ДЕНЬ ОКУПАЦІЇ:
2
4
6
1
ДЕНЬ ОКУПАЦІЇ:
2
4
6
1
Голоси з-за
«Я не вірю, що це – насправді». Дві пенсії, життя на війні та подвійні стандарти
  21 Жовтня 2019 13:20
|
  943

«Я не вірю, що це – насправді». Дві пенсії, життя на війні та подвійні стандарти

«Я не вірю, що це – насправді». Дві пенсії, життя на війні та подвійні стандарти

«Спочатку нам кажуть, аби йшли до Росії просити пенсії, а наші пенсії забирають, і вигадують складні процедури для поновлення виплат. Потім, коли ми таки йдемо й беремо запропоноване окупантами, волають, що зрада. Де тут справедливість, це взагалі про що? Дитячий садочок «Сонечко», не віриться, що я бачу це все на власні очі, хто б років шість тому розповів, не повірила б».

Ми сидимо в McDonald’s на Вокзальній у Києві. Вона говорить, п’є гарячий чай маленькими ковточками, і їсть круасан з шоколадом. Олена Степанівна (хай сьогодні її звуть так) – моя знайома з окупованої території, яка, як і тисячі інших наших людей, регулярно перетинає лінію зіткнення, щоб отримати пенсію. Я слухаю й мовчу, хоча маю, що сказати, просто все це між нами вже сказане мільйон разів під час багатьох розмов. В Київ жінка їздить до сина, познайомилися ми випадково, і тепер час від часу вона телефонує, або з дому, або щоб повідомити, що знову приїхала. Влітку вона любить молочні коктейлі, а коли прохолодно – чай з пиріжками. А найбільше любить те, що столиця – велика, гучна й вільна, наповнена людьми.

Їх багато. Старих і не дуже. Здорових і зовсім хворих. Всі їхні історії схожі, ніби переказ однієї нескінченної сповіді, – частини літопису цієї війни. Після того, як провела Олену Степанівну на потяг, я дорогою додому довго думала, куди зникають історії, коли людей вже немає? Чи маємо ми право не знати про тих, хто щодня проявляє буденний героїзм, коли приймає умови, що їх диктує війна, вперто виживає, і при цьому намагається зберегти хоча б подобу колись мирного щасливого життя? Чи заслужили вони просто зникнути?

Я часто в своїх текстах торкаюся теми «двох пенсій», яка, здається, не вщухне вже ніколи, хоча її роздмухано, як на мене, на порожньому місці. Цього разу вирішила побудувати текст цілком із цитат пенсіонерки, яка ніколи не вийде на прямий діалог з українською владою чи окупаційними «адміністраціями», оскільки вона й такі, як вона, просто не мають права голосу. Тому нехай тут будуть її слова про ті дві пенсії, точніше – скільки вони вартують насправді. Можна заперечити щось на кшталт «та всі про це знають», але цього літа один з українських високопосадовців поставив мені й іншим колегам питання про те, «у чому полягає незручність отримання пенсій пенсіонерами з окупованих територій». Тому, вважаю, пояснювати доведеться ще довгі роки, і тільки тим, хто зацікавлений почути.

Отже, далі – слова Олени Степанівни:

«Умови для всіх, хто не має грошей, щоб заплатити перевізнику, який довезе до «великої землі» з комфортом, однакові: довжелезні черги на КПВВ, багатогодинна дорога, стрибки тиску. Я іноді просто доповзаю додому, чи до потягу, після всього того, і думаю з якимсь навіть острахом, як же ж це я примудрилася вижити? Особливо страшно, коли ровесники помирають на твоїх очах, десь у степу, під сонцем, посередині черги, поки дійде та «швидка допомога», людини вже й немає. Прикриють обличчя газетою, й лежить, поки заберуть. Їду й думаю, що ж мають пережити родичі по той бік нашого «кордону», щоб забрати тіло, з’ясувати обставини смерті, знайти тих, хто все бачив?».

«Так дивно чути про «несправедливість», що пенсіонери на окупованих територіях отримують дві пенсії, а на вільній території – всього-навсього одну. Вибачте, це жаба давить, чи справді хтось заздрить, що до нас прийшла Росія, понівечила нам все життя, зруйнувала будинки, і тепер дала дві з половиною копійки, ніби як жебракам у пилюку жбурнула? Вони це серйозно?».

«Ще питання – а як пов’язана необхідність виконувати чинне українське законодавство з отриманням громадянами якихось виплат від окупантів? Є закон, згідно з яким ті, хто отримує виплати від окупантів, не можуть отримувати українські пенсії та інші виплати? Чи про що це? Про те, що «гарно ми там влаштувалися»? Ну, з радістю поміняюся з першим-ліпшим охочим: забирайте ключі від моєї напівзруйнованої хати, російську «пенсію», і давайте ключі від свого дому. Під час першого ж обстрілу зрозумієте, чому такі заздрощі є даремними».

«Це має закінчитися, я впевнена. Все це, що відбувається з людьми, вся ця агресія й непримиримість, воно схоже на тимчасове затьмарення. Має минути. Тільки потрібно, щоб закінчилася війна чимшвидше, бо ситуація з часом лише погіршиться».

«Я не хочу нікому нічого доводити. Я така ж громадянка, як і всі інші, і нічого нікому не завинила. Обурює лише політика подвійних стандартів щодо нас, населення окупованих земель. Ми в будь-якому випадку будемо винуваті. Хтось скаже, що ми «не зупинили» російських військових на танках, хтось – що ми «кликали Путіна», хтось давно вирішив, що у нас ходили завжди рублі й не було українських паспортів… Господи милостивий, ми ж з однієї країни, а мова – нібито про марсіан».

«Радісно. Ідеш по Майдану, по Хрещатику, до Софії, до Узвозу, дивишся на силу-силенну поїздів на вокзалі, на нескінченний потік машин на вулицях… Радісно! Поруч люди лаються, мовляв, кляті затори, а я про себе шепочу: «Будьте, затори, будьте, дорогі люди, все краще, ніж тиша, що оселилася в наших містах». Щаслива від того, що можу бачити все це, не забувати, як воно: коли вулиці повні людей. Це – справді радість, коли відчуваєш себе піщинкою в людському морі, однією з багатьох. Вільною».

«Україна повернеться чи ні, питаєш? Ха! Звичайно, повернеться. А навіщо ж я тоді ще живу й чекаю?».

Читайте «Чорноморку» в Telegram та Facebook

© Чорноморська телерадіокомпанія, 2020Всі права захищені