ДЕНЬ ОКУПАЦІЇ:
2
1
0
8
ДЕНЬ ОКУПАЦІЇ:
2
1
0
8
Голоси з-за
Студент із «ДНР»: Від Москви та її багатства відмовився ще в дитинстві, мені від них нічого не треба
  22 August 2019 22:02
|
  448

Студент із «ДНР»: Від Москви та її багатства відмовився ще в дитинстві, мені від них нічого не треба

Студент із «ДНР»: Від Москви та її багатства відмовився ще в дитинстві, мені від них нічого не треба

Люди, які сприяли початку війни в нашій країні, були часто зрілого віку і з життєвим досвідом. Це не завадило їм піддатися своїм слабкостям та ілюзіям. Так що відповідальність – це не про вік, а про силу характеру і критичне мислення. Василю (ім’я змінено з метою безпеки – ред.) всього 22, але не кожен чоловік за сорок може похвалитися такою готовністю виконати обов’язок перед близькими. Так, він – не герой, що сміливо вражає ворогів, але легким і приємним його життя теж назвати не можна. З дитинства хлопець знав, що значить економити кожну копійку, при цьому не повірив обіцянкам російської пропаганди про високі зарплати і безкоштовний газ. Не повірив, хоча його рідня виявилася обдурена казками про красиве життя, а колишні однокласники подалися в «ополчення». Незважаючи на проукраїнські погляди, Вася вирішив залишитися вдома і пояснив «Чорноморці» свою позицію.

Всі п’ять років війни ти провів у себе в Бойківському (Тельманове), Донецької області, тобто в окупації?

Ні. Спочатку я вчився в Харкові на архітектора. У 2014-му закінчив школу і вступив на навчання. Ніколи не забуду, як ми з мамою їздили на іспити і подавати документи. Тоді ще ходив потяг «Маріуполь-Харків» (пізніше в його курсування була перерва), ми добиралися ним, бо виходило дешевше, ніж автобусом. Частину шляху, коли їхали по Донецькій області, чули далеко звуки боїв, розривів снарядів і пострілів. Було дуже страшно. Іноді здавалося, що ось-ось станеться щось з нашим поїздом або воюючі сторони раптом влаштують «розборки» прямо на рейках. Мама всю дорогу молилася. Я намагався переконати себе, що при великій небезпеці для пасажирів поїзд  скасували б. Ми тоді були впевнені, що конфлікт ненадовго, треба тільки потерпіти трошки.

Вступити на бюджет у мене не вийшло, нехай і дуже старанно готувався. Підвело малювання, хоча з раннього дитинства дуже любив малювати і займався в місцевій школі мистецтв. Але в Харкові вступали дуже багато студентів, які навчалися у справжніх майстрів. Вони могли намалювати так, ніби сфотографували предмет і навіть краще. Мені до них було далеко, я розумів це. Родичі порадилися і вирішили допомогти мені вчитися на платному. Якби не окупація, не зникнення пенсій та допомог, то я б продовжив навчання там. Підробити собі відразу і на життя, і на академію у мене не виходило тоді. Декан факультету ходив до ректора разом зі мною, просив його врахувати ситуацію і перевести на бюджет, говорив, що добре вчуся і перспективний, але ректора розжалобити не вийшло. Так я повернувся додому.

Почекав трохи, а в наступному році заочно вступив в ДонНТУ на інженера-електрика. Так, мій диплом не визнають в інших областях, але я збираюся жити і працювати тут. Уже працюю і робота пов’язана зі спеціальністю, хоча шкода, що це не архітектура. Коли закінчу вчитися, то одружуся зі своєю дівчиною, і у мене будуть в родині вже три жінки – мама, сестра і дружина. Буду намагатися зробити для них все, що зможу.

Якими виявилися всі ці роки? Що було найважче?

Злидні і невизначеність. Мама сподівалася на російську пенсію, сестра під’юджувала її не їхати до Маріуполя оформляти українську. Говорила «нам Росія все дасть». Потім вони зрозуміли, що нічого нам давати росіяни не збиралися, тільки недоїдки, щоб не здохли відразу. Але спочатку дійшло до того, що з їжі у нас залишалися тільки мішок борошна, мішок пшениці і залишки консервації. Один з проукраїнських родичів, який отримував гуманітарку Ахметова і українську пенсію, мовчки привіз нам частину своїх масла, рибних і м’ясних консервів, чаю, цукру. Мені сказав, що не поважає зрадників, але не може допустити, щоб близькі по крові люди голодували. Він був правий. Це було і принизливо, і сумно.

Яких взагалі поглядів дотримується твоя сім’я?

Мама не дуже цікавиться політикою. За компанію з сестрою вона підтримала «республіку», тому що вони думали, ніби Росія ось-ось приєднає її до себе. Мама все життя пропрацювала в лікарні, сподівалася на підвищення пенсії. Сестра працювала вчителькою російської мови та зарубіжної літератури в школі, хотіла прибавку до зарплати. Вона ще перед війною весь час боялася, що ось-ось український уряд заборонить викладання російської мови та літератури в школі або переведе їх в розряд факультативів, а можливості перевчитися за допомогою держави їй не дадуть.

Ще пустили слух, ніби у викладачів російської заберуть зарубіжну літературу і включать її до складу курсу української, що теж може відбитися на годинах і зарплаті. А їй так подобається працювати в школі – іншого життя собі просто не уявляє. З курсів підвищення кваліфікації в Донецьку завжди привозила сумку з книгами – методичні посібники та збірники улюблених її поетів Срібного століття. Диплом і професія значили для неї дуже багато ще й тому, що вона чотири роки поспіль намагалася вступити до ДонНУ. І тільки на п’ятий здалася і стала вчитися в Маріуполі. У Донецьку сестра намагалася вступити на бюджет, але весь час «пролітала» з англійською. Екзаменаторам в обласному центрі не подобалася вимова, а в Маріуполі не стали особливо чіплятися.

У 2012-му вчителів російської мови і літератури образило райвно – до нового року виписали премії всім вчителям, навіть фізкультурникам, а вчителям російської – ні. Вони дуже обурювалися, писали скарги, вимагали розібратися, чому їх в російськомовному регіоні зарахували до «людей другого сорту». Підозрюю, що саме подібні інциденти теж стали «цеглинкою» в формуванні проросійських поглядів у сестри і її колег. Ті, кому потрібно, фіксували напевно такі інциденти, щоб потім ними скористатися. Це все було великою помилкою з боку влади і чиновників.

Що ти в такому випадку вважаєш важливим для протидії гібридній війні?

Крім силової протидії, треба навіть в мирний час вести війну інформаційну. В окупації безліч пенсіонерів читає газетки, які їм безкоштовно розносять по домівках. Особливо в глушині. Люди хворі і слабкі, далеко не поїдуть, розваг особливо немає ніяких, сил працювати вже мало, а ось безкоштовну пресу почитати – саме те. Тому вони вірять у що завгодно. Одна бабуся за 80, знаю, начиталася таких газет і стала влаштовувати близьким істерики, що їй про все брешуть, і вона оточена «бандерівськими» агентами. Старенька стала вважати, ніби в Донецьку і правда працює ж/д вокзал, а аеропорт не розбомбили дочиста, а закрили лише на косметичний ремонт і скло бите замінити. Типу скоро відкриють і будуть знову міжнародні рейси приймати.

Ось чому б Україні на проблемних неокупованих територіях не забезпечити пенсіонерів своїми, ідеологічно правильними газетами? Теж безкоштовно. Проросійські газети щедро поширювали і перед війною. Пенсіонер будь-яку газету акуратно прочитає від кірки до кірки і перекаже друзям на лавочці. Дорого? А вести війну не дорожче?

У рік, коли президентом обрали Януковича, за нього навіть священики під час проповідей у ​​церкві агітували. Я тоді був ще підлітком, часто з мамою до церкви ходив, тому точно знаю. Пам’ятаю, коли нинішній почесний патріарх Філарет приїжджав до Маріуполя, то всі батюшки УПЦ МП з околиць вирушили «бунтувати» проти нього. Це було ще до виборів Януковича, здається. Бабусі потім переказували одна одній, ніби вони побили Філарета як «єретика» своїми важкими нагрудними хрестами. Не знаю, правда це, чи ні, але вони переказували це одна одній з великим задоволенням і хвалили «наших» священиків.

Яке у тебе самого ставлення до подібних речей?

Не треба нікого бити або викорінювати. Ми ж не в Середньовіччі з єретиками і інквізицією живемо. Нехай всі дотримуються тих поглядів, яких хочуть. Головне, щоб це не було небезпечним для оточуючих, а так нехай хоч в «літаючий друшляк» і спагетті вірять. Так, мене виховували як православного і хрестили в УПЦ МП, я поважаю погляди своєї мами і сестри. Вони – мої найближчі люди, які виростили мене, я за це їм вдячний і готовий пробачити деякі їх слабкості і помилки.

А що думає з цього приводу твій батько?

У мене його немає. Вірніше, він живе в Москві. Не знаю, яких поглядів він дотримується, і мені в принципі все одно. По вірі він – мусульманин, дагестанець. Це довга історія. Мама вийшла заміж в ранній молодості за гравця, народила мою сестру, потім розлучилася. Заради неї не сходилася ні з ким, поки сестра не стала зовсім дорослою – дуже боялася, що раптом виявиться педофілом і почне приставати до дитини.

Сестра виросла, і мама в 45 стала зустрічатися з Мірзою. Він жив в Тельманове ще з 80-х років, але з дружиною. Потім дружина поїхала на заробітки в Москву і залишила його надовго одного. Дітей у них не було, тому він дуже зрадів, коли мама раптом завагітніла і народила саме хлопчика. Навіть їздив в Дагестан, щоб попросити у батьків дозволу розлучитися з дружиною і одружитися на моїй мамі. Але його дружина не захотіла розлучатися, і хоча кажуть про забитих і покірних східних жінок, приїхала, продала будинок і відвезла тата в Москву. Не знаю, як вона цього домоглася. У нас такі незрозумілі речі тут пояснюють усіляким псуванням і приворотами.

Від тата залишилися надовго спогади смутні тільки – як він називав мене «джан», тримав на руках і дарував іграшки. Знову з’явився років через десять, коли мені було чотирнадцять. Став розповідати, яка у нього хороша квартира і робота в Москві, що купить мені все, тому що я – його єдина дитина і спадкоємець. Переконував мене кинути маму з сестрою і поїхати жити з ним. Я відповів, що у мене немає батька, а вся моя сім’я – це сестра, мама і бабуся (тоді вона ще була жива). Так що від Москви і її «багатств» я встиг відмовитися ще в дитинстві. Не треба мені нічого їхнього, у мене є мало що, але зате все своє.

Яким тобі бачиться твоє майбутнє?

Не дуже легким. Коли-небудь регіон звільнять або Росія більше не зможе його утримувати і відмовиться. У цей момент тут не буде краще, ніж зараз, тому навряд чи особливо багато людей потягнеться назад. Справжні зрадники і ті, хто воював – відразу втечуть. Залишиться трохи нормальної місцевої молоді на зразок мене. Ось ми і будемо потихеньку працювати. Архітектори відразу не знадобляться, але може стану інженером-будівельником. Все одно ближче до улюбленої професії. Найголовніше – не втрачати віру, не втрачати близьких і не вірити обману. Ніяких репресій тут не буде: як тільки війна закінчиться, багато жителів інших регіонів втратять інтерес до нашого, не те, що їхати сюди і мстити комусь. Знайдеться купка хіба що активістів, які бажають відроджувати Україну скрізь і у нас теж. У всіх свої проблеми, але точно знаю: у різних жителів однієї країни все одно більше спільних інтересів і цінностей між собою, ніж з громадянами сусідньої.

Читайте «Чорноморку» в Telegram та Facebook

© Чорноморська телерадіокомпанія, 2019Всі права захищені