віночках, дитячі відірвані розтяжками руки-ноги і підвали з полоненими? Це не самообман? Фестиваль в одному місті, тортури – в іншому … Ми просто повинні хоча б почати думати про це, просто подумати, до чого ми йдемо, до якої межі, до якої точки неповернення?».

«Точка неповернення», на мій погляд, досить сильний вираз.  Але до миру в Україні дійсно ще дуже далеко. Забігаючи наперед, скажу, що в наступній частині статті мої співрозмовники будуть ділитися особистими історіями.

Читайте «Чорноморку» в Telegram і Facebook

© Чорноморська телерадіокомпанія, 2020Всі права захищені