ДЕНЬ ОКУПАЦІЇ:
2
5
6
0
ДЕНЬ ОКУПАЦІЇ:
2
5
6
0
Голоси з-за
У неволю, але додому: чому переселенці повертаються на окупований Донбас?
  18 Жовтня 2019 08:57
|
  10104

У неволю, але додому: чому переселенці повертаються на окупований Донбас?

У неволю, але додому: чому переселенці повертаються на окупований Донбас?

Війна, що триває вже шостий рік, вирвала з коренем і вигнала з насиджених місць сотні тисяч жителів Донбасу. Багато з вимушених переселенців вже встигли освоїтися на мирних територіях України: хтось знайшов роботу, комусь пощастило обзавестися своїм житлом. Але деяка кількість українців все ж змушені були повернутися на окупований Донбас у свої рідні домівки. Що змусило їх повернутися назустріч війні і злиднями в окупації? «Чорноморка» поспілкувалася з людьми, які добровільно вирішили повернутися туди, де часто стріляють, але гріє серця рідне вогнище.

Україна не забезпечує в повній мірі переселенців житлом і роботою, – Зеленський

Основними причинами, з яких переселенці змушені повертатися на окупований російськими бойовиками Донбас, стали відсутність житла і постійної роботи на підконтрольній території України, а також наявність на тимчасово непідконтрольній батьківщині літніх або хворих родичів і нерухомості.

На жаль, сучасна українська влада і її попередники поки не в змозі вирішити ці проблеми. Це не приховує і президент Володимир Зеленський. На нещодавньому прес-марафоні глава держави визнав, що Україна практично нічого не робить, щоб забезпечити переселенців роботою і житлом, і це є великою помилкою.

«Коли багато приїхали з тимчасово окупованої частини, люди приїхали сюди до нас і ми, влада, не звичайні люди, а ми, як влада, не забезпечили їх місцем проживання, роботою, допомогою. Це була наша головна помилка. І багато з них поїхали, повернулися назад, просто в пошуку притулку. Це цивільні люди, вони ніколи не воювали. А чоловік поїхав, тому що хоче втекти звідти, але там залишилася його мати або бабуся, наприклад. Вона не може виїхати за станом здоров’я. Цей чоловік мав тут знайти місце роботи, гроші. Він не знайшов, і кинути свою рідну матір ця людина не може. Хто цей чоловік? Він сепар? Він бандит? Він – українець. Цей чоловік нормальний пересічний українець, який не може залишити своїх батьків», – зауважив Зеленський.

Хвора мама і львівські пригоди: історія луганчанки Олени

Цілком згодна з президентом і Олена, яка повернулася в Луганськ влітку 2015 року зі Львова, де вона прожила рік з літа 2014-го. За рік поневірянь жінка пережила багато чого: і доброту незнайомих людей, і холодне ставлення бездушних чинуш, і упередженість місцевих жителів до вихідців із Донбасу.

«Коли у нас почалася війна, я в червні 2014-го вирішила виїхати з Луганська. Схопила дочку, зібрали за пару годин речі і побігли на поїзд. Тоді як раз обстрілювали нашу прикордонну заставу, ми жили на кварталі Мирному. Квитків на поїзди не було, але нам вдалося дивом дістати, і ось, на наступний ранок ми були в Києві. Переночували у знайомих, через два дні вирушили до Львова. Варто сказати, що в Луганську у мене залишалася літня мама: вона навідріз відмовилася покидати місто. Залишати її було страшно, але ще страшніше було залишатися тут з маленькою донькою, яка через вибухи і стрілянину не спала на той момент уже кілька ночей», – розповідає Олена.

За її словами, у Львові життя спочатку не особливо радувало: нове місто з іншим менталітетом, побутові труднощі і нервовий зрив у дочки, на психіку якої дуже вплинули військові події.

«Нас поселили в санаторії на околиці Львова. Місто мені дуже сподобалося: старовинне, європейське, дуже казкове. І люди добрі: я особливо не відчувала різниці в менталітеті, і мовного бар’єру не було, хоча говорила в основному російською. Але ближче до зими нас «попросили» з санаторію. До того часу я знайшла роботу швачки, і працювала в невеликому цеху (за освітою сама фінансист). Цих грошей вистачало на знімну однушку в Сихові. Це такий район на околиці Львова, там ціни на нерухомість більш дешеві. Того, що залишалося від моєї зарплати, вистачало на дуже скромне харчування і одяг для доньки. Крім того, я свою Лесю почала водити до дитячого психіатра, тому що вона кричала ночами, говорила, що сниться, як на наш будинок падають бомби. У місцевій поліклініці мені лікар здалася некомпетентною, тому довелося звертатися до приватника. Ці сеанси терапії вилилися в «копієчку».

Після Нового року я поставила варити суп, і відійшла в магазин. Трохи затрималася, заговорившись із сусідкою біля під’їзду. Коли повернулася, то побачила, що суп википів, і обгоріла каструля закоптила стіни і стелю. Слава богу, що пожежі вдалося уникнути, і що дочка в садку була. Господиня, коли прийшла, в шоці була, звичайно… Нам довелося шукати нове житло. Тут теж не обійшлося без неприємностей: багато людей і ріелтори, коли дізнавалися, що ми з Луганська, то відмовляли нам. Я їм казала: подивіться на мене, тендітну жінку і маленьку доньку. Ми що, на терористів або сепаратистів схожі? Прикро було до сліз! Але пізніше одна добра жінка пустила нас жити до себе в будинок практично безкоштовно. Там ми з донькою і жили до літа», – розповідає свою історію луганчанка Олена.

Як розповіла жінка, одного червневого вечора в її оселі пролунав тривожний телефонний дзвінок. Дзвонила її мама, яка через проблеми з серцем потрапила в лікарню і потребувала постійного догляду. Довелося повертатися.

«Дзвонить мама і каже, що вона в передінфарктному стані потрапила до лікарні. А їй вже, на хвилиночку, під 80 років тоді було. У нас в Луганську інших родичів не було, і за нею не було кому доглядати. Я, недовго думаючи, вирішила повернутися. Тоді поїзди вже до нас на Донбас не ходили. Ми поїздом доїхали до Києва, звідти – до Лисичанська, а далі через Станицю Луганську – додому. Луганськ тоді мене дуже налякав: сірий, похмурий, зализує рани війни. Але там була мама! Незабаром мама одужала, її виписали. І ми продовжили жити в нашій квартирі втрьох. Важко було, восени Леся пішла в перший клас. Виживали спочатку на мамину пенсію, трохи пізніше я знайшла роботу, теж шию на замовлення. Якось освоїлися. Незважаючи на те, що тут ні роботи, ні грошей особливо немає, рятує лише одне: розуміння, що це моя земля, тут моє коріння, і моє абсолютно все. Маму я кинути не можу, тому їхати поки нікуди не збираюся. Чи шкодую я про те, що тоді повернулася? Ні. Якби уряд України більше докладав зусиль щодо турботи про тих людей, хто біжить від війни… Тоді я, може бути, маму забрала з собою ще в 2014-му. А так тепер будемо тут виживати. Війна рано чи пізно скінчиться. Зате моє серце тепер спокійне, коли моя сім’я разом і не розділена ніякими лініями розмежування», – каже Олена.

Невдалий король фаст-фуду, терористи і відроджена любов

Історія луганчанина Євгена (ім’я на прохання змінено), який також був змушений повернутися в рідне місто після дворічного життя на мирній території України, дещо інша. Успішний бізнесмен з приходом війни втратив і гроші, і справу, і був змушений виїхати з окупації, побоюючись за своє життя.

«У мене до війни у Луганську був невеликий бізнес, кондитерський цех. Ми розташовувалися на Камброді (історичний район Луганська – авт.), робили кілька видів печива, пряники, вафлі, намагалися налагодити випуск цукерок, вже почали купувати обладнання для цього. Невеликий був колектив, але дуже дружний. Коли почали стріляти, вся ця почалася війна, до мене регулярно в цех почали заходити бойовики із загону «Бетмена» (Олександр Бєднов, терорист, ватажок групи швидкого реагування «Бетмен», ліквідований 1 січня 2015 року – авт.). Вони просили дань «для підтримки армії Новоросії», але я сказав, що грошей у мене немає. Тоді вони не повірили, розлютившись, вивезли зі складу готової продукції півтони печива і пряників. Трохи пізніше з’явився і сам Бетмен. Сказав, що мій цех підлягає «націоналізації», тобто просто вони вирішили його віджати! Я йому кажу, ви що, це ж незаконно! Він тоді прямо перед моїм обличчям дістає автомат і каже: я сам тут вирішую, що законно, а що ні»,  ділиться своєю історією луганчанин.–

Як розповідає Євген, буквально на наступну ніч йому довелося рятуватися втечею з Луганська.

«Тоді я зрозумів, що вони не жартують. «Бетмен» пішов, і сказав, що вранці прийдуть його хлопці і «серйозно поговорять зі мною». Я не став чекати, поки вони мене вб’ють або скалічать, забрав документи, і всі заощадження, і виїхав на своїй машині в Запоріжжі. Там у мене жили друзі і партнери по бізнесу. Це було в липні 2014 року. Там я місяць відходив від шоку, і відпочивав від війни. Мені подзвонили знайомі й розповіли, що мій кондитерський цех ці гади розграбували і вивезли все обладнання в невідомому напрямку. Уявіть собі, навіть розетки вирвали зі стін, навіть сантехніку висмикнули з м’ясом, унітаз навіть забрали! Хрін з ним, з цехом цим, головне, що сам живий залишився. Але, звичайно, прикро, що справа всього мого життям пішла прахом. У цих собак нехрещених навіть не вистачило розуму відновити виробництво, просто поламали і вкрали все, що могли. Ну та ладно», – розповідає підприємець з Луганська Євген.

За його словами, чоловік у Запоріжжі не став сидіти без діла: владнавши всі юридичні тонкощі, він на заощадження налагодив виробництво солодкої вати, поп-корну, піц і хот-догів. Спочатку справи йшли не так вже й погано: товар користувався попитом, він уклав договір з мережею місцевих супермаркетів і планував розширювати виробництво. Але конкуренти, які займаються аналогічним бізнесом, вирішили напакостити луганчанину, що намагається зміцнити позиції на місцевому ринку.

«Спочатку почала навідуватися до мене регулярно санстанція, весь час нібито якісь порушення знаходили. Потім пожежники. Одному з ДСНС намагався дати хабар (треба ж якось працювати і жити!), але вони виписали розпорядження про тимчасове закриття виробництва до усунення причин. Але у мене було все гаразд, я ж не перший рік в бізнесі. Після я дізнався, хто саме проти мене нацькував всі перевірки. Це виявився господар місцевої мережі фаст-фудів, які теж постачали свій товар у супермаркети. Але так як я продавав дешевше, та й товар робив якісніший, вони на мене почали точити зуб. Я намагався якось з ними переговорити, але той чоловік робив вигляд, ніби нічого не відбувається, і він тут ні до чого. В результаті без пояснення причин від моєї продукції відмовилася найбільша мережа запорізьких супермаркетів. Це сильно вдарило по моїй кишені, я став затримувати своїм людям зарплату, люди почали звільнятися. У мене скінчились гроші, і я просто не знав, що робити далі», – ділиться своєю історією Євген.

Коли у Луганську вбили «Бетмена», Євгену подзвонили друзі з Луганська і повідомили, що його ворог уже мертвий, і можна повертатися. Але Євген не бажав знову їхати в окупацію, боячись розправи від товаришів по службі терориста Бєднова. Євгеній подав заявку на грант від однієї з міжнародних організацій, і виграв його.

«Коли я виграв грант, то вирішив відкрити сервісний центр по ремонту мобільних телефонів, комп’ютерів і планшетів, з технікою я теж дружу. Крім того, тоді я був змушений продати своє обладнання з виробництва фаст-фуду, і ці гроші мені були дуже до речі. Але новий бізнес, який я тягнув наодинці, був не надто прибутковий. Напевно, тому що ця ніша в Запоріжжі була дуже насичена. Приблизно рік я займався ремонтом телефонів і ноутбуків. Але незабаром почав зазнавати збитків, офіс орендувати було вже невигідно, і за квартиру платити майже нічим (а я знімав в центрі досить недешеве житло). Я подався ще на один грант, але мені відмовили. Незабаром я був змушений закрити свій бізнес і ФОП (фізична особа-підприємець – авт.), і став у центр зайнятості, як безробітний», – продовжує свою розповідь луганчанин.

У підсумку повернутися до окупованого Луганськ спонукала його колишня дружина, відносини з якою знайшли друге дихання після довгих вечірніх розмов по скайпу.

«Я з Вікою, моєю дружиною, розлучився ще до війни. Так, спілкувалися іноді, просто по-дружньому. Коли у мене почалися в Запоріжжі проблеми з бізнесом, я просто їй відверто розповів, що та як. Ні, не скаржився, але щиро розповів без прикрас про своє життя. Вона мене морально підтримала. Так ми стали спілкуватися частіше і довше, поки одного разу вона мені не запропонувала почати все заново. Я подумав: а чому б і ні? До того часу друзі в Луганську розвідали ситуацію, і сказали, що «бетменців» майже всіх вже «закрили», тобто посадили, а хтось загинув, як і сам Бєднов. Я вирішив повернутися в Луганськ. Це було літо 2016-го. У рідному місті я не був шалено довгих два роки», – ділиться Євген.

Коли чоловік приїхав до Луганська, то насамперед відвідав свій колишній кондитерський цех. Після поїхав до колишньої дружини. Якщо цех вже не підлягав відновленню, то почуття до колись коханої жінки ще могли бути реанімовані.

«У Луганськ їхав з острахом, але дістався без особливих пригод. Відразу ж заїхав у свій цех, і просто в шоці був: там залишилися одні голі стіни. Навіть вікна пластикові вкрали. Тупо стіни стоять, та дах, і все! Я, звичайно, засмутився, але… Тоді поїхав до колишньої дружини, ми з Вікою сіли пити чай ввечері і проговорили, не стуляючи очей, до самого світанку. Вона розповіла, як виживала тут в перші роки війни, я розповів про свої пригоди. У підсумку ми стали знову жити разом. Нещодавно, до речі, з’їздили в Станицю Луганську, і, користуючись послугою «Шлюб за годину», знову зареєстрували свій шлюб.

Повоєнні труднощі нас зблизили дуже. Зараз я в Луганську відкрив знову майстерню по ремонту побутової техніки. Замовлень поки небагато, але на життя вистачає. Моя дружина вдома господарює, плюс займається рекламою моїх послуг в інтернеті. Мені деякі знайомі із Запоріжжя дзвонили, кажуть: навіщо ж ти туди повернувся, навіщо ти платиш податки окупантам. А я їм кажу: це мій дім, мені тут, незважаючи ні на що, подобається. Так, я не підтримую війну і окупацію, тут твориться дуже багато поганого, люди звідси їдуть в основному. Але мене тримає тут рідна людина, яка підтримала мене у скрутну хвилину. Ви не думайте, що тут одні сепари залишилися. Луганськ – місто гарних і добрих людей, ось тільки зараз зло і ненависть в ЗМІ виходять на передній план, якщо про Донбас говорять. Але я вірю, що мир настане, і в Луганськ повернеться законна українська влада. Все буде добре», – посміхається чоловік.

Читайте «Чорноморку» в Telegram і Facebook 

© Чорноморська телерадіокомпанія, 2021Всі права захищені