Так-так, це не жарт. У Донецькій області дійсно було селище з такою назвою. Правда, заснували його не американці, а німці-меноніти в кінці XIX століття. Нью-Йорк проіснував на Донбасі аж до 1951 року, після чого його вирішили перейменувати. Сьогодні цей прифронтове селище носить ім’я Новгородське.

Якби ви подивилися детальну карту Донеччини ХІХ-початку ХХ століття, то були б дуже здивовані,
адже тільки одиниці назв з тих часів збереглися до наших днів. Багато міст отримували назви від назви залізничних станцій, навколо яких утворювалися селища. Ті, в свою чергу, – від імені поміщиків, підприємців і інженерів, які взялися перетворювати «Дике поле» в гірське і індустріальне серце України. Частина була названа іноземцями, що мігрували сюди – німцями, греками, голландцями тощо. Але з приходом рад, рідні назви почали масово викорінювати, адже топоніміка і ідеологія в СРСР були дуже тісно пов’язані. Мабуть, більш, ніж в будь-якій державі ХХ cтоліття. Саме тому, починаючи з 1924 року, починається масштабний процес перейменувань – історичні назви з коренем вириваються і замінюються на топоніми на честь комуністичних діячів – Леніна, Сталіна, Кірова, Свердлова, Дзержинського, символів комунізму (і так з’являються Первомайський і Комунарівськ). А ще повсюдно в назви населених пунктів вставляється слово «Червоний» в усіх можливих конфігураціях. Не стала винятком і Донецька область. Так, в 1924 році старовинне місто Бахмут, що перетворилося з фортеці на повітове місто, перейменували в

Артемівськ – на честь комуністичного діяча Артема. Тоді ж місто Юзівку, назване на честь засновника селища англійського підприємця Джона Х’юза, вирішили позбавити від «капіталістичного минулого» і перейменувати в Сталіно. Донецьком місто стало аж в 1961 році.

«РОЗСТРІЛЯТИ»-«ПЕРЕЙМЕНУВАТИ»

Не щастило містам, коли з героїв комуністи-революціонери з легкої руки Сталіна перетворювалися у ворогів народу і потрапляли під репресії держави, яке самі ж і створили. Тоді відразу ж після арешту або розстрілу, місто перейменовували наново. Так, наприклад, було з Єнакієво, що отримало назву від імені інженера-залізничника, статського радника Федора Єнакієва. Місцеві комуністи в 1928 році раптом вирішили, що найбільше місто потребує «знищення поміщицької назви» (так-так, саме на цій мові був написаний протокол) і постановили перейменувати на честь комуністичного діяча Олексія Рикова. Риков, природно, до Донбасу і тим більше до Єнакієвого ні найменшого стосунку не мав. І все життя (в тому числі бурхливу партійну діяльність) провів в Росії з недовгими втечами за кордон. З знаменного – підписав указ про створення міліції, і деякий час був главою Раднаркому СРСР. Але буквально через два роки після перейменування Риков потрапив в немилість до Сталіна, якому допоміг прийти до влади. Спочатку йому дали завідувати поштою і телеграфом, а в 1936 році – і зовсім відсторонили від справ. Оскільки Риков перетворився з героя на ворога народу, місту довелося в терміновому порядку придумувати нову назву. Довго не думали – назвали Орджонікідзе. Рикова, до речі, тим часом, як і багатьох комуністів, розстріляли.

А в 1943 році місту знову повернули рідну назву Єнакієве.

Подібна історія трапилася і з нинішнім Покровськом. Засноване в ХІХ столітті селище Гришине в 1935 році тенденційно вирішили перейменувати в Постишево – на честь комуніста пропагандиста Павла Постишева. Людини-садиста, одного з організаторів Голодомору в Україні, що заморив мільйони людей. А після Голодомору Постишева відправили в Куйбишев, де партієць і зовсім впав у маразм – то на етикетці сірникової коробки йому привидівся профіль Троцького, то в розрізі ковбаси – нацистська свастика. Тільки за рік – з 1937 по 1938 рік, очолюючи обком в Куйбишеві, за ось такими звинуваченнями він засудив до смертної кари близько 5 тисяч невинних людей, ще 30 тисяч були засуджені. Пошук «ворогів народу» перейшов в розряд параної, але довгий час його ніхто не зупиняв.

Єдиний, мабуть, «позитив» бурхливої ​​діяльності Постишева – це новорічні свята. Адже саме він був «батьком» Нового року (таким чином сподівався витіснити святкування Різдва) і легалізував ялинку, яка з приходом рад стала вважатися пережитком царського і релігійного минулого. Іменем ось такої «славної» людини, яка вбивала українців мільйонами, назвали українське місто. Але параноя і кровожерливість Постишева не поступалася Сталіну, тому його незабаром заарештували (ні-ні, не через масові вбивств, а всього лише через внутрішньопартійні «терки») і розстріляли. А місто, назване на його честь, в терміновому порядку перейменували в Червоноармійське, а пізніше – в Красноармійськ. Після прийняття закону про декомунізацію місто отримало ім’я Покровськ.

Тим же комуністам, які були, так би мовити, на гребені хвилі, як і раніше дарували назви селищ і міст Донеччини. Село Щербинівка в 1938 році перетворилося в місто Дзержинськ (нині – Торецьке), тоді ж Новомиколаївську перейменували в Будьонівку (нині – окупований Новоазовськ). А після смерті Сталіна знову почалися перейменування – тепер уже було наказано позбавити карту Донеччини від імен Ворошилова, Будьонного і самого Сталіна.

СТЕРТИ ІНОЗЕМНІ СЛІДИ

Слово «червоний» теж впихати в усі можливі топоніми. Так, наприклад, у все тому ж 1938 році селище Лиман чомусь перейменували в Червоний Лиман. А в сусідній, Луганській, з’явилися Красний Луч, Краснодон і Червоний партизан.

Але, якщо з містами комуністи більш-менш розібралися ще до Другої світової, то після її закінчення активно взялися за селища і хутори. У 1946 році в тоді ще Сталінської області затіяли велике перейменування населених пунктів. Взялися за грецькі, німецькі, голландські та інші іноземні населені пункти, засновані вихідцями з цілого ряду країн.

Прибуваючи в Приазов’я і освоюючи території, вони часто давали новим селищам ім’я міст, з яких
приїхали. В офіційних документах про перейменування була, втім, традиційно для радянського режиму, брехня. Постанову назвали «про збереження історичних найменувань, уточнення і впорядкування назв». Тобто, відібрати у селища ім'я, дане йому людьми, що будували його «з
нуля» в степу в дуже непростих умовах, і дати йому абсолютно чуже – комуністичне або просто наспіх придумане, в 1946 році називалося «зберегти історичну назву». Так, з карти Донецької області зникли хутори Марієнфельд, Волдгейм, Нейгейм, Кашлагач, Карань, Грюнталя, Ратко, Нові Улакли, Нижній Куркулак, Адаман-Чалган, Серюаш-Тарама, Вассерайх, Фридрихсталь, Вагнета. Фідлерово стало Первомайським, Брандт – Переможне, Нейман – Щорса, Фервертс – Передовим, Келлерово – Кіров, Каракаббуд – Комсомольським. Особливо «трепетно» поставилися до німецьких і грецьких топонімів. І якщо німецькі можна хоч якось пояснити щойно завершеною війною з нацистською Німеччиною, то щодо інших етнічних груп необхідність обов’язкового перейменування обґрунтувати неможливо. Так, наприклад, нині прифронтове селище Чермалик, засноване вихідцями з Криму, без найменшої логічної підстави перейменували в Заможне, а Урзуф – в Приморське. Навіщо? Відібравши у людей їх власну історію і пам’ять, з них можна ліпити кого завгодно. Від «гомо совєтікус» (якого репресіями, залякуваннями, пропагандистськими статейками в «Радянській Україні» і переписуванням історії) трансформували до «ісконно- російського», як це зараз намагаються втовкмачити в свідомість жителям Донбасу.

Для мене завжди було дивним і різало вухо назва міста Торез. І виявилося, що не дарма. У 1840 році селище називалося Олексіївка (в честь сина власника цих земель, пізніше до назви додалося прізвище поміщика і селище стали називати Олексіївка-Леонова). Потім його викупив таганрозький купець Чистяков і перейменував в свою честь – Чистяково. Під такою назвою місто проіснувало до 1964 року, коли його раптом перейменували в честь французького комуніста Моріса Тореза. Знову-таки в біографії Тореза – підтримка вторгнення німецьких гітлерівських військ на територію його рідної Франції і дезертирство з французької армії в СРСР. Назву Чистяково повернули вже за часів декомунізації. Але, оскільки Чистяково зараз – окупована територія, нова назва використовується більше в юридичних документах, ніж в побуті.

До речі, рідні імена дивом, але все ж вдалося зберегти небагатьом містам Донецької області: Горлівці (названої в честь гірського інженера Петра Горлова), Дебальцеве (названому в честь місцевого поміщика Дебальцевого), Костянтинівці (названої в честь власника земель Костянтина Намікосова), Краматорську, Дружківці і Добропіллю. Деяким містам місцеві жителі почали повертати рідні назви ще з часів перебудови. Так, в 1989 році зусиллями городян Жданов знову почав називатися Маріуполем. Заможне – знову стало Чермаликом, а Приморське – Урзуфом. Історичні назви повернулися до багатьох міст Донбасу і після закону про декомунізацію 2015 року.

Колаж: «Чорноморка»

Читайте «Чорноморку» в Telegram і Facebook