ДЕНЬ ОКУПАЦІЇ:
3
7
0
0
ДЕНЬ ОКУПАЦІЇ:
3
7
0
0
Незламні
Не в грошах щастя? Думки пенсіонерки з «ЛНР»
  18 Червня 2019 12:30
|
  1946

Не в грошах щастя? Думки пенсіонерки з «ЛНР»

Не в грошах щастя? Думки пенсіонерки з «ЛНР»

32 градуси спеки, краплі поту, що стікають по обличчю, чотири митниці і очікування кінця цієї пекельної подорожі. Таким тортурам піддаються бабусі і дідусі 60-ти, а то і 70-років.

Уже «однією ногою в могилі» – як вони самі кажуть, і їм складніше всього. Але вони вибирають повільну смерть крізь біль і сльози, замість болісної і безнадійної від голоду. У когось на піклуванні діти і внуки – їм теж треба допомогти. Комусь потрібно вижити самому, адже більше нікого не залишилося. Причини різні, а кінець один. Кожні 56 днів ти долаєш один і той же шлях. Він важкий, довгий, дорогий, але другого виходу у тебе немає …

Ось один із прикладів того, через що доводиться проходити людям, які опинилися по той бік барикади. Ділиться пенсіонерка Раїса, 72 роки:

«З’їздила, не дай бог, і ось з вами розмовляю хвора … Приїхала – ні рук, ні ніг. Думала, що додому не дійду. Кошмар. Заробила гнійну ангіну, кашель, температура тримається досі. Таблетку вип’ю, зіб’ю і знову. Коли їхали – в машині був кондиціонер, його включали і виключали періодично, а для мене і цього було достатньо. Мабуть, мене продуло, і я застудилася».

Але це був тільки початок. Цікавлюся, як довго довелося оформляться в Пенсійному фонді, і наскільки складно було дочекатися своєї черги?

«Ми сиділи в Марківці над пенсійним фондом, і мені стало погано. Цього разу у мене знизився тиск. Нормальний – коли 130-140, а в цей раз впав сердечний, і мені стало погано так, що серце зупинялося. І все, кінець світу.

Там поруч аптека – мене туди повели і викликали швидку допомогу. Потім валідол під язик давали, і сіль сипали, і чорти що ще. Я кажу: хоч в ж * пу насипте – все одно погано. Мене навіть рвало.

Ви знаєте, зі швидкої допомоги приїхали лікар і медсестра. І ставлення було, я б не сказала, що погане, а навпаки – добре. Зазвичай зі швидкої допомоги виїжджає медсестра і все, а в цей раз і медсестра, і лікар», – дивується бабуся. Для неї це рідкість – такий сервіс. «Вони мені зробили укол, дали солодкої води і дві склянки звичайної води – піднімали тиск».

Літня жінка не розуміє за що їй таке на старості років. У розпачі вона вже готова йти на крайні заходи:

«Я отримую пенсію і більше її прокатую … А скільки нервів, скільки здоров’я витрачаю. Якщо я ще так з’їжджому рази три-чотири, може, там і богу душу віддам. Кажу їй (перевозчиці – ред.) – нехай вона там робила б сама все, а я їй половину пенсії за це. Наприклад, пенсія 6 тисяч гривень – я їй 3, а 3 мені. Дочка каже – шкода, мамка».

Уточнюю, як взагалі працюють ці послуги, і яку частину пенсії доводиться на це витрачати?

«Організовує це все одна жінка, яка займається перевезеннями, я з нею вже давно їжджу. Вона возить через день практично, клієнтів багато. Припустимо, в неділю ввечері везе, в понеділок повертається – у вівторок вона вдома, а в середу знову їде. У п’ятницю пенсію привозити людям – вона отримує там нас гроші. Пенсія-то на картку приходить, а банкоматів українських у нас, природно, немає. За послуги бере собі 5% від пенсії. Привозить у гривнях, а ми вже тут міняємо по курсу.

Ще вона наймає автобус спеціально для нас – ми платимо 100 рублів в Ізварине, і тому, коли проходимо кордон, – автобус нас вже чекає. Знову платимо по 100 рублів і нас везуть додому. Всього за перевезення і свої послуги бере з нас 2000 гривень, а раніше 2500 брала. І плюс 200 рублів за автобус додому. Ось такий бізнес. А що робити – другого виходу немає. Самим кататися і в черзі по два дні стояти, а ще треба десь заночувати – можна відразу в труну лягати. Краще я гроші заплачу і буду спокійніше».

Слухаючи такі розповіді, мимоволі проектуєш на себе таке життя. Невже і нам судилося пережити щось подібне в старості? Чи буде у нас взагалі пенсія? І яка? Не думаю, що ці питання задають самі собі і політики. А моя співрозмовниця продовжує. Їй приємно поділитися своїми переживаннями з кимось іще:

«З будинку я виїжджаю з зупинки (з Краснодона – ред.) в 21.45. Їду в ніч. Приїжджає автобус – сідаю і їду на Ізварине. Там перетинаю два кордони – «ЛНР» і російський. А там вже стоять два бусика і чекають нас. В одній вісім чоловік, в іншій – сім. За півтори години десь ми проходимо кордон.

О 4 годині ранку ми тільки приїхали в Марківку, перетнули при цьому ще кордон Чертково в Росії і Мілове в Україні. Там межа всю ніч працює, а не з 6 ранку, як зазвичай. Потім цілий день були в Марківці. У Пенсійного фонду нас фотографували і ми розписувалися. Щоб, з одного боку, пенсії платили, адже у мене в січні вже картка закінчується. Загалом, приїхала я додому рівно о 6 годині вечора. Це ще рано! А то буває коли в 9, коли в 10 вечора приїжджаю».

У своєму житті я не один раз перетинала кордон, і російський в тому числі, і знаю, наскільки це енерговитратний і виснажливий процес. Пригадую, як сама їхала з Луганська з температурою і прорізаним зубом мудрості. Це було жахливо. Я плакала і думала, що втрачу свідомість. Тоді мені було 22. А їй 72 роки! І болячок у неї набагато більше, ніж у мене. Я не знаю, чим можна було настільки завинити перед державою, щоб в старості подібним чином доводити своє право на пенсію.

«Ми їздимо на лінію перетину через кожні 56 днів. 56 днів пройшло – треба знову їхати. А не будемо їхати – зупиняють пенсію. Ось я з’їздила – тепер мені їхати на початку серпня. Я ще від цієї поїздки не відійшла, а час швидко пролетить, поки видужаю – і знову їхати. Здоров’я вже немає ніякого. На другий день після приїзду пішла і набрала ліків на 1000 рублів. На наступний день онука знову відправляла по Ринзу. Вона начебто і від нежиті, і кашлю, і температури.

Кажуть, нам в липні нашу російську пенсію піднімуть, а на скільки – ніхто не знає. Мені платять 5 тисяч рублів за втрату годувальника з дідової (померлий чоловік – ред.) пенсії разом. А якби я на своїй була – то отримувала тільки 3 тисячі рублів. Ось так ось. Тому поки є можливість купити собі щось – користуєшся. Пішла – купила мандаринку, пішла – купила апельсинки, захотіла – ковбаски купила. Що захотіла, то і купила. Чого я буду сама себе жаліти, скільки того життя. Зараз живеш – завтра не будеш »…

Ілюстративне фото: Fabio Neo Amato on Unsplash

Читайте «Чорноморку» в Telegram і Facebook

© Чорноморська телерадіокомпанія, 2024Всі права захищені