ДЕНЬ ОКУПАЦІЇ:
2
4
6
8
ДЕНЬ ОКУПАЦІЇ:
2
4
6
8
Особлива думка
Лейтенант «Бонд»: Я не хочу, щоб «русскій мір» прийшов туди, де я живу
  23 Серпня 2019 01:39
|
  1640

Лейтенант «Бонд»: Я не хочу, щоб «русскій мір» прийшов туди, де я живу

Лейтенант «Бонд»: Я не хочу, щоб «русскій мір» прийшов туди, де я живу

Продовжуємо екскурсію бойовими позиціями 53 Окремої механізованої бригади. Доля нашого співрозмовника, напевно, більш несподівана, ніж у його тезки – персонажа літератури і кіно. Це й не дивно, адже побратими ніколи не дають воїну позивний просто так. Маючи ґрунтовну університетську підготовку, Євген Бондаренко пройшов через важкі робочі професії, в тому числі і був шахтарем. А коли почалася війна – зрозумів, що не може сидіти, склавши руки, і попрямував до військкомату. Послужити солдатом йому вдалося недовго. Уже в перші півтора роки в бойових підрозділах «Бонд» не тільки заслужив офіцерські погони, а й пройшов шлях від стрільця до заступника командира батальйону з логістики. Підніматися кар’єрними сходами далі не захотів, а навпаки – обрав більш скромну посаду заступника командира роти з морально-психологічного забезпечення. «Собі я вже давно все довів, тил – не зовсім моє, а працювати з людьми набагато цікавіше і приємніше, ніж з технікою або матеріальними ресурсами», – говорить офіцер.

Як впливає на мотивацію те, що частина вашого особового складу – з місцевих, і вони воюють безпосередньо біля дому?

Як мінімум, одна людина, спеціальність якої не можу називати, дуже професійно виконує складні бойові завдання. Інший хлопець – водій. У нього ще й дружина – наш колишній військовослужбовець – з містечка, поблизу якого ми зараз. Два зв’язківці – місцеві. І це тільки ті, кого я згадав відразу. У підрозділі багато людей звідси і з найближчої місцевості. Служать добре. Воюють хоробро.

Ви родом з Донбасу?

Я сам з Дніпропетровщини, але моя сім’я з Донбасу. Могила мого прадіда тут, за 50 кілометрів. У мене рідня в Бахмуті. Раніше була також в Донецьку, Курдуюміввці, Горлівці. Я сам майже місцевий. Мене це мотивує. Думаю, хлопців і дівчат – також.

Де ви навчались?

За першою освітою я технік-електрик. За другою – менеджер-економіст. Тема моєї дипломної роботи – аналіз, коригування та формування неформальних відносин в колективі. Тому морально-психологічне забезпечення – це якраз моє.

Армія додала досвіду, мотивації. Зрозумів, що я дійсно щось вмію, знаю і можу.

Чим ви займалися до війни?

Я був шахтарем. Місто депресивне, випускало дуже багато непоганих фахівців, але не могло забезпечити їх роботою за фахом. Треба було кудись переїжджати, щоб реалізувати себе в професії. Для мене пріоритетом була сім’я. Тому не захотів виїжджати заради посади в офісі і заробляв гроші різними робітничими професіями. Зупинився на роботі шахтаря. Там мене і застала війна. А зараз армія додала досвіду, мотивувала. Я сам собі багато довів, зрозумів, що дещо знаю, можу і вмію. Якщо чесно, мені вже важко зупинитися. Намагаюся підвищувати планку. Мова не йде про посади, нагороди або гроші. Це планка професійних досягнень, прагнення навчитися чомусь новому і реалізувати знання на службі. Досягнення і радість – це коли щось вдалося мені особисто або моєму підрозділу.

За що воюєте особисто ви?

Я не хочу, щоб «русскій мір» прийшов туди, де я живу, туди, де я народився. З 2014-го року я досить надивився, щоб розуміти, що це таке. Бачив опущені очі людей з того боку, які приходять до банкомату і розуміють, що на території, контрольованій окупантами, де вони змушені жити, відсутня фінансова система. Бачив бабусь, для яких сенсом життя стали черги з «кравчучками» через контрольні пункти в’їзду-виїзду. Тому що інакше вони б просто не вижили. В умовах бідності та дефіциту в псевдореспубліках по елементарні речі і продукти необхідно їхати на територію, підконтрольну українській владі. Від них можна почути в особистій бесіді цілком достатньо і про рівень життя, і про ціни, і про ту атмосферу на тимчасово окупованій території. Мене таке категорично не влаштовує. Вважаю, що європейський шлях розвитку нам більше підходить.

Як ставиться сім’я до вашої служби?

Сім’я змушена миритися з моєю професією. З першою дружиною я розлучився під час війни. Але розрив відносин відбувся ще до мобілізації і початку військової служби. А друга дружина – вона виходила заміж вже за військового, розуміла, на що йде. Звичайно, для сімейного життя це не дуже добре, але я офіцер.

Що було найприємнішим з 14-го року?

Напевно, наш перший батальйон. Це була група дійсно мотивованих людей. Третя хвиля мобілізації проходила під час важких подій. Нас призвали 14 серпня. Незабаром відбулися події, пов’язані з Іловайськом. Ми прекрасно розуміли, на що йдемо і чим все може закінчиться. Розуміли, що це все дуже серйозно. З 30 чоловіків нашого взводу 28 вийшли на службу відразу. Хоча багато хто міг послатися на законодавчу «бронь» або стан здоров’я. Двоє змушені були затриматися через хворобу, але незабаром приєдналися до решти. Комплектування відбувалося на базі 17-ї танкової бригади. Ми були в складі резерву Генерального штабу. Розуміючи, що це все не жарти, бійці, в тому числі і я, писали рапорти, щоб нас направили на передову. Я бачив «зарядженість», мотивацію мобілізованого поповнення, хоча частина з нас раніше взагалі не служили в армії.

Підтримуємо стосунки з однополчанами і сьогодні. Багато хто досі воюють. Тому одне з найбільш яскравих вражень – мобілізовані хлопці з мого взводу зв’язку (першого підрозділу, в якому довелося служити). До речі, не можна сказати, що люди пішли в запас, забравши з собою досвід. Хтось пішов, хтось залишився і вчить інших. Навіть наш комбат – це заступник командира батальйону, де я починав службу в 2014 році. І більшість особового складу – надійні люди, перевірені жорсткими обставинами, труднощами, обстрілами і бойовими зіткненнями.

Чи складно спілкуватися з бійцями, коли це професійний обов’язок?

Люди бувають складними в спілкуванні. Людина – не комп’ютер. «Перезавантажити» його не так просто. Бувають особистості зі складними характерами. Буває, що вони стомлюють співрозмовника. Бувають вперті. До кожного потрібен свій підхід. Іноді втомлюєшся. Іноді зриваєшся. Всі ми живі. Всі ми неідеальні. Так буває. Але, тим не менше – спілкуємося. Це наша робота. І результат того вартий. Адже кожен приходить зі своїм багажем знань, досвіду і життєвих перипетій. Але у людей, які свідомо йдуть захищати Батьківщину зі зброєю в руках, більше спільного, ніж іноді здається. І це загальне сильніше, ніж розбіжності в поглядах, характерах, віковій психології або стилі спілкування. Коли команда сформована – радість від цього і відчуття підтримки колективу винагороджує сторицею будь-які зусилля.

Люди, які дійсно чогось варті, не виставляють себе напоказ.

Якщо послухати російську пропаганду, можна подумати, що в рядах незаконних військових формувань так званих «ДНР» і «ЛНР» воюють одні шахтарі з Донеччини та Луганщини. Що ви про це скажете, як шахтар?

Я з Дніпропетровщини (сміється –  авт.). Кілька людей з колективу нашої шахти пішли служити за мобілізації до Збройних Сил України.

Коли настав критичний момент, розуміючи всю відповідальність і ризики, – вони тихо зібралися і пішли до військкомату. А «герої», що ходили «півнями» по шахті, «розпустивши хвіст», з татуюваннями зі строкової служби – навпаки «здулися». Хтось поліз на підстанцію, обпік пальці. Хтось пішов працювати на заправку. Багато хто поїхав. Шахта закрилася. Хтось в Дніпрі працює. Хтось в Польщі або Чехії. Настрої і розмови – це одне. А ось реальні дії – зовсім інше. Люди, які дійсно чогось варті в цьому житті, переважно не виставляють себе напоказ.

Що найскладніше?

Втрачати друзів. Не тільки від ворожих куль або осколків. Днями загинув приятель в автокатастрофі, Руслан Якубяк. Він пішов на місяць раніше від мене добровольцем. Потрапив в другу хвилю мобілізації. Успішно відвоював. А загинув в аварії. Боляче і шкода.

Не люблю медалей і парадів. Ми тут не заради нагород і не заради того, щоб хизуватися ними на парадах.

У мене обидва діди воювали. Обидва вижили. Їм «пощастило». Можна сказати це лише в лапках, адже вони залишилися інвалідами після важких боїв. Один нагороджений бойовими орденами. Інший – медалями. Я задовго до 2014 року переосмислив святкування Дня перемоги та Другу світову війну взагалі. Для мене це не привід святкувати. Не розумію, коли зараз, повернувшись після мобілізації, ветерани і цивільні щось святкують, демонстративно відзначають. Війна не закінчилася. Ми ж зараз тут. Тут люди не за ордени і не за медалі, а за щось більш важливе. Особливо ті, хто в 2014-2015-му роках прийшов в армію і залишився.

Що хотіли б сказати побратимам?

Слава Україні! Перемога буде за нами!

Читайте «Чорноморку» в Telegram та Facebook

© Чорноморська телерадіокомпанія, 2020Всі права захищені