ДЕНЬ ОКУПАЦІЇ:
2
1
1
0
ДЕНЬ ОКУПАЦІЇ:
2
1
1
0
Особлива думка
Скільки залишилося жити вільній Луганській області і як вона проживе?
  15 November 2019 16:35
|
  380

Скільки залишилося жити вільній Луганській області і як вона проживе?

Скільки залишилося жити вільній Луганській області і як вона проживе?

[Content_yellow_note text=”Інтерв’ю з представником громадської ради при Луганській облдержадміністрації”]

Анатолій Рижков – відомий у своєму краї активіст, борець за справедливість і прихильник змін в сторону нормального суспільства. Його ініціативи в Лисичанську і регіонах викликають підтримку, його не любить місцева влада за чесність, прямоту і раціональні пропозиції щодо вирішення проблем. 

Він займається різного роду діяльностями, в які входять і юридичні послуги. У законі Рижков підкований і застосовує цю навичку на практиці.  Його не пускають на місцеву шахту за допомогу в організації страйку, він знімає сюжети для свого Facebook про розбиті дороги Луганщини, розповідає про ситуацію з опаленням, буває на виїзних засіданнях Верховної Ради України з реінтеграції Донбасу. 

«Чорноморка» поговорила з Анатолієм Рижковим, як із представником громадської ради при Луганській обласній військово-цивільної адміністрації про проблеми області і способи їх вирішення, незручні маршрути «Укрзалізниці» і лисичанські тролейбуси, перепрофілювання шахтарів і підйом культурного рівня регіону. 

Чи є готова програма по відновленню регіону у вас або взагалі гіпотетична? 

Гіпотетична є. Точно програму ми не можемо скласти, бо всі її операції впираються безпосередньо в механізм фінансування й інтерфейс через роботу Міністерства розвитку економіки, торгівлі і сільського господарства України.

Якщо взяти за основу, наприклад, колишній завод «Пролетар», то на базі цього заводу можна розвивати як мінімум три напрямки: скловаріння, содове виробництво і газифікація вугілля. Для цього необхідно, щоб Кабмін розробив програму підтримки і був реальний інвестор. Безпосередньо в реалізації таких проектів по вертикалі з МРЕТСХ (Міністерство розвитку економіки, торгівлі і сільського господарства – ред.) повинні йти Мінсоц, МЗС для пошуку інвесторів та збуту, і має в сукупності з самим виробництвом все це працювати як один механізм.

Чи здатні жителі зробити це самі?

В нашому регіоні я відштовхуюся від того, що люди бачать і роблять висновки самі – чи це партія, громадські активісти, жителі громади, юристи і так далі – не важливо. Йде прив’язка до результату роботи. На сьогоднішній день, на жаль, мало хто лідирує в будь-якій із цих іпостасей. Немає принципового бажання у людей ставати поруч і щось робити.

Є якась кількість людей, які підтримують, але це не та маса, яка може реально змінити ситуацію. Немає лідерів, які поведуть за собою натовп. Зате є готові взяти в руки лопату, пензлик, фарби, транспарант, але це не люди, які зможуть акумулювати навколо себе кого-небудь.

А такі лідери в області взагалі залишилися?

Особисто моя думка – тут все захирлявіли. Останнім часом, на жаль, поняття «активіст» або ж «патріот» мають загальне ім’я. Оскільки, коли людина досягає поставленої мети в якомусь благі, патріотизм і активність дуже швидко випаровуються.

Що відбувається на всеукраїнському рівні щодо неокупованої частини Луганської області?

Моя точка зору останнім часом незмінна: з неї роблять дотаційний регіон, не здатний до самостійного підйому, бо він нецікавий для будь-якого захоплення та перебування тут якоїсь групи населення. Тут робиться буферна зона в прямому сенсі слова.

Починаючи від копанок і закінчуючи закриттям досить перспективного цегельного заводу, який вивозив за кордон продукцію, в Узбекистан. І за рахунок всяких митних перипетій, відсутність робочих місць і фахівців – всі роз’їхалися. Чоловік продав обладнання, розібрав печі і залишився тільки один проммайданчик.

Дії влади свідчать про тотальне знищення та неможливість відновлення промислового потенціалу Луганської області. Окупована частина якраз і є промисловою. А на підконтрольній території промисловість працює лише в трьох містах: Лисичанську, Сєверодонецьку та Рубіжному. Все інше це сільське господарство і виробництво, яке там може бути, пов’язане з його обслуговуванням.

Питання знищення промислового потенціалу на даній території не викликає у мене великих сумнівів.

Можуть статися серйозні наслідки або громадські бунти і обурення або ж нас просто віддадуть на поталу ОРЛО.

В області жахливий стан трас і катастрофічно незручні за часом і комфорту поїзди в інші частини країни. З «Укрзалізницею» і дорогами щось можна зробити? 

Програма по залізниці йде на догоду ДТЕК. Лобіювалася тема будівництва залізничної гілки під Станицю і Щастинську ТЕС і паралельно перекриття Новоайдару, Сватове, Старобільська прямим сполученням з материковою Україною. Як такої мети розвивати транспортну інфраструктуру або налагоджувати залізничне сполучення немає. Ми виявилися тупиковою гілкою в електрифікації залізничного полотна. Питання по реконструкції залізничних шляхів так і застрягло у нас з 2012 року. Чому нам туди не пускають «ІнтерСіті»? По-перше, відсутність контактної лінії, по-друге, питання по всьому полотну. Воно не витримає швидкісного режиму, який передбачає «ІнтерСіті». Самі по собі пасажирські перевезення сюди збиткові і «Укразлізниці» це нецікаво.

Я боюся, вони розуміють, що якщо зробити більш зручний графік ходіння поїздів, попит буде вище. Багато хто перестане користуватися автобусами і так далі. У мене вже склалася певна картина всі все розуміють, але чомусь не роблять … Мабуть, є невідомі широкому колу людей цілі і завдання, які зараз втілюються під егідою реінтеграції Донбасу, відновлення і всього іншого.

Явним прикладом є Станичанський пішохідний міст. Туди скинули всі бюджетні обласні гроші, кинули підрядників, які закінчили автодороги і там суми в мільйонах гривень боргами висять на бюджет. Це робиться тільки для того, щоб закінчити цей перехід і зробити капітальний ремонт. А за напрямками Лисичанськ-Сєвєродонецьк або Рубіжне-Старобільськ доріг просто немає. За своєю суттю це транзитні дороги міжрегіонального значення. На аварійному мосту в Лисичанську, про який я знімав сюжет, зараз намагаються залатати асфальт, але там потрібно робити капітальний ремонт. І таких прикладів можна навести море.

Коли Разумков приїжджав до нас на Луганщину напередодні виборів у Верховну Раду, його команда шукала варіанти для ознайомлення з промисловістю Луганській області. Вони намагалися показати якісь перспективи чи проблемні місця. В результаті озвучили два варіанти. Перший це содовий завод і те, що від нього зараз залишилося (проммайданчик і занедбаний сектор). І другий варіант завод «Пролетар» для ознайомлення. І потрапити вони туди так і не змогли, так як тоді це підпорядковувалося вже колишньому Міністерству економічного розвитку і торгівлі України. У підсумку, Разумков у Лисичанськ так і не приїхав.

Для стабілізації регіону потрібна децентралізація, федералізація чи є ще якийсь шлях? 

Централізація повинна бути! Своїми силами Луганська область не зможе вийти з цієї кризи, оскільки у нас не вистачає бюджетних коштів, якої ми самі можемо акумулювати. Робочі місця, виробництво у нас відсутні. Акцизні збори, торгівля єдине, що приносить якийсь прибуток тут. Але це не ті гроші, про які можна говорити для будівництва і відновлення чого-небудь. Необхідно закриття дірок по зарплатах і пенсіях, оплата комунальних послуг.

Коли почався глобальний процес вимирання? З Юлею чи все-таки єфремівці добили? 

Кожен намагався від душі по-своєму зробити. Принципове умертвіння регіону почалося з 2006 по 2008 роки. Це раніше, коли закрили ГТВ і ввели процедуру банкрутства. Але там ще виробництво залишалося, цехи законсервовані. І частину найжирнішого приватизували, викупили цехи, які були працездатні і цікаві.

Основний колапс припав на 2008-2010 роки. Тоді почався розвал «Соди», Лисичанської ТЕЦ, почали розбирати ГТВ. Питання з шахтами і так був завжди напруженим. Модернізація вугільної промисловості на Луганщині залишилася на рівні початку двохтисячних. Може сюди і завозили якесь оновлене обладнання. Єдине, що було зроблено це в Лисичанську шахту Мельникова під китайську інвестицію, під гарантії держави, привезли нове обладнання на розробку нової лави. Але, оскільки вугілля не настільки цікаве, як антрацит, це обладнання з якихось причин так в шахту і не спустили.

Як вам теорія про перепрофілювання людей робочих спеціальностей в IT-сферу? Її кілька разів вуже висловлювали різні люди.

Ця тема вже була присутня в свій час, виділяли мільйони свого часу на шахту «Чорноморку». Там були поклади вугілля, мала зольність і мала глибина залягання. У шахті прибрали фундамент і виділили гроші на закриття під програму перенавчання шахтарів. Ніхто не вчився, тому що це така цікавий прошарок жителів Донбасу. Вони не хочуть чимось іще займатися, звикли працювати грубою силою брати більше, кидати далі. Тяги до інноваційності, на жаль, у них немає.

Вони зараз навіть просто не виходять на вулицю через зарплати. Реального протесту навіть немає. Два роки тому мій знайомий на Мельникова сам організував за своєю ініціативою страйк, сам склав документи. Потім, коли ми з ним познайомилися, я підключився до роботи по організації страйку. Закінчилося тим, що мене перестали пускати на територію шахти. І потім людина просто написала заяву і звільнилася з шахти через те, що він зібрав людей. Ніхто не захотів спускатися, вийшов директор, всіх облаяв, у тих голови поникли, вони в сторону відійшли і кинули свого організатора. Він плюнув на все на це і пішов служити в армію.

Чому мешканці луганського регіону не хочуть мислити ширше, не вистачає культурного і освітнього рівня? 

Однозначно відсутність культури. Її тут не було багато років. За свої грубо кажучи 40, я пам’ятаю тільки раннє дитинство, коли приїжджав сюди театр в Лисичанськ. А якісь там глобальні пам’ятні заходи культурного масштабу зводилися до 1 і 9 Травня, Дня міста і шахтаря, а також Масляна. Тобто, де можна було випити-погуляти і без будь-якого подальшого внутрішнього культурного розвитку. Коли у нас працювала ще ТНК, тоді в свято їх компанії в місто когось привозили. Але все одно, театру та спорту немає. Є два убитих спортзали, жодного басейну. У сусідньому Сєвєродонецьку їх два, в Рубіжному один.

Зробили недавно скейтерських парк у місті. Але це сталося не завдяки, а всупереч. Місце зробили за гроші донорів. Ті приїжджали дивитися, на що можна дати гроші, зупинилися на просторі для молоді, з’явилися активісти. Все сталося завдяки внутрішній ініціативі конкретних людей без принципової підтримки цієї ініціативи від влади.

Як його, культурний рівень, підвищити, на ваш погляд? 

Це можна зробити, але буде коштувати дуже-дуже дорого фінансово і за часом. Щоб ситуацію змінити, мені потрібно кидати роботу і займатися тільки цим. А з урахуванням відсутності прямого фінансування на такі речі, то зрозуміло, що сім’ю на культурі довго не прогодуєш. Тому тут ситуація відбувається у вигляді напівзаходів і пнапівпроектів, які неможливо до кінця закінчити. Хтось щось почав робити, не вийшло, десь осічка, немає фінансування і все на цьому рік поки проект залишається на рівні ідеї. Наприклад, з 2014 по 2017 роки ми активно організовували День визволення Лисичанська. Два рази запрошували сюди зірок, і я займався переговорним процесом з приводу того, щоб реальні музиканти приїжджали сюди за гроші. У 2014-2015 всі шарахалися від цього регіону. Інші йшли на співпрацю тільки за великі гроші, хоча себе асоціювали з патріотами і волонтерами.

І по кінцівці ми прийшли до того, що у нас закінчується останні два роки це свято за рахунок збройних сил. Вони проводять військовий парад з виставкою техніки, грає якийсь військовий оркестр. Область не бере участі. Це не входить в зону відповідальності для обласного фінансування, це не знакове свято для Києва в плані інформаційної підтримки. І ось ми залишаємося сам на сам із власною ідеєю. Виникають моменти розчарування, людей для організації не вистачає, і все спадає поступово нанівець.

У 2015 році ми щотижня робили якісь концерти і ярмарки. Весело було всім. Зараз ми повернулися на рівень 2012 року. Так, з певним акцентом на патріотизм, тут стали проводити більш яскраві національні свята. Але по суті підйому громадянської активності тут немає.

П’ять тез, щоб вижити людям, і п’ять тез, щоб розвинутися? 

Всі п’ять можна звести до одного. Я про це завжди кажу допоможе і врятує підвищення соціальної активності. Без неї і бажання Києва неможливо поліпшити життя в регіоні. Однозначно на даний момент потрібні дотації.

2/3 працюючих на 100 тисяч населення Лисичанська це нахлібники, тобто люди поїдають бюджет і нічого не виробляють. У нас від 2 до 3 тисяч шахтарів працюють, 400 осіб працюють на желатиновому заводі, в сезон від 200 до 300 осіб працюють на пивзаводі. Ось і весь потенціал, який може дати якийсь прибуток. Можна ще додати прикордонників і там у них близько 500 осіб. Але вони теж нічого не виробляють, теж бюджетники.

Ось тому ми своїми силами нічого не можемо зробити. У нас зараз проблеми з приводу монетизації пільг. Цей рік крайня дата, коли повинні ставити питання про пільгове перевезення. У нас в місті їздить один тролейбус. Довжина міста 22 км, тролейбусний маршрут становить від 2,5 до 3 км, і транспорт катається всього один. Були часи, їх було 8. А колись було 12 і 4 маршрути. З одного кінця міста в інше можна дістатися на таксі або маршрутці з двома пересадками. А якщо їхати до Дитячої обласної лікарні, яка розташована як окреме містечко, то це вже три пересадки. Від Сєвєродонецька до Лисичанська доїхати коштує 20 грн в одну сторону. Вирішення цієї проблеми теж лежить на поверхні можна запустити тролейбус, відновити контактну лінію, можна навіть безконтактно запускати на автономному ходу. Два роки я цей задум намагаюся проштовхнути, донести до обласних керівників нікому не цікаво. Краматорськ цю ідею реалізував дуже успішно. Вони купили за кредитні кошти 12 тролейбусів, і вони там їдять.

А наскільки велика різниця між вільними частинами Донецької і Луганської областей? 

Якщо скласти картину з 25 обласних центрів в Україні, ми на самому останньому місці. Перед нами Донецька і Чернігівська області. Різниця між Луганською та Донецькою областями це практично розрив між першим і останнім місцем. Хоча на загальноукраїнському масштабі це непомітно. Області начебто не відрізняються.

Там зроблені практично всі центральні дороги, розвинена транспортна інфраструктура, там культура, там залізнчне повідомлення, там зараз розробляють проект на відновлення содового заводу, там залишилося два або три великих підприємства в Краматорську, Слов’янську. У нас же навпаки «Азот» став, НПЗ стоїть. А ці два гіганти б щось давали. «Пролетарія» немає, другий скляний тільки переробляє скло.

У Луганській області якийсь підйом почався тільки в цьому році, коли почали будувати дороги. І то половину вкрали, а в іншу половину запускають тільки своїх (на тендери ред.) І зараз витрачають гроші минулого року. Бюджетні гроші цього року поки що не використовуються.

Читайте «Чорноморку» в Telegram і Facebook 

© Чорноморська телерадіокомпанія, 2019Всі права захищені