Я нічого не знала про війну – ось найважливіше з того, що зрозуміла за п’ять років війни Росії з Україною. Не знала, як війна перемелює різні долі в загальній м’ясорубці; як близькі стають далекими; як раптово може піти кохана людина; як відчай і ворожнеча розділяють народ, який ще вчора навіть не підозрював про те, що нас, українців, будуть ділити на «патріотів» і «зрадників». Ніхто у нас не був готовий до війни і її наслідків, до того, що війна – це так близько і так далеко, до того, що війна, як з’ясувалося, буває одночасно одна і та ж – і у кожного своя.

Історія, про яку сьогодні піде мова, не нова, і, можливо, нічим не виділяється з сотень подібних. Але в цьому і жах війни: ми звикаємо до горя. До простого людського горя. І починаємо судити про те, як треба поводитися людям, як ніби мова йде і не про людей зовсім, а про ідеально налаштовані механізмаи. Я пропоную згадати про реальність. І трохи оновити враження.

ПЕРЕДІСТОРІЯ

1 квітня 2017 року після довгої важкої телефонної розмови з чоловіком моєї приятельки я написала на Facebook такий пост:

Ця, здавалося б, значуща тільки для окремої сім’ї подія, про яку я розповіла своїм френдам, спровокуваа бурхливі обговорення. В якійсь мірі історія стала доленосною і для мене самої.

Пост: а) виявив в середовищі моїх друзів одного ворога; б) показав мені, якими єдиними і дружними можуть бути українці в питанні порятунку країни і її народу від окупантів. І якщо на першому моменті я б не хотіла зупинятися (тільки сказала про це, щоб підкреслити, що для мене це було важливо), то другий, по-моєму, гідний того, щоб його продемонструвати:

ПРЯМА МОВА

Вони покинули будинок, як і вирішили, дуже швидко, поки був шанс влаштуватися на роботу і встигнути зайняти житло, яке вдалося оперативно відшукати таким же дивом, як і можливість працевлаштування. І він, і дружина попросили не називати ні їхніх реальних імен, ні населеного пункту, в якому вони влаштувалися два роки тому, і благополучно живуть досі. Давайте називати їх Сергій і Оксана.

Далі будуть тільки цитати –  думки про війну і мир, про життя переселенців, про сімейні стосунки, про роботу і дозвілля, про Україну і майбутньому.

СЕРГІЙ:

«Я, повір, ніколи не воював би проти України, але знаю, що таке повний, чорний відчай. Того вечора, коли тобі подзвонила Оксана, я міцно напилися. Тоді була тільки одна думка: «Що робити далі?».

Тут треба розуміти, що випало на нашу долю. Коли прийшов «русскій мір», я не вірив, що буде війна, і не розумів, як так – навколо відбувається одне, по телевізору говорять зовсім інше, а сусіди у дворі розповідають третє. Може, так воно все вийшло саме тому, що у нас не було понять про дружбу, рівність, не було розуміння, що країна на всіх одна і так далі. Я не знаю. Але бачив те, що бачив: країна морально розпалася протягом декількох днів. Було відчуття якогось кінця світу, повного самотності, свавілля, покинутості, нас адже і кинули напризволяще.

Коли прийшла окупація, ми вирішили залишитися вдома. По-перше, нікуди їхати, по-друге, не було сенсу, дім, робота, родичі, друзі, вдома ми ніколи не були одні. Ніколи – це до війни. Мати померла від серцевого нападу, за пару днів витримала поїздку через блокпости, біганину по інстанціях на мирній території, потім зворотну дорогу. Не знаю, що її зламало. Вона толком не розповіла, що сталося, може бути, її хтось образив, або по шляху побачила щось, або елементарно підвело здоров’я. На наступний день після повернення додому вона присіла на лавці у дворі, і більше не піднялася, пішла дуже тихо, так, як жила. Для мене це було величезним потрясінням, ми були дуже близькі. Батько потім сильно здав, зневірився. Зараз він живе вдома, категорично не погодився на постійний переїзд, хоча і гостює у нас по кілька тижнів, буває.

Через деякий час після смерті матері я втратив роботу. Чутки про те, що дуже багатьох звільнять, ходили вже давно, але якось не вірилося, все-таки скільки ж років я пропрацював на підприємстві, і у мене величезна сім’я, троє дітей, дружина, батько… Є ще літні родичі, яким теж треба допомагати. Було таке відчуття, що мене постійно б’ють по голові, не даючи отямитись, захиститися. Ну і потім прийшов той вечір, коли я напився «від душі», після чергової спроби влаштуватися хоч куди-небудь. А куди влаштуєшся, якщо звільнили звідти, і, якщо взагалі роботяг звільняють звідусіль, значить, роботяги не потрібні. Такий відчай навалився, словом…

Питання в тому, що напився я не один. Знайшлася компанія … Як потім з’ясувалося, це були хлопці, які вербують м’ясо в «ДНР». Коли я «дійшов до кондиції», вони почали розписувати принади служби в «ДНР», як там, мовляв, добре платять, як буде прегарно служити, «захищати Донбас», і ще гроші і «нові звання» отримувати за це. Оплату в доларах пропонували, от так … Поговорив я з ними, нічого не обіцяв, звичайно, і ось час вже і додому йти. Стою, не знаю, як і з якими очима повертатися додому до родини. Як сказати, що немає і не буде грошей, що я з порожніми руками до них. Ну, момент таий для мене, як для мужика, був дуже складний. У всіх буває, коли треба розкиснути, дати собі розслабитися, і тут же знову зібратися в кулак. Ти думаєш, я ось так би стояв і плакав? У мене не було на це часу …

Коли прийшов додому, така взяла злість на все. І я в перший (і, сподіваюся, в останній) раз влаштував дружині форменну істерику. Кричав, що піду воювати, раз нас всі злили і тут кинули, все таке. Це безсилля в мені грало. Нікуди б я не пішов, звичайно. Але в ту секунду побачив її очі, побачив, як вона на мене сподівається, і не витримав. Реальний нервовий зрив був, по ходу, мені і зараз складно про це згадувати. Ну, а далі ти знаєш. Оксана перелякалася, подзвонила тобі.

Мені важливо, якщо вже ти статтю про це пишеш, щоб ти і всі, хто буде читати, знали: я не пішов би воювати за «ДНР» ніколи в житті».

«Нам пощастило, тому що жодного разу не зіткнулися з хамством або натяками, що ми погані, тому що приїхали з окупації. Переселенцем себе не відчуваю, тільки дуже пригнічує, що ми живемо не в своєму будинку, не в своєму, і дуже важко прийняти те, що наш-то будинок в межах досяжності, а жити там не можна – вигнала війна. Ось це, напевно, найважче.

До речі, а ми ж досі живемо в тій хаті, яку ти нам порадила, дуже хороші люди, гарне місто, нам тут все подобається. Місце роботи ні я, ні дружина не поміняли жодного разу. Врятувало, що у нас з нею ходові робочі спеціальності, всюди затребувані, могли б ще повибирати, де працювати (сміється – ред.). Радує нас, що діти говорять українською мовою, ми теж звикаємо, і так дивно, як вони швидко привчилися, адже ми ж все-таки російськомовна родина завжди були. Це класно.

Діти адаптувалися нормально. Малі ж все від батьків беруть, від старших. У класі у сина був хлопчик, який спробував подражнити «донецьким бидлом». Мабуть, вдома наслухався всякої нісенітниці, і повторив. Ти повіриш чи ні – весь клас став мого захищати, вимагали, щоб той пацан вибачився. До речі, вони з цим хлопчиком дружать, часто у нас вдома буває, грають разом, якісь свої справи обговорюють.

Переселенцем бути не те що б погано, просто – ніяк. Погано те, що такий статус взагалі з’явився, тому що з’явився він через те, що почалася війна. Так, ми, на щастя, не зіткнулися з засудженням або образами, але я прекрасно бачу, що говорять і пишуть в новинах, і що висловлюють в інтернеті, і від цього волосся дибки піднімаються. Не можна так нацьковувати людей один на одного, ми ж всі в одній країні живемо, навіщо ж її ось так дерибанити? Я бачу, що дискримінація є, і розумію, що людей зіштовхують лобами, типу – ти патріот, а ти ні. Це хіба нормально для дорослих адекватних людей? Але, на жаль, знаю тих, хто зіткнувся з несправедливістю при оренді житла, наприклад.

Я думаю, це має припинитися, тому що це все штучне. Є ті, хто отримує з цього користь, наживається на людському нещасті, наприклад, ті, хто дере з переселенців скажені гроші за квартиру. Але не всі ж такі. Я так розумію, якщо мені не подобається, що про донецьких кажуть – «так всі вони такі», то я не повинен говорити –  «всі вони такі» про інших українців. Думаю, що всі ми повинні жити в світі. Не дай, Господь, знову опинитися в такій ситуації, як два роки тому».

«Мені дуже пощастило з дружиною, повезло з сім’єю, пощастило з друзями. Наша історія – це щаслива історія. Одна з небагатьох. Мені хочеться донести одну просту думку: потрібно завжди зберігати в собі людське, людське. Війни проходять. Коли-небудь Росія все-таки забереться з мого будинку. З нашого будинку – України. І ми ж не хочемо жити в таких чварах, які зараз влаштовуються в інтернеті? Нам же хочеться виростити психічно здорових дітей? Ти ж знаєш, що таке жити в окупації, скільки там назавжди морально і фізично скалічених дітей. Нам пощастило – наші діти врятовані. Але це просто чисте везіння, що хтось захотів нам допомогти і знайти нам житло, роботу, що знайшлися юристи, які допомогли продати машину, гараж, ділянку землі. Все це, по суті, невеликі гроші, але на них ми купили нові меблі, зібрали дітей до школи, і, тільки не смійся, підлікували зуби. Ось такі радості. Нам вистачає. Спасибі всім, хто нас упізнає за цією статтею, спасибі вам за те, що допомогли нам».

ОКСАНА:

«Мені досі іноді стає страшно, що наша сім’я тоді стояла на якійсь межі. Дуже непросто бачити, як твого чоловіка, величезного сильного мужика, ламає життя, як трісочку якусь. Адже ми все життя разом, з самого раннього дитинства, і я не думаю, що хтось із нас реально замислювався про те, що у нас є вибір бути з якимись іншими людьми. Коли так добре знаєш і відчуваєш людину, ти відчуваєш і її біль теж. Я не могла нічого втішного сказати, тому що на якомусь етапі розради на зразок «все буде добре, все пройде» закінчилися. І тоді прийшов відчай. Розраховувати було ні на кого, війна, діти на руках, тато чоловіка, стара людина, вважай, теж начебто ще одна дитина.

Я ніколи не говорила вголос цих думок, тепер скажу. Я рада, що все сталося так по живому, швидко, як пластир відірвати. Так, мені боляче за чоловіка, за його розчарування і відчай. Але якби ми всі тоді не злякалися так сильно, то, хто знає, може бути, днів через кілька ті вербувальники прийшли б до нас і забрали Сергійка насильно. Я рада, що випадок допоміг виїхати. І ні секунди не вірила в те, що чоловік відправився б воювати за тих, хто забрав наш будинок. Боялася тільки того, що насильно заберуть. Хто буде питати нашу думку, хто подивиться, що у нас троє дітей, і є люди похилого віку, які практично є нашими утриманцями? Ніхто. У «ДНР» на такі дрібниці плюють з високої гірки».

«Знаю, що є і будуть ті, хто зробить висновок про нашу сім’ю, про мого чоловіка, прочитавши тільки твій пост, перші рядки. І буде кричати, як дурний: «Ось сепаратюгі» … І не дай Бог комусь на наше місце тоді. Ми ніяк не могли вплинути на війну, тому що, почнеться вона чи ні, вирішували не в Донецьку. А ми хотіли просто жити в мирі, в своєму будинку, ростити дітей і відчувати, що навколо рідна земля. А тепер у нас немає і не буде більше того будинку, земля загиджена, вода отруєна, кажуть – екологічна катастрофа. Так. Але в першу чергу це людська катастрофа.

Я хочу сказати таким швидким на розправу людям: у нас все добре, чуєте? Ми вибралися, ми вибралися, і заплатили за це дуже дорого. У нашого сина око смикалося, як скажене, як жилка на шиї, буває, б’ється, з такою ось частотою. Тільки трохи підлікують, і знову – гучний звук, і готово. Рік після того, як ми поїхали на нове місце, мої діти плакали уві сні. І тепер, сьогодні я можу сказати: у нас все добре. А решта нікого не стосується. Я і моя сім’я – громадяни України. І нам нема за що червоніти ні перед собою, ні перед людьми».

«Я рада, щаслива, що нас ніхто не переслідує, що нас ніхто звідси не жене. Жити в безпеці, без страху відпускати дітей у кіно, в парк, в гості – це велике щастя. І по-справжньому щасливі люди, які живуть собі, і не підозрюють про те, яке ж це щастя».

Ілюстративне фото: David Billings on Unsplash

Читайте «Чорноморку» в Telegram та Facebook