Якщо в сучасному Києві те, що в країні йде війна, ледве відчувається, то в Бєлграді (а після останнього пострілу минуло багато років) про неї неможливо забути довше, ніж на півгодини.

Перше, що кидається в очі по приїзді в місто – сувеніри з картою Сербії, де Косово – все ще частина країни, і футболки з принтом «Косово – це Сербія. Крим – це Росія». Та сувеніри з портретом Путіна у всіх можливих конфігураціях.

Ось тут стає прикро. Перша ж розмова з сербом на тему наших воєн закінчується несподівано.

– Вам не соромно? – запитую у продавця. – Чи правда вірите в те, що там написано?

Продавець робить широкі очі, традиційна для продавця сувенірів посмішка сповзає, чоловік переходить з англійської на сербську.

– Звичайно! Косово – це Сербія! І завжди буде Сербія!
– Я про Крим… Ви вважаєте, що Крим – це Росія?
– Аааа… Ви – українка…
– Саме так. Вам не соромно продавати це?
– Якщо українка, значить, добре розумієш сербську. Я з Косова. Ви хоч знаєте, як це страшно? Мені дали дві години виїхати з дому. Я зібрав пакет документів, двоє штанів і поїхав. А мій будинок залишився там назавжди.

І тут трапляється несподіване: продавець раптом починає плакати. Плескаю його по плечу.

– Заспокойтеся. Все вже позаду…

Чоловік швидко бере себе в руки. Витирає сльози і знову переходить на англійську.

– Україна – гарна країна. Ви не визнали незалежність Косово.
– А ви дякуєте, продаючи футболки з написом «Крим – це Росія?». Мені так само боляче, як і вам. Я бачила, що таке війна, я втрачала друзів, по мені стріляли. Вони напали на нас. А ви продаєте сувеніри з портретом людини, яка щодня вбиває українців. Але це таке – ваша країна, вам і вирішувати з ким дружити. Але ви такими футболками підтримуєте окупацію моєї країни? Ви плюєте на могили моїх людей, розумієте? Вам не соромно?
– Я ніколи не думав про це… Просто вони дуже добре продаються… Я поговорю з власником, щоб ми їх не продавали. Вибачте.

На прощання чоловік просить обійнятися. Бажає Україні миру. Я бажаю їм миру у відповідь.

Друге нагадування про війну наздоганяє буквально в десятці метрів, біля газетного кіоску. На одній з передовиць – Трамп, на іншій – покійний сербський лідер часів війни Слободан Мілошевич, командир боснійських сербів Ратко Младич і їхній лідер Радован Караджич. Не знаю, збіг чи, дійсно, навіть стільки років після війни обличчя цих людей все ще не сходять зі шпальт місцевих газет. Уточнити не виходить – продавець мене не розуміє.

У пішохідному переході напівзатерте оголошення, де учасників війни 99-го закликають, якщо вірити гугл-перекладачу, відзвітувати про якісь виплати.

У Бєлграді люди дуже привітні та відкриті. Охоче допомагають і дуже доброзичливі. Але з англійською – біда. Її відмінно знає тільки молодь. Черговий хлопець, у якого я питаю дорогу до музею Тесли, раптом цікавиться, звідки я. Почувши слово «Україна», починає посміхатися і питає:

– Оооо… Ну що у вас там з Росією? Воюєте?
– Учора вони вбили двох українців. Сьогодні одного.
– Ого… Так, війна – це погано. Я сам знаю, у нас тут бомбардування були. Я постійно читаю, що у вас там коїться і мало що розумію.
– А кого ви підтримуєте?
– Нікого. Це ваша війна – вам розбиратися. Краще чужим не лізти в чужі розборки, швидше помиріться. Хоча, скажу чесно, Росія нам культурно ближча, історично ми друзі, мова у нас дуже схожа, тому ми її підтримуємо.

У відповідь кажу кілька фраз українською.

– Зрозуміли щось?
– Звичайно, кажу ж, російська нам близька. Ви говорите, що у нас гарна країна і що вам потрібна підтримка.
– Але я говорила українською.
– В Україні хіба є своя мова?

Завіса. Точніше, 15-хвилинна лекція і широко відкриті очі співрозмовника.

Бєлград – шалено красиве місто. Велике, помпезне – моя думка – дуже схоже на Київ. Тим більше ріжуть око дві зруйновані будівлі навпроти одна одної, що раптово з’явилися посеред однієї з центральних вулиць. Поруч – нудьгуючий хлопець у військовій формі.

– Що це? – питаю.
– Це наше Міністерство оборони. Його зруйнувала авіація НАТО. Бомбами.
– Чому?
– Я не знаю, – хлопчина знизує плечима.
– Як це?

Хлопчина ще раз потискує плечима. Питає, чи мені потрібна якась допомога.

Ці два будинки – Генерального штабу і Міністерства оборони – виглядають дійсно жахливо. Закопчені стіни, арматура, що стирчить з розбитих бетонних стін і перекриттів, як кістки з відкритої рани. Для сербів ці дві будівлі, здається, і є рана. Яку вони не поспішають заліковувати. Адже після бомбардування минуло 20 років, і будівлі давно можна було відремонтувати. Або знести і побудувати нові. Але цього ніхто не робить. Хтось каже, що залишили руїни, щоб колоти очі Заходу, інші – що це важливий пам’ятник для самих сербів про ту саму війну. Як насправді – складно сказати, адже сербська душа, незважаючи на всю відкритість – сутінки.

– Розумієш, Косово, як козир, дістається політиками тільки в потрібний момент. Під вибори або коли з економікою щось пішло не так. Зіграти на патріотизмі і образі простіше, ніж зробити реальні справи, – розповідає мій сербський колега-журналіст, готуючи каву в своїй редакції. – Люди, нарешті, потроху почали забувати ті події. Знову-таки, виросло покоління, яке війни не пам’ятає, і дивиться більше на майбутнє, ніж у минуле.
– Тобто, тема Косово потроху йде?
– Не зовсім. Якщо ти вийдеш на вулиці і почнеш питати про війну, багато почнуть відмахуватися, мовляв, вистачить, набридли ви, це було давно, пора думати про майбутнє. Але потім запитай – чи незалежна держава Косово і чи варто сербам її визнати, як ти побачиш зовсім протилежну реакцію і можеш заробити. У цьому і парадокс. І на цьому грають політики. Дуже часто грають. Адже вдарити по темі Косово легше, ніж провести, наприклад, якусь потрібну реформу.
– Як думаєш, примирення можливе в найближчому майбутньому?
– Не знаю. Думаю, має минути ще час, щоб відповісти на це питання. Ми зараз тільки почали співпрацювати з хорватами – адже стільки років пройшло з часів нашої з ними війни. І то, тому що їх президент і наш минулий президент багато зробили для цього. І преса добре працювала над тим, щоб підготувати суспільство до цього співробітництва. А зараз процес, швидше за все, пригальмується – влада у нас змінилася. Але все ж, початок співпраці покладено. А з Косово примирення набагато складніше, ніж з хорватами і босняками.
– Але чому?
– Тому що босняки, хорвати, серби – всі жили разом, упереміш. Одружувалися між собою, робили все разом. Тому нам і помиритися легше. А косовські албанці завжди жили окремо від сербів. Просто паралельно співіснували два народи на одній території. Тому і помиритися проблема – немає нічого спільного, що пов’язувало б.

Раптово він згадує Україну. Виявляється, він працював у нас ще в 2014 році і навіть бував вже в окупованому Донецьку.

– І як враження?

У відповідь він загинає триповерховим матом.

– Ось так мені казали ті люди. Обіцяли щось погане зробити. Але коли дізнавалися, що серб – моментально добріли і говорили, що ми – брати.
– А ви брати? – сміюся.
– Ага, те, що зараз у вас на Донбасі, ми теж проходили. «Сербська Країна» називалося (квазідержава, проголошена сербами на території Хорватії у 90-х). Беззаконня, маргінали, насильство і, головне – незрозуміло чого хочуть і як бачать майбутнє. Ну і що робити з ними теж незрозуміло.

Увечері Бєлград стає ще красивішим і затишнішим. І без того галасливі вулиці оживають. Звуки мегаполісу розбавляє балканська музика з тераси ресторану. Офіціантка радить спробувати місцеві ласощі – чевапи і плескавицю. Продавців сувенірів стає ще більше. За сусіднім столиком пара сербів обговорює Ріанну. Складно навіть уявити, що 20 років тому тут, на цій самій вулиці падали бомби і гинули люди. Банальність на рівні вульгарності, але все ж – як добре, коли немає війни. І нехай буде мир у всьому світі!

Фото автора

Читайте «Чорноморку» в Telegram і Facebook