ДЕНЬ ОКУПАЦІЇ:
2
0
5
3
ДЕНЬ ОКУПАЦІЇ:
2
0
5
3
Голоси з-за
Бездомний з «ЛНР»: Робота на окупантів могла б врятувати від голоду, але я відмовився
  08 October 2019 12:30
|
  32

Бездомний з «ЛНР»: Робота на окупантів могла б врятувати від голоду, але я відмовився

Життя на окупованих російськими бойовиками територіях Донбасу, де жителі шостий рік страждають від гніту терористів, медом назвати не можна. Особливо важко і непросто боротися за місце під сонцем людям з найменшим ступенем соціального захисту –бездомним. У наш час таких людей називають вкоріненим в лексиконі словом «бомж» і при зустрічі, як правило, ігнорують, гидливо морщачи ніс або сором’язливо відводячи погляд. «Чорноморка» поспілкувалася з бездомним Ігорем, який виживає на вулицях окупованої Кадіївки (до декомунізації – Стаханов), що на Луганщині, і дізналася про тяготи і тривоги жителя соціального дна.

У нашому місті понабирали в «армію» п'янь і дрантя, всіх місцевих алкашів і наркоманів

Ігор – чоловік 55 років, хоча на вигляд йому можна дати років на десять більше через сиву густу сплутану бороду і землистого кольору обличчя. В минулому житті (так говорить він сам), Ігор був професійним зварювальником, мав сім’ю і в майбутнє дивився з упевненістю. Але в його життя прийшли сімейні негаразди, а за ними сніговим комом багато алкоголю, війна і самотність…

Ігоре, розкажіть про себе, як і чому ви опинилися на вулиці?

Я сам корінний стахановчанин, все життя мешкаю тут. Закінчив ПТУ на зварника, відслужив, весь час в Стаханові і працював. Останні роки перед війною – на вагонобудівному заводі. Платили нормально, була своя квартира, родина. Перша дружина померла від раку двадцять років тому. Але цей удар я витримав. Одружився повторно, Бог дав двох дітей, синів. Але з дружиною стосунки були напружені… Сварилися часто, а я дуже ревнивий. Завжди здавалося, що у неї хтось є. Бувало, бив, звичайно, її. Потім почав прикладатися до пляшки, дружина не витримала, на розлучення подала. Я особливо й не пручався, залишив їй квартиру, сам жив на знімних або у друзів. У 2014 році почалася війна, я втратив роботу, знімати житло було ні за що. Завод мій закрили. Пішов до колишньої дружини, виявилося, що вона встигла продати квартиру і з дітьми переїхала в Росію до родичів. Так і опинився я на вулиці не у справ.

Ви кажете, що через війну втратили роботу. Невже в місті на той момент не було інших способів заробити гроші?

Хочете сказати, мовляв, чого опустив руки і не шукав нічого іншого? У 2014-му в місті стріляли, яка тут робота, якщо кожен день то тут, то там снаряди падали? Люди їхали, заводи і фабрики перетворилися на військові бази. На вагонобудівному теж «ополченці» стояли і «козаки», там у них ремонтна база була. Я зварювальник хороший, мене кликали туди. Але я не хочу лагодити їхні танки, я взагалі проти війни. Ця робота могла врятувати мене від голоду, але я не пішов туди. Звали і в «козачий полк» ще при Дрьомову (Павло «Локатор» Дрьомов, загиблий ватажок місцевих терористів – авт.), поки він був живий. Тоді багато туди нашого народу пішло в «козаки». Але я і тоді відмовився. Вбивати братів-українців? Так я і сам українець за національністю.

Одним словом, війна це не моє. А «козаків» цих мерзенних я ненавиджу люто. І взагалі, чому вони вирішили, що Стаханов – це «козаче» місто і відчувають тут себе господарями? Зроду тут такого не було.

Ви кажете, що ненавидите так званих «козаків». Чому?

А за що їх любити? У нашому місті понабирали в «армію» п’янь і дрантя, всіх місцевих алкашів і наркоманів, судимих і туберкульозників, дали в руки автомат їм, і що? Пам’ятаєте приклад про мавпу з гранатою? Як раз той випадок. Влітку в чотирнадцятому році я вже жив на вулиці, в парку спав, то по зупинкам, благо, тепло було. Так ці «козаки» мене затримали нібито за порушення комендантської години і відправили до себе в «комендатуру». Ну, ясна річ, я тоді п’яний був, а як інакше в той час? Я намагався огризатися, так міцно отримав прикладом по ребрах, вони мені два зуби вибили, коли копали. Загалом, сказали: або принеси нам 10 тисяч гривень (тоді у нас ще гривні ходили), або будеш у нас як би у рабстві. А звідки у мене гроші? І я весь серпень і майже весь вересень був у них, типу на підхваті, як чорнороб. Підлоги мив, розвантажував машини, підмітав двір, готував їжу. Це вдень, а ночував в тій же комендатурі в камері. Але одного разу мене повезли в Ірміно (передмістя Кадіївки – авт.), і там «козаки» мінували поля в бік Первомайська, боячись наступу української армії. Я там теж повинен був допомагати, носити ящики з мінами цими, але мені дивом тоді вдалося втекти.

[Quote text = “Виживав в чужому домі, харчувався гусьми, курми і консервацією”]

Що було далі? Як провели першу військову зиму, як виживали? 

Тоді багато людей їхали … Будинків кинутих було багато дуже. Я оселився в одному з будинків в селищі Максимівка, це тут поруч. Там господарі, мабуть, в поспіху їхали, кинули все, аж до курей-гусей. Ну, я і жив там до весни, господарство вів, так би мовити. Піч топив, газу не було. Їв з підвалів господарських консервацію, метал здавав, купував хліб і овочі. М’ясо теж вільно їв: були ж птахи. Ну да, недобре, скажете, було чужих птахів поїдати. Не добре. Але вони все одно подохли б, хто ж їх годував би? А так я їх зерном годував, не ображав. Взимку майже всіх я їх поїв. Це, незважаючи на бойові дії, була, напевно, найспокійніша зима в моєму житті. Хоча було страшно: в хату через кілька будинків від мене потрапив снаряд, не знаю, чий. Будинок згорів повністю, благо, господарів тоді вдома не було. Сусіди бачили, що я тут хазяйную, але нічого не говорили. А навесні повернулися господарі будинку, перевірити житло і майно, а тут я. Ну, я спокійно їм розповів, що й до чого. З одного боку, поїв їхню птицю, і консервацію, з іншого боку за будинком ніби як пригледів. Речі їхні я не чіпав, хіба що телевізор дивився, коли світло було. Загалом, мирно розійшлися, але вони мене попросили на вихід. Це вже навесні 2015-го.

Як далі виживали? Роботу шукали чи перебивалися, чим доведеться? Де брали їжу? Де ночували?

Коли потеплішало, стало легше. За холодів біля теплотраси жив, там хоча б не замерзнеш. А після кочував по покинутим різним будівлям Стаханова, тут багато таких. З війною місто реально майже спорожніло. Тоді від центру зайнятості набирали різноробочих, я хотів влаштуватися туди, там платили, не пам’ятаю скільки, мінімалку плюс хліб давали, крупи. Але я на той момент паспорт загубив десь, а без паспорта не брали. Але після того як пішли мені на поступки, оформили мене на ім’я іншої людини. Тобто за документами працював інший, а за фактом я. Там знали, що я бездомний, але лише розводили руками, посилаючи в соцзабез, мовляв, це їхня парафія. Годувався тоді в соціальних їдальнях. У той час як було: можна було прийти, безкоштовно поїсти, суп там, трохи кашки, чай. Давали будь-якому охочому, без документів, без нічого. Потім зробили за талонами, а незабаром і зовсім скасували. А тоді з голоду не помирав, але і не жирував.

А ви зверталися в соцзабез? У них повинні бути передбачені якісь програми соціальної реінтеграції бездомних?

Про що ти говориш? Не сміши мене! Які програми інтеграції? Їм би своє черево набити, кому потрібне чуже горе? Так, я ходив туди, пообіцяли відновити мені паспорт, але далі обіцянок справа не пішла. Так, ще пару разів дали допомогу у вигляді 1500 рублів, теж на чужі документи оформляли, своїх у мене поки немає.

Тобто, у вашому місті немає ні нічліжки, ні якихось спеціальних місць, де можна було б переночувати таким людям, як ви?

Немає. До війни і на початку були якісь типу нічліжки від однієї з протестантських церков. Але зараз, я чув, всі релігії, крім традиційної православної церкви, у нас неофіційно заборонені. Багато протестантів змушені були виїхати, тому що місцеві спецслужби звинувачували їх у співпраці з Америкою і шпигунстві на користь США. Тут взагалі такий морок в цьому сенсі діється.

З початком війни люди стали злішими, жорсткіше, байдужіші

Де ви ночуєте зараз?

Останнім часом жив у будинку колишньої міліції в центрі міста. Але там дуже брудно, там ще живе парочка, скажімо так, вкрай неблагополучна. Вони влаштували там пожежу, палили багаття, грілися. Там половина поверху вигоріла, гар і кіптява моторошні. З того часу в колишню міліцію стала приходити справжня «поліція» і ганяти нас. Тому довелося звідти піти. Потім ночував у дев’ятиповерхівці занедбаній. Там тихо і спокійно, але бетон – штука холодна навіть влітку. Застудив собі нирки трохи.

От ви кажете, «поліція» ганяє, які у вас взагалі відносини з місцевими правоохоронцями»?

Ніякі… А що їм до мене? Забирати за порушення комендантської години? Так я її регулярно порушую, вого на мене, можна сказати, взагалі не діє. Я ж людина вільна, які проти мене закони? Ну, можуть запроторити в каталажку, тому я і не проти, лише б нічліг був. Штрафи мені виписувати сенсу теж немає, тому що грошей у мене, як правило, теж немає. Так і живемо: «поліція» намагається робити вигляд, ніби мене немає, а я намагаюся зайвий раз не привертати до себе увагу і не порушувати громадський порядок.

Наприклад, якщо ви захворіли… В лікарню вас можуть покласти?

Минулої зими я так відлежався в терапії місяць. Ліг із запаленням, але найжорсткіші морози якраз переконтувався на лікарняному. Спасибі медсестричкам, попалися людяні, і підгодовували, і з одягом різним допомагали. Так і я їм підстав соромитися мене не подавав: стежив за собою, своєю гігієною, вів себе добре. До речі, лікарня – реальний спосіб для волоцюг більш-менш м’яко і без особливих втрат холодну зиму пережити. Багато хто так і спеціально роблять, з реальними або уявними хворобами приходять. Але частіше всього з реальними обмороженнями, одному моєму знайомому так стопу відрізали. Лікарі різні бувають, але в основному, якщо ти по лінії «швидкої» робиш, тобто тебе забирають з вулиці, то пару тижнів там тобі дають відлежатися. Іноді більше – в залежності від хвороби і твоїх стосунків із персоналом. Якщо ти там не бешкетуєш, не порушуєш режим, то можна мирно перезимувати місяць. Але, як правило, виписують швидше.

Як змінилося життя вашого рідного Стаханова з моменту початку війни? Що взагалі думаєте про весь цей військовий конфлікт? 

Місто стало бруднішим, і запущеним. Якщо і до війни тут життя було не мед, то тепер і зовсім нестерпно часом. Люди стали злішими. Жорсткішими, чи що, холоднішими. Воно і зрозуміло, війна ще нікого добрішими не зробила. Багато стало жебраків на вулицях, бездомних. Люди втрачають роботу, люди втрачають надію. Якщо при Україні були у будь-якої людини якісь перспективи, то сьогодні багато прокидаються з єдиною думкою: як би прожити цей божий день, а далі будь що буде. Далекосяжних планів тут ніхто не будує.

А війна – це дурне діло. Я вже говорив, що це братовбивчий конфлікт, дуже жорстокий. Політики зіштовхують нас лобами, а ми страждаємо. Звичайно, Росія грає ключову роль тут, і поки править там Путін, навряд чи тут щось зміниться.

Прикро, найголовніше, знаєте що? Довірливість і дурість людей. Ось вони ходили на цей «референдум», чекали Росію, і де вона, Росія ця? До нас вони тільки зброю везуть і снаряди, допомоги реальної від Росії ніякої. Хочу, щоб здоровий глузд все-таки переміг. Будь-яка війна рано чи пізно закінчується. Скінчиться і ця. Ця «ЛНР» – тимчасове явище, це відразу видно було. Хочеться вірити, що сюди повернеться законна влада, українська.

Ви тільки що сказали, що в «ЛНР» далекоглядних планів люди, як правило, не будують … Але все ж: які у вас плани на майбутнє? Що робити плануєте, що міняти? Чи вас все влаштовує у вашій ситуації? 

Звичайно, не влаштовує. Але я і не сиджу, склавши руки. Нещодавно подав документи на відновлення паспорта. Зрозуміло, що мені поки зроблять «місцевий», «ЛНР»-івський. Ну, нехай хоча б поки такий. Там буду роботу підшукувати, хоч якусь постійну.

Житло потім буду знімати. Скажу по секрету, зараз спілкуюся з однією жінкою, цього літа допомагав їй по господарству, город копав, сарай лагодив, почали спілкуватися, подружилися. Тому, якщо зійдемося, може, у неї перебуватиму. Але взагалі не люблю на шиї сидіти у когось. Треба шукати роботу, з алкоголем я начебто зав’язав зараз. Мабуть, багато з того, що зі мною відбувалося в останні роки – це кара за мою поведінку. Але все справедливо, я не скаржуся. Кожен день я починаю з молитви, прошу Господа про те, щоб швидше скінчилася війна, і щоб помиритися з дітьми, яких я з початку війни так жодного разу і не бачив.

Читайте «Чорноморку» в Telegram і Facebook 

Ілюстративне фото: Donald Teel | Unsplash 

© Чорноморська телерадіокомпанія, 2019Всі права захищені