У захопленому російсько-окупаційними силами Луганську знайти гідну по оплаті роботу практично нереально. Зневірившись, прості жителі шукають будь-яку можливість вирватися з окупації і знайти роботу, з метою заробити собі хоч якихось грошей. На стовпах і зупинках в Луганську рясніє маса оголошень про роботу в РФ: збір яблук, томатів, робота в теплицях. Луганчанин Євген вирішив поїхати на літо, щоб заробити грошей в РФ: потрібно було годувати маленьку дочку і дружину в декреті. Але молодий чоловік і не здогадувався, що в Росії замість грошей і комфортних умов роботи, які обіцяли автори оголошення, його чекає справжнє трудове рабство. Житель Луганська докладно розповів в інтерв’ю «Чорноморці» про свої пригоди.

Євгене, здрастуйте, розкажіть про себе трохи.

Мені 32 роки, народився в простій робітничій сім’ї, закінчив машінститут, за освітою гірник. Раніше працював в шахті в Краснодоні (після перейменування Сорокино – авт.), заробляв нормально. Потім скоротили. Намагався на ринку працювати, торгував автозапчастинами, але прогорів. Рік тому одружився, у мене однорічна дочка.

Як ви знайшли цю роботу? Невже в Луганську не знайшлося заняття, що довелося вирушати на чужину? Що обіцяв роботодавець і як ви на нього вийшли?

Не знайшлося. А куди йти працювати, у нас тут роботи реально немає. Хіба що в «армію» тільки, але у мене дружина і маленька дочка, їх потрібно годувати і забезпечувати. А тут побачив оголошення на зупинці. Пишуть, що потрібні на яблука робочі в Краснодарський край. Оплату обіцяли 30 тисяч рублів (близько 12 000 гривень) на місяць. Для наших країв зарплата більш, ніж хороша. Проїзд, харчування, проживання безкоштовно обіцяли. Чому б і не погодитися. Думав, попрацюю місяці три, грошей додому привезу. Ну, я і подзвонив, це був початок липня.

Як вас зустрів роботодавець? Відразу ж повіз до Росії?

Вербувальником, так би мовити, виявився луганчанин, Сергій назвався. Він призначив час і місце. Через пару днів нас зібрали, чоловік сім, біля луганського автовокзалу. Занурилися в маленький бусик, білий мерс, і повезли на кордон російський через пункт пропуску Ізварине. Там митницю, всі справи, пройшли швидко, питань не виникало. Настрій веселий, компанія хороша підібралася: з Луганська кілька людей, ще хтось із Краснодона, і з Лутугино була там парочка. Загалом, всі місцеві і безробітні. Вже по Ростовській області їхали, коли, сутінки були, ми почали свої «тормозки» розгортати і їсти. Зупинилися на заправці, в туалет там сходили. І тут цей Сергій, ну вербувальник, каже: мужики, давайте відзначимо цю справу, я вас пивом пригощаю. Ну, ми і погодилися. Він нам з пластикової баклажки почав наливати по склянках одноразових. Я випив, мене різко зрубало, і я заснув, точніше навіть просто вирубився. Як я зрозумів на наступний день, він нам підсипав щось.

Як ви це зрозуміли?

Вранці такий стан був… Як під наркотою якийсь. Начебто і розумієш все, але в той же час голова не варить зовсім. І сонливість, і слабкість. Я кажу йому: Сергію, що ти нам за пиво дав? А він каже, ну пропало, напевно, по жарі. Я потім ще півдня продрімав у цьому автобусі. Їдемо: Кропоткин, Невинномиськ … Кажу: а куди ми їдемо, це ж уже Ставропілля? А цей Серьожа, значить, каже: тут плани помінялися, їдемо в Нальчик. Каже, там, мовляв, роботи більше і краще заплатять. Чому він відразу цього не сказав? Це вже мало насторожити, але чомусь я тоді до цього байдуже поставився, Нальчик так Нальчик.

І куди в підсумку вас привезли? Що ви там побачили? Відповідало побачене тому, що обіцяли працедавці?

Привезли в якесь село, Другий Лескен називається. Це далеко від Нальчика, Кабардино-Балкарія. Вивантажилися. Дивлюся: сарай якийсь стоїть, типу барака. Усередині цілий ряд дерев’яних нар. Ну, думаю, якась підсобка. Цей Серьожа кудись пішов, виходить кавказець нас приймати. Ми говоримо: де нам ночувати? А він – так проходите, прямо тут. Я зайшов і в шоці був: реально старі нари, зверху матраци брудні і ганчір’я якесь. Як тут ночувати, питаю? Вікон подекуди немає, мухи якісь рояться. Тут Сергій прийшов, наш вербувальник, каже, ну потерпіть день два, ми вас визначимо кудись. Переночували, на наступний день цей Сергій попросив у нас паспорти, нібито для того, щоб оформити всі документи, мовляв «все ж офіційно». І зник. Ми говоримо цьому кавказцю, який представився Магомедом, де наші паспорти? А він: а я звідки знаю, я у вас їх не брав. Я кажу: досить валяти дурня, віддавай паспорт, я додому поїду. А Магомед каже: ти ще за проїзд не відпрацював, так що ніхто тебе не відпустить. Я кажу, який проїзд, безкоштовно ж? А він: а що в цьому світі безкоштовно? І тут я зрозумів, що я потрапив. Хотів зателефонувати дружині, але у мене Магомед і його дружки забрали мобільний телефон, у нас у всіх забрали. А Сергію, кажуть, за кожного «раба» по 5000 рублів (близько 2000 гривень – авт.) заплатили. Недорого нині людина коштує!

Сильно злякалися ви? Що було далі?

Не те щоб злякався, але такий слизький холодок в душі оселився. І питання: а що далі? Нас в бараці цьому жило чоловік сорок-п’ятдесят. В основному, всі з «ЛНР» і «ДНР», і жінки, і чоловіки. Але господарі нас обзивали «хохли» і «гуцули». Я кажу: ну ладно хохли, які ж ми гуцули, якщо з Донбасу родом? Але тим все одно: гуцули та гуцули твердять. Кожен день нас виводили на поля. Замість яблук обіцяних виявилися помідори. Полоти, збирати. Там поля величезні, в цьому Лескені. І кілька плодоовочевих комбінатів переробних, це у них основна робота, всі там зайняті місцеві. Нас о шостій ранку вивозили на поля, і ми там працювали до самого заходу … По 12-16 годин. Хто на зборі, хто на навантаженні, молодих і сильних в основному на навантаження ставили. Складаєш в ящики, потім вантажиш в вантажівки і фури, вони ці помідори відвозять. Спека була там сильна, люди непритомніли.

Вас там годували хоч?

Якщо це можна назвати «годували». Вранці давали якусь кашу, типу пшеничну, без нічого, порожню, іноді «мівіну», тобто «Роллтон». В обід могли супу горохового або з тією ж крупою черпачок. Помідори ці їли, що збирали, хоча офіційно було не можна. Воду привозили, але не дуже чисту. Сигарети дешеві іноді, по пачці на кілька днів.

Пару разів  на тиждень горілку давали або спирт. Я взагалі-то не п’ю, але там пив, бо хоч якось потрібно було відволікатися від сумних думок.

Милися в основному в річці, там протікає така невелика, Грязнушка називається, назві відповідає. Милися, що називається, під конвоєм: над нами стояв нагляд з кількох людей, вони говорили: хто рипнется – застрелимо.

Жесть … У них зброя була? Як там було з трудовою дисципліною? Що робили з тими, хто не виконував норму або зовсім відмовлявся працювати?

Зброя була … Били, причому жорстко. Увечері вривалися в барак і втрьох-вп’ятьох били і руками, і ногами тих, хто, наприклад, прихворів, і через це мало працював або взагалі відмовлявся йти зранку працювати. Так само чинили й з тими, хто намагався втекти. Один хлопчина після вечері втік, вранці його не виявлено при «перевірці». Господарі поїхали на машині і зловили його в кілометрах 15-ти, він йшов по трасі. Повернули назад в Лескен Другий – били дуже міцно. Сказали: в поліцію не здумайте скаржитися, бо марно, все там схоплено. І правда: іноді дільничний до нас заходив, з Магомедом за руку вітається, посміхається. Хтось із наших кричить: нас тут в полоні тримають, допоможіть. Поліцейський, ніби глухий, посміхнувся, розвернувся і пішов. А Магомед тоді позбавив нас вечері, каже, дуже багато собі дозволяєте, уявляєш?

Коли у вас виникли думки про втечу?

Так виникли відразу ж, але я зрозумів, що це не так просто, тому що був заляканий дуже. Тим більше, як бігти і куди, якщо немає ні паспорта, ні грошей? Тому чекав зручного моменту, адже розумів: якщо втечу і зловлять, то можуть покалічити і навіть убити. Пропонував бігти ще хлопчині з Луганська, він спочатку загорівся ідеєю цієї, а після його Магомед за якусь провину побив, так він взагалі став всього боятися, і, схоже, змирився.

Чи були спроби зв’язатися з «великою землею»? Чи реально там було десь телефон дістати мобільний, ну або у місцевих попросити?

Так мільйон таких спроб було, але мій телефон мені не віддавали, у новачків, що  приїхали, теж відразу забирали. Одного разу в селі я попросив у однієї жінки зателефонувати, так вона від мене кинулась: там всі в селі знають, що з «рабами» не можна контактувати і їм допомагати.

Тобто ви могли вільно гуляти по цьому селу?

Ні, не могли. Нас просто кожен день туди і назад як під конвоєм вели на поля і назад, місцеві все бачили і все знали. Але мовчали – а кому воно треба зв’язуватися? Тобто не можна сказати, що ми як в тюрмі жили, там навіть паркану особливо не було, але весь час під охороною і наглядом, а головне – залякані. Я якось до Магомеда підійшов і попросив віддати мені паспорт і телефон, так він розсердився спочатку, а потім каже, подивимося, восени може і віддам в кінці сезону. Навіть заплатити щось обіцяв. Але у мене сил терпіти вже не було.

Як ви зважилися на втечу? Як взагалі це вдалося?

Вирішив вже: будь що буде, ризикну! І мені пощастило. Біг вночі, наші з барака хлопці бачили, але охороні не видали. Я околицями села пішов, на мій погляд, в сторону траси на Нальчик, і мало не вийшов в іншу сторону, але запитав людей. Вже вранці дійшов до сусіднього села, Анзор, за річкою. Там вдень ​​відлежався в якомусь стозі сіна. Ні грошей, ні їжі, ні мобільного не було. На полях крав кукурудзу, її їв. Пив з джерел. Плюс ці ненависні помідори … Таке відчуття, що я їх більше ніколи в житті їсти не буду. Знав, що мене вже шукають, тому вдень на трасу виходити боявся, там би швидко знайшли і повернули.

Наступної ночі вдалося застопити фуру до П’ятигорська: водила нормальний попався, без грошей погодився провезти, повірив моїй історії. На федеральних блокпостах, яких на Кавказі багато, він мене ховав у фурі, де віз якісь продукти. Я ж без паспорта. У П’ятигорську він мені дав 3000 рублів і їжі. Каже: як зможеш віддаси. Я купив квиток до Ростова. На автобусі доїхав без пригод, хоча один раз ледь не «спалився» перед поліцією, хотіли перевірити документи, але пронесло. А увагу я до себе дуже привертав: худий, брудний, неголений, очі запалі … Я там схуд кілограмів на 15 напевно!

А як ви перетнули кордон Росії та Луганської області? Адже у вас же паспорта не було.

З Ростова вдалося зателефонувати дружині в Луганськ. Вона там вже з глузду з’їхала, адже я з моменту виїзду їй жодного разу не дзвонив, вже і в поліцію подала в розшук мене! Розповів їй, що й до чого. Вона приїхала мене зустрічати в місто Донецьк Ростовської області, це сама межа. Привезла мені речі, їжу і паспорт «ЛНР». Український-то у мене забрали в Лескені, а «місцевий» вдома лежав … Ніколи не думав, що він мені знадобиться. І ось кордон перетнув по ньому і в той же день вдома був.

Скільки ви пробули всього в рабстві?

П’ятого липня я туди поїхав, третього серпня в Луганську вже був. Ось і рахуй, ну трохи менше місяця. Але для мене це було як рік, напевно.

Там же досі залишилися ваші земляки з Луганська. Як їх звідти витягнути? Ви ж в «поліцію» зверталися, що вони говорять з цього приводу?

А воно їм треба, «поліції» цій? Так, звертався, в Луганську написав заяву, описав всі свої пригоди. Вони кажуть: розберемося, чекайте. Але хто там розбиратися буде. У Росії там своя кругова порука, а ця луганська «поліція» … Воно їм триста років не треба …

Що хочете сказати таким же як ви, людям, які шукають роботу в Росії?

Ніколи не вірте в ці казки, про російські молочні ріки і кисільні береги! Чим красивіше «співає» роботодавець, тим більше шансів, що вас обдурять, і кинуть, або в рабство заберуть. Особливо це стосується вакансій в сільському господарстві на півдні Росії. Мені ще пощастило, знайомий каже, зараз багатьох вербують в Дагестан, на цегельні заводи, так там ще важче умови, звідти, як правило, не повертаються. Як би важко не було в Луганську, але я радий, що знову з сім’єю. Краще вже тут знайду роботу і буду поруч з дружиною і донькою, ніж загину в цій Росії, і ніколи не знайдуть…

P.S.

Згідно з даними ООН, Росія входить в ТОП10 країн в світі, де процвітає рабство. За найскромнішими підрахунками, на території РФ знаходяться близько 794 тисяч невільників. І це лише вершина айсберга. Вербувальникам з Росії вигідно залучати безкоштовну робочу силу з територій окупованих Луганської та Донецької областей з кількох причин. Жителі окупованого Донбасу, як правило, перебувають у непростому матеріальному становищі, крім того, їх права навряд чи хтось буде захищати. Тому налагоджена схема працює, російські «ділки» наживаються, а жителі непідконтрольних територій продовжують безслідно зникати під схвальне мовчання місцевої «поліції». І лише одиниці дивом повертаються з «заробітків» додому живими і здоровими.

Читайте «Чорноморку» в Telegram і Facebook