ДЕНЬ ОКУПАЦІЇ:
2
7
5
8
ДЕНЬ ОКУПАЦІЇ:
2
7
5
8
Особлива думка
Переселенці: Як звикнути до труднощів
  03 Вересня 2019 16:16
|
  2995

Переселенці: Як звикнути до труднощів

Переселенці: Як звикнути до труднощів

Ось уже шостий рік в Україні існує особлива категорія громадян: внутрішньо переміщені особи, або переселенці. Згідно з офіційною статистикою, в результаті російсько-української війни близько 1,5 млн українців втратили дім і перебралися на підконтрольну територію, але насправді нас, що опинилися в інших містах, набагато більше, оскільки не всі «донецькі», «луганські» і «кримські» згодні отримати штамп «переселенець». Надто вже важко, майже неможливо, його позбутися – особливо в світлі змін, внесених попереднім Кабміном до постанов, що регулюють наше переселенське життя.

Про труднощі, з якими стикаються переселенці, написано і сказано дуже багато. Стільки, що певна частина українського суспільства не бажає заглядати в цю безодню людського горя. Відбулася проста і жахлива річ, цілком собі закономірна для країни, де частина населення має можливість «не знати» про війну і її наслідки: до бід переселенців просто звикли. Ці біди набридли в якості інформаційних приводів і приїлися навіть як плітки і «страшні історії», які ввечері розповідаються на лавочці біля парадного.

«Ну скільки можна вже про цих переселенців», «Вже набридло чути ваше ниття», «Ідіть працювати, а не вимагайте» і так далі. Якась ось просто вражаюча справа: вас побили, пограбували, принизили, і тут же ті, хто повинен прийти на допомогу, продовжують розпочате ворогами. Чи означає це, що українці – вороги один одному? Звичайно ж ні. Але це означає, що нас намагаються розділити і зробити ворогами.

І таким чином…

Виходить, що нам просто нікуди дівати своє горе, ніде його вимовити, та й чомусь соромно: адже треба бадьоро крокувати по нового життя, розповідаючи свою історію успіху, при цьому (на орендованій квартирі за десять штук гривень + комуналка в місяць) однієї рукою розділяючи «мівінку» на чотирьох, а іншою – прибиваючи тапком таргана, і при цьому не сміти попросити захисту своїх прав і підтримки у держави, в Конституції якої прописані зобов’язання дбати про своїх громадян. Вчора у нас був дім, як і у решти українців, а сьогодні, після того, як ми бачили окупацію, танки і «гради», що з гуркотом проносяться по наших містах, бої, трупи знайомих, воронки на гладкому асфальті рідних вулиць, і місиво з дворових кішок і собак, – ми не можемо навіть поговорити про це вголос, тому що «самівіновати» в тому, що не пішли врукопашну з кадровими російськими військовими? Може здатися, що я перебільшую. Так, є забезпечені переселенці, честь їм і хвала, і я пишаюся кожною історією успіху своїх земляків. Але хто з нас може знати точно, що стоїть за кожною історією? І особливо – якщо це історія не успіху, а поневірянь. Люди, які посміхаються вам на черговому івенті, або просто на роботі, цілком можуть голодувати: сьогодні, зараз, в двадцять першому столітті.

Минуло п’ять років з того часу, як теперішні переселенці залишили свій дім через нескінченний страх смерті під час бойових дій, через переслідування, погрози після проведення українських патріотичних акцій. Сьогодні у тих, хто зміг прижитися і витримав нові навантаження на підконтрольній території, є нові міста, робота (часто навіть улюблена), у якоїсь частини – вже і власне житло. Але у нас, як і раніше, немає головного: рівноправності, немає відчуття цілісності з іншим народом, а це так чи інакше провокує поділ на «ви» і «ми».

Може бути, лінія поділу людей не така очевидна, як лінія розмежування сторін на Донбасі, але вона настільки ж ефективно виконує свою функцію: власне, розділяє український народ. Давайте згадаємо, з якими ж труднощами стикаються переселенці? А заодно і подумаємо, як так сталося, що ці труднощі можна ігнорувати, проживаючи в одній і тій же країні.

Часткове обмеження права голосу на виборах. Ми можемо голосувати на президентських виборах, але не можемо брати участі в місцевих. Тобто, внутрішньо переміщені особи не можуть вибрати владу населеного пункту, в якому вони прожили вже кілька років. І з чого б в такому випадку місцевим жителям сприймати переселенців як повноцінну, повноправну частину громади?

Замість проявів емпатії ростуть ціни на оренду житла. Звичайно, можна красномовно і компетентно поширюватися про те, як формуються ціни на ринку оренди нерухомості. Але є, окрім ринку, ще й совість, і розуміння, що вчора людина лежала під власною ванною, слухаючи вибухи, і молячись про те, щоб – якщо вб’є, то нехай відразу; а сьогодні він думає, приїжджаючи до обласного центру (так, до обласного центру, тому що працювати в селі за 4 тисячі гривень, втративши майна і заощаджень, не можна), де взяти гроші на оплату першого і останнього місяців оренди, заставну суму, комісію ріелтору, і (якщо є якісь особисті речі) оплату переїзду. З власного досвіду можу сказати, що все це задоволення в не близькому передмісті Києва в 2017 році обходилося приблизно в 20 тисяч гривень. Що таке 20 тисяч гривень для людини, що напередодні втекла від війни (часто з одним паспортом в кишені)? Фейсбук періодично нагадує про те, як моя родина намагалася орендувати квартиру, і мороз по шкірі йде.

Знову про оренду житла. Оголошення «Донецьким не турбувати», «Переселенцям не здаємо», «Реєстрація крім Донецької, Луганської областей і Криму» досі публікуються, але вони перестали бути інформаційним приводом, оскільки стали звичними, перетворилися на рутину. Чому так сталося? Не в останню чергу – завдяки абсолютно імпотентній інформаційній та гуманітарній політиці українського уряду по відношенню до окупованих територій і внутрішньо переміщених осіб. Якщо не заборонено – значить, дозволено. Якщо ніхто не б’є по руках за такі оголошення, значить, можна їх публікувати, значить, можна ділити суспільство на касти. Я зазвичай авторам подібних оголошень задаю питання: «Ви розумієте, що це дискримінація і розпалювання ворожнечі і ненависті? А знаєте, чому ви не боїтеся здавати квартиру на таких умовах? А тому що здаєте ви її нелегально». Зазвичай потім з телефонної трубки лунає тільки звук відбою.

Новини. Нескінченні новини про те, як «один переселенець з Донецька пограбував бабусю в Тернополі» (вкрав вхідні двері, відірвав від стін шпалери і забрав з собою, написав на стелі в туалеті «слава ДНР» і так далі). По-перше, не має ніякого значення, де зареєстрований правопорушник, а, по-друге, в світлі штучно створюваного конфлікту між українцями і поділу на «правильних» і «неправильних» громадян, такі новини, з моєї точки зору, є просто злочином. Цей процес не так очевидний, як, скажімо, обстріл мирного населеного пункту, але провокує не менш руйнівні наслідки.

Останній пункт я, мабуть, винесу в окремий абзац: відсутність державної підтримки. Тисяча гривень (не так давно, а до того було трохи більше 884 і 442 грн.) – «на компенсацію витрат на проживання», або як там, це не підтримка, а справжнє знущання, особливо в світлі численних відверто ксенофобських, дискримінаційних, стигматизучих висловлювань, що регулярно звучать з вуст чиновників Міністерства соціальної політики та Міністерства з питань тимчасово окупованих територій і внутрішньо переміщених осіб. Найболючіше – житло. Якщо узагальнити, то протягом п’яти років життя в нових громадах переселенці заплатили за оренду житла суму, рівну приблизній вартості двокімнатної квартири в обласному центрі. За ці роки можна було не витрачати кошти на те, щоб виродити нежиттєздатну програму під назвою «Доступне житло», а, що було б більш корисно, абсолютно ненакладно, зусиллями фахівців на місцях «перелопатити» перелік непридатних для проживання квартир і будинків.

Я пишу про все це часто. Дуже часто. Я повторююсь. Тому що, коли сьогодні позбавляють прав одну категорію, а інші відмовчуються, то завтра ті ж проблеми гарантовано торкнуться і інших. Пропоную просто про це подумати.

Читайте «Чорноморку» в Telegram і Facebook

© Чорноморська телерадіокомпанія, 2021Всі права захищені