ДЕНЬ ОКУПАЦІЇ:
2
5
5
8
ДЕНЬ ОКУПАЦІЇ:
2
5
5
8
Особлива думка
Три фільми про війну на Донбасі, які ви, можливо, не бачили
  02 Червня 2019 11:45
|
  1195

Три фільми про війну на Донбасі, які ви, можливо, не бачили

Три фільми про війну на Донбасі, які ви, можливо, не бачили

Фільмів про війну на Донбасі за п’ять років збройного конфлікту знято чимало. Про найвідоміші з них – «Донбас» Сергія Лозниці, «Кіборги» Ахтема Сеітаблаєва та інші ми вже не раз писали. Сьогодні «Чорноморка» познайомить вас із трьома картинами про війну на окупованому Донбасі, які не знайомі масовому глядачеві, але від цього вони не втрачають своєї практичної цінності і видовищності. Ці стрічки навряд чи вийдуть у широкий прокат, і це зрозуміло: потворнмй виворіт війни і її страшних наслідків ніколи не стане привабливим для масового кінематографу.

«МИРА»

(режисер Денис Шабаєв, Росія, 2018)

Стрічка «Мира» російського режисера Дениса Шабаєва вийшла в минулому році і розповідає про долю словацького роботяги Мирослава Рогача, колишнього професійного військового. Друзі кличуть його просто – Мира. Одного разу Мира застав свою дружину з коханцем – і вбив обох. За своє лиходійство ревнивець отримує 12 років тюремного терміну, але відбуває лише половину. Потім чоловік емігрував до Великобританії, де заробляє на життя упаковкою овочів в одному з супермаркетів.

Мира, якому вже під 50, знайомиться з дівчиною Наталкою. Вона живе на окупованій бойовиками «ЛНР» території Донбасу. Щовечірні ліричні розмови по скайпу підштовхують Миру до думки: він закоханий у цю дівчину, яка живе серед щоденних обстрілів і вибухів. Наташа просить у Мири 200 доларів: їй нема на що жити. Мира вирішує залишити капіталістичний світ і приїхати в обпалений війною Донбас. Тут він не вперше: вже брав участь у війні на Донбасі в 2014 році. Він штурмував Іловайськ на боці російських військових. Але з війною не зрослося: пішов у мирне життя, зустрівши українця, «такого ж як я простого хлопця, я не хотів його вбивати».

Міра їде по роздовбаній дорозі в Красний Луч Луганської області (після декомунізації, невизнаній проросійськими бойовиками, місто отримало ім’я Кришталевий). Погляду Мирослава відкривається типовий поствоєнний донбаський пейзаж: сиві терикони, сліпі очниці зруйнованих будівель і тотальна безвихідь, що пронизує до найпотаємніших куточків душі. Тут він оселяється в колоритному провінційному готелі з колоритною назвою «Цемент».

Його кохана працює хореографом у ДК. Мира застає її за новим сеансом виклянчування грошей у чергового інтернет-залицяльника. Пізніше вона сама йому зізнається, що просила грошей не тільки у нього. Мира не ображається. Але стосунки не клеяться.

Героя фільму дивує і зачаровує велика кількість радянських пам’ятників і скульптур в регіоні. Майже всі вони в напівзапущеному і зруйнованому стані. Словак знаходить себе в реставрації символів тоталітарної епохи.

Спочатку він з однодумцями реставрує скульптуру дідуся Леніна, який з дівчинкою читає книгу. У Ілліча пробоїна в грудях: чи то війна поранила радянського вождя, чи то час. Тоталітарного персонажа чеський ентузіаст, який дотримувався «лівацької» ідеології, і його товариші успішно «підлікували», і почали на одній з місцевих шахт реставрувати великий меморіал шахтарям. Заодно і перефарбовувати  жовто-блакитні лавочки, що дісталися «у спадок» від української влади, в колір «георгіївської стрічки».

Поки робота кипіла, Мира все більше вростає у військові реалії окупованого Донбасу, щиро вірячи в те, що робить добру та велику справу.

Одного разу Мира розчаровується в «російському світі», що панує на Донбасі, і «декоммунізує» одного з Іллічів, скидаючи бюст Леніна з високої стели. Ленін епічно розбивається, сумно дивлячись останками розколеного обличчя в зимове похмуре небо, а Мира потрапляє в поліцію.

«Поховати його вже треба, а не показувати людям. Поховати, а разом з ним поховати і всю цю біду, яку він приніс», – каже Мира в поліції.

Пізніше Мира знову повертається до Англії, де вступає на роботу вантажником.

Стрічка реально знімалася на окупованій території Луганщини: в Красному Лучі, Луганську та Лутугине, тому в кадрі жителі Донбасу можуть зустріти ряд рідних серцю пейзажів і топонімів.

Режисер Денис Шабаєв знімав цю стрічку на окупованих територіях України два роки. Великою проблемою став допуск на підконтрольні бойовикам території: терористи з угруповання «ЛНР» до людей з камерою ставляться насторожено, тому довго узгоджували можливість зйомок фільму з місцевими «органами держбезпеки» і російськими кураторами.

«Я майже два місяці отримував дозвіл на зйомки для себе і потім для групи – не знаю, яку перевірку проводили так довго їх спецслужби, підозрюю, що це все відбувається через російські органи. Без акредитації ти там зовсім безправний, тебе може затримати будь-яка людина в формі і невідомо, чим це закінчиться», – повідав Шабаев в одному з інтерв’ю

Через цей фільм ліберальних поглядів режисер навіть посварився зі своїм «ватним» батьком.

«Я – людина ліберальних переконань, мій батько – діаметрально протилежних, починаючи з 2014 року ми знаходимося в перманентному конфлікті. Крім того, з Києвом дуже тісно пов’язана доля моєї родини, так що в чомусь це особиста історія. Я намагався не приймати позицію тієї чи іншої сторони, а відчути, що розлито в повітрі Донбасу, зрозуміти, чому почалася війна і звідки проявляється така жорстокість між людьми, які зовсім недавно жили в одному селі, в одному будинку», – додав режисер Шабаєв.

За словами Шабаєва, «Мира» – це фільм документальний, де кожен грає сам себе, але знята стрічка мовою ігрового кіно. Але всі герої та історії справжні.

«Мира» викликала неоднозначну реакцію на кінофестивалях, однак звинуватити режисера в порушенні політичного нейтралітету навряд чи кому вдасться: нестиковок з реальністю окупованого Донбасу у фільмі практично немає.

Примітно, що основним саундтреком фільму стала українська народна пісня «Горіла сосна» у виконанні «британських українців», панк-групи The Ukrainians.

«МАВПА, СТРАУС І МОГИЛА»

(режисер Олег Мавроматті; Болгарія, Білорусь, Ізраїль, США, 2017)

Саме ім’я російського режисера Олега Мавроматті для знавців арт-хауса знакове: співавтор культового треш-фільму 90-х «Зелений слоник» створює фільми не для широкого кола. Мавроматті через його творіння оголошували у міжнародний розшук, тому він змушений творити дистанційно, перебуваючи в еміграції в Болгарії та США.

Так і цього разу: Мавроматті занурив глядача в реалії військового Луганська, показавши глядачеві шалений вміст мілітарного нариву, від якого страждає окуповане місто.

Цей інфантильно-інфернальний фільм зриває завісу з кривого дзеркала злої реальності, яке транслювало спотворений військовими буднями потік свідомості луганчанина, який гостро відчуває, що відбувається навколо.

Головний герой фільму Гена Горін з Луганська. З перших кадрів зрозуміло, що основний персонаж стрічки трохи не в собі, але цілком нешкідливий. Гена у форматі відеоблогів спілкується зі своїм глядачем. На «сепар-тв» показують гарячий луганський цирк, постраждалий від обстрілу. Гена любить тварин, дивиться «ящик» і паяє якусь плату.

Він показує прості моменти, якими наповнене його життя: включає на допотопному магнітофон касету з казкою «Маленький принц», яку йому подарувала бабуся, і по-дитячому радіє з цього, варить компот із недогризків яблук і транслює безглузді і буденні фрагменти своєї обивательської сутності.

Поступово загострення пристрастей наростає: Гена демонструє неабиякі телепатичні здібності. В кімнаті хрущовки він намагається поглядом підпалити газету, але з першого разу це у Горіна не виходить. Але зате вдається з другого разу. Пірокінез ще знадобиться луганчанину для помсти. А мстити Гені є кому.

У 2014-му році Геннадія Горіна з Луганська «викрали інопланетяни». Гена розповідає про своє викрадення, детально описуючи кривдників-«лунатиків», яких, між іншим, звуть Жеглов і Шарапов.

Шапочка з фольги і звичайна батарейка допомагає Гені почути звуки НЛО і бачити потойбічні сили.

Показуючи свої малюнки, Горін емоційно ділиться історією свого контакту з «інопланетянами», і «сновидами», які «свердлять очі фотографу» і «заганяють голки під нігті», а також «втикують у мене ножики на дроті».

Описуючи образи і пережиті від рук «сновид» екзекуції, Горін, не витримавши важких спогадів, впадає у форменну істерику і погрожує покінчити з собою.

Поступово горинські зелені «сновиди», знаходять більш людські риси і камуфляжне забарвлення: стає зрозуміло, що мова йде про «ополченців», які окупували Луганськ.

Гена виходить на прогулянку по Луганську, але не в дуже вдалий час. Реальні трупи людей, які загинули від обстрілів, калюжі червоної крові, снують проросійські найманці і мирно прогулюється серед них Горін, який не віддаючи собі звіту, апетитно їсть морозиво і відповідає на запитання передплатників свого блогу, зовсім не помічаючи смертельного божевілля, що коїться навколо.

«Вони були в магазині і купували горілку. Вони відповідатимуть за всі знущання», – говорить Гена.

Горін досягає своєї мети: він вистежив кривдників Жеглова і Шарапова, і з допомогою «погляду і сили думки» влаштовує їм «вогняне шоу», попередньо заблокувавши двері в квартиру прибулих з Росії «сновид».

Мавроматті створив божевільний, але вражаючий достовірністю фільм про військове божевілля і жорсткий вплив вимушено насаджуваного мілітаризму на тендітну психіку.

Примітно, що крім кадрів справжніх жертв обстрілу або пожежі в цирку, режисер взяв за основу відеоблоги реального Гени Горіна, які можна знайти на YouTube, але «переселив» російського Горіна з Орла в Луганськ. Віктор Лебедєв з точністю до інтонацій зіграв божевільного, який точно так само конструював шапочки з фольги, але тільки в російській глибинці.

Свій жанр Мавроматті описує, як «постсинема»: гримучий сплав відеоблогінга та ігрового кіно, ретельно закамуфльованого під документальне, що по суті таким і є.

Тема «русского мира» для Мавроматті близька – минулого разу режисер показав його гнилу сутність у ще одній дивній стрічці «Дурням тут не місце»: там героєм фільму став також колоритний хлопець, який любить Путіна, церкву, маму і має слабкість до людей чоловічої статі.

«Вражає, що дія фільму відбувається в Луганську, навколо твориться просто якийсь Судний день – і ми занурюємося в це пекло. Потім ми виринаємо з нього. Чому ми виринаємо – і як це пекло можна було зняти, якщо Мавроматті не був у Луганську? Все це викликає питання, а може бути, і дає підказки, які допоможуть розібратися в цій фантасмагорії», – розповів Віталій Манський, режисер-документаліст, президент «Артдокфеста»

Деякі глядачі сприйняли фільм, як спробу «розлюднення» пересічних мешканців Донбасу, яких режисер представив в образі «ідіота» Горіна. Однак тут, як і в «Донбасі» Лозниці, кожен вільний сам асоціювати або дисоціювати себе з ким-небудь. Втім, творчу задумку режисера Мавроматті вже високо оцінили на міжнародних фестивалях кіно.

«Мавпу, страуса і могилу» не варто дивитися особам до 18 років, вагітним та людям із нестійкою психікою, так як в ньому присутні кадри, які можуть реально шокувати. Втім, все, що стосується «русского мира» на Донбасі, неминуче шокує і вводить в ступор, бо путінські прибульці –«сновиди», перебуваючи на чужій землі, абсолютно не віддають собі звіт у жорстоких злочинах, також ставлячись до мешканців багатостраждального Донбасу, як до інопланетян, а аж ніяк не як до «братнього народу».

«ПРО МАРКА ЛЬВОВИЧА ТЮЛЬПАНОВА, ЯКИЙ РОЗМОВЛЯВ З КВІТАМИ»

(режисер Дана Кавеліна, Україна, 2018)

Третя стрічка в огляді – це український мультфільм, творіння рук режисера Дани Кавеліної.

Зворушливий і сумний, мультфільм оповідає про долю жителя Луганська Марка Львовича Тюльпанова, в чиє просте і розмірене життя несподівано увірвалася війна, розділивши сім’ю і повністю змінивши хід подій.

Мультфільм отримав спеціальний приз журі Одеського міжнародного фестивалю, був показаний на міжнародному анімаційному фестивалі «КРОК», і на німецькому фестивалі східноєвропейського кіно в Коттбусі.

Тюльпанов дуже любить квіти, виховує двох синів і дочку, а також онуку Майю. Його дружина Ганна Петрівна вже пішла з життя, але Тюльпанов посадив на її могилі братки, щоб покійна дружина очима квітів бачила світ. Абсолютно аполітичний, наш герой до останнього вважав, що «націоналізм – це такий стиль живопису».

Війна розкидала його синів по різні сторони фронту: один пішов воювати на стороні проросійських військ, другий – лікувати солдатів в зоні АТО. Донька завагітніла вдруге і їде в Росію, сини на війні, а з Марком Львовичем залишається тільки вірний кіт Донбас і собака Мальва. В один момент Марк Тюльпанов з коренем вириває братки («ні на що тут більше дивитися!») їде в Ірпінь до племінниці, подалі від війни… Втім, вистачить спойлерів, далі дивіться самі.

За словами режисера стрічки Дани Кавеліної, мультфільм знімався з нульовим бюджетом і не без труднощів. Перший раз анімаційна лялькова стрічка створювалася в Києві, але всі матеріали були викрадені. Тому Кавеліна відтворила практично заново історію про Марка Тюльпанова в одному з бункерів гостинній Вірменії.

Кавеліна створила мультфільм-казку, сумну і наївну, але дуже добру і повчальну. Використовуючи мінімум підручних засобів, і не маючи практичного досвіду в анімації, режисерка зуміла створити під саундтрек Шопена воістину дивовижну річ. Яку на відміну від попередньої стрічки огляду, дітям дивитися можна, і навіть потрібно. Всі ці безногі ляльки з фольги і м’ятих газет, і інший наїв-хендмейд показують героїв стрічки такими, як вони є: неідеальними, але справжніми.

Деякі намагалися звинуватити Кавеліну у виправданні сепаратизму і взагалі назвали її стрічку «проросійською», однак сама режисерка всі звинувачення відкидає, пояснюючи, що намагалася максимально дистанціюватися від позицій сторін конфлікту і зняти анімацію про події, основою яких стали історії життя її родини і знайомих. Автобус «Луганськ-Чуже місто», що їде подалі від бомб, що падають на місто і розриваються аж ніяк не квітами … Втрата близьких людьми, які проживають по обидва боки фронту … І невтомні спроби зберегти людське обличчя, щоб не перетворитися на звірів і до останнього чинити опір спробам насильницької демонізації ворога в надії просто залишатися людиною. Стрічка Кавеліної вчить саме цьому – людяності. За що і була зрозуміла деякими глядачами, інші ж під історію про Марка Львовича Тюльпанова пустили скупі сльози. Комусь ця історія здалася близькою, а хтось просто щиро співпереживав усім цим кукольно-бутафорським героям, які уособлюють реальну трагедію, що торкнулася нас усіх, ім’я якій – війна.

Фото: Erik Witsoe on Unsplash 

Читайте «Чорноморку» в Telegram і Facebook 

© Чорноморська телерадіокомпанія, 2021Всі права захищені