На непідконтрольній частині Луганської області, окупованій угрупованням «ЛНР», в тюрмах і колоніях відбувають покарання понад 6000 в’язнів. «Чорноморка» поспілкувалася з одним із них. Андрій недавно вийшов на волю, «відмотавши» 8 років за вбивство. Про те, як живеться ув’язненим в місцях позбавлення волі на території окупованої Луганщини, чоловік розповів в інтерв’ю нашому журналістові.

Розкажіть, будь ласка, про себе, чим займалися до того, як отримали термін. За якою статтею відбували покарання?

Сам я родом з Краснодона (після декомунізації Сорокино – авт.) Луганської області. До того, як сів, працював в столярні, люблю я дерево. Відбував покарання за статтею 115 Кримінального кодексу України – «Умисне вбивство». Дістав статтю банально: застукав дружину з коханцем. Дружина відбулася, так би мовити, легким переляком. А її супутнику пощастило менше: після крововиливу в мозок він помер. А я сів. Дали дев’ять років в 2010 році. Звільнився ось зовсім недавно.

Ви майже половину терміну відбули в тюрмі при українській владі, а ще 5 років – вже при окупації. Як змінилися ваші умови утримання після того, як регіон перейшов під владу проросійських бойовиків «ЛНР»? Стало гірше або краще?

Однозначно гірше. У 2014-му взагалі був бардак: начальство не знало, кому підкорятися, Україні або «ЛНР» … Нас весь час обіцяли перевести в підконтрольні Україні регіони, але не зробили цього. Слава богу, що наша колонія не потрапила під обстріл, так як це було в Чорнухино у двадцять третій зоні. Там взагалі було пекло: снаряди потрапили по зоні, паркан розбитий: ось вона, воля, біжи! Так там багато тоді і розбіглися, хтось загинув під обстрілом, хтось в Україні був спійманий і там продовжує сидіти, хтось повернувся назад в зону.

А нас в 2014-му влітку майже не годували: не було ні їжі, нічого. Адміністрація каже: пишіть-дзвоніть родичам, нехай везуть їжу, гроші. Мені мама з Харкова привозила консервацію, печиво, чай. Ділилися один з одним, так і вижили. Пізніше, коли Росія «гумконвої» стала надсилати, харчування трохи налагодилося. Кожен день каші з тушонкою, рибки трохи. З голоду не помирали. Але зараз знову харчування зіпсувалося, годували «не в дугу». Якісь макарони, кашка ріденька … Реально баланда. Хліб теж їсти було неможливо: з другосортною борошна якісь напівсирі буханки, всередині слиз непропечений … Пригадую, аж мурашки по шкірі. Якщо б не допомога рідних, то важко навіть уявити, що було б, перетворилися б на доходяг всі поголовно. Кажуть, що Росія скоротила обсяги «гуманітарки» нібито у зв’язку з тим, що в «ЛНР» вже життя налагодилося … Як би не так …

Як ви відреагували на проголошення «республіки» в 2014 році? Чи багато було в колоніях на окупованих територіях проукраїнські налаштованих в’язнів?

Коли в Києві Майдан почався, я дуже переживав, чим все це закінчиться, хвилювався за країну. Тоді ще вірилося, що все мирно закінчиться, якось домовляться. У нас був в колонії телевізор, ми новини дивилися регулярно. Але коли почалися реальні бойові дії, я такого не очікував. Але відразу зайняв сторону України: це моя країна, я в ній виріс і вихований, навіщо мені якісь «республіки»? Так, у нас за Україну багато хто був ув’язнені. Але якщо спочатку адміністрація колонії на це дивилася крізь пальці, то в один момент сказали: «Або ви мовчіть, або будемо вас пресувати». Тобто так ось заткнули нам роти. Знають, що ми плювали на цю «ЛНР», але попросили хоч відкрито не агітувати проти. Були і упороті «ватники», і чимало, такі з адміністрацією співпрацювали, якусь «політінформацію» нам читали, мізки промивали. Нам щоранку в камері включали гімн «ЛНР». Це означало, що у нас підйом. Я вже ненавиджу цю «мелодію».

А керівництво змінилося в колонії, коли регіон окупували проросійські сили?

Та ні. Залишилося керівництво те ж, і майже весь персонал. А чого їм змінюватися? Патріотів України серед них майже не було. Просто перефарбувалися і все. Прийняли «присягу» «ЛНР», а українську зрадили. Змінили шеврони, поміняли таблички, українську символіку і прапори зірвали і знищили. Варто сказати, що в системі «управління виконання покарань», яка належить до (так званого – авт.) «МВС ЛНР», зараз досить непогані за місцевими мірками зарплати. Тому люди не поспішають звідти йти, плюс стаж пільговий рік за два їм йде, і пенсія хороша. Тому і дорожать місцем.

Коли почалися бойові дії на Луганщині, вас звали йти воювати в ряди так званого «народного ополчення»?

Так, в серпні 2014 го, коли ще ВСУ тримали в кільці Луганськ, до нас приходили якісь військові, разом з начальником колонії. Вони говорили: хто піде воювати за «ЛНР», того згодом взагалі звільнимо. Кілька людей погодилися, їм видали форму, зброю. Кажуть, що вони брали участь в боях під Луганськом і Лутугиним, а також наступної зими в Дебальцеве і Чорнухиному, коли котел був. Чув, що двоє загинули під Дебальцеве, доля ще кількох хлопців невідома, загубилися десь. Чи то вже не живі, чи то їх реально відпустили на волю. Я тоді навідріз відмовився йти, хоча я свого часу відслужив, і стріляти вмію. Але по кому вони мене запрошували стріляти? По таких же українцях, як і я? Нізащо! Я не шкодую, що відмовився. Краще я ці п’ять років досидів, ніж тоді пішов би вбивати. Моя совість в цьому плані чиста. Мені говорили: ти і так вбивця, ось і йди «косити кріп». Я їм тоді сказав: навіщо ж я своїх земляків вбивати буду?

Працювати вас там змушували?

Ну, як змушували … У нас була промзона, я туди ходив столярувати. По-перше, так час швидше летить, та й заробіток невеликий: робив там красиві подарункові шахи, нарди. Але були і ті, хто відмовлявся виходити на роботу, висловлюючи таким чином протест проти адміністрації. Таких садили на штрафний ізолятор, але після їх окремо перевели в одну камеру, щоб дисципліну не розкладали, так би мовити. Мені працювати було «не западло», я і працював.

Які сьогодні умови утримання в місцях позбавлення волі на території, підконтрольній «ЛНР»? Багато правозахисників повідомляють про регулярні порушення прав ув’язнених, тортури і побиття.

Правильно повідомляють. Говорити про це, звичайно, у нас не прийнято. Але таке там регулярно було і є. При Україні ми могли хоч якісь скарги писати, тобто персонал колонії знав, що у нас є хоч якісь права … І якщо їх порушували, то ми могли якось це донести до тих же правозахисників. Зараз же зек – істота безправна. Нам так і говорили: ви не люди, а злочинці, у вас немає ніяких прав. Що стосується побиття і тортур … У нас регулярно були «маски-шоу». Це коли в камеру забігає спецназ поліції, виводять всіх, і без розбору молотять людей кийками. Ставлять на розтяжку, б’ють по ногах. Іноді змушують роздягатися, і б’ють, не дивлячись, куди, і по голові, і статевих органах теж. Чому маски-шоу називається? Ну, так ці ж, які б’ють, всі в масках поголовно, в балаклавах. Таке «відпрацювання» проводиться приблизно раз в три місяці, як то кажуть «для підтримання дисципліни».

Я в останній раз після таких «масок» на лікарню потрапив з переломами ребер. Намагався скаржитися, адміністрація говорить: нічого страшного, заживе, будеш скаржитися – буде гірше. А у мене вже термін закінчувався. Я і мовчав, терпів. А у сусіда по камері одного разу знайшли в речах заборонку – ніж. Так його так відмолотили кийками і електрошокером – місця живого на ньому не було. А так можуть відібрати гроші, продукти. Іноді після такого жорстокого «відпрацювання» зеки вмирають. Їм тоді в графі «причина смерті» зазвичай лікарі пишуть «серцева недостатність». Іноді «крізь стрій» пропускали ув’язнених. Коли стоять ці в масках в два ряди, а зеки між ними пробігають і відповідно ув’язнених б’ють, або собак нацьковують на них.

А як справи з медичним обслуговуванням в місцях позбавлення волі в «ЛНР»? Чи реально ув’язненим отримати медичну допомогу при необхідності?

Отримати щось реально, але питання, яку допомогу. Ці ліпили (лікарі – авт.) там тільки для меблів присутні. У них від усіх хвороб одна панацея – анальгін. Якщо зуб болить, можна і до стоматолога записатися, але там виривають, а не лікують. Та й потрапити до нього дуже проблематично. А так анальгін, аспірин дають. Ну, якщо кому родичі ліки передають – це просто прекрасно. Інакше можна загнутися і просто здохнути. Одного разу у мене взимку пневмонія була, так ледве вибрався. Ліки при Україні поставлялися до нас теж так собі … Або начальство розкрадало, що більш імовірно. А зараз в санчастину краще і не потикатися, відповідь одна: «У нас нічого немає». Коли пневмонія була, вони мені пропонували… гірчичники. Ви уявляєте? Якби не ліки, які мама передала – я б уже здох. У тамтешніх лікарів одна мета – щоб в’язень не помер, а на муки і страждання їм плювати.

Чи була у вас там можливість дотримуватися гігієни, які там санітарно-побутові умови? В баню вас водили?

В баню так, раз на тиждень. А так можна було в камері з умивальника помитися. Дотримуватися гігієни там дуже важливо, не миються тільки «опущені». Коли війна почалася, з водою перебої були, але потім стали завозити в цистернах технічну воду, якось викрутилися. А так да, кожен день – чистка зубів, зарядка. Обов’язково прання. Без цього ніяк. Важко було, але, як то кажуть, людина до всього звикає. Телефони мобільні офіційно заборонені у нас, але можна було користуватися нелегально, коли українська влада була. При «ЛНР» стало набагато суворіше: якщо з адміністрацією не в ладах, то за будь-яку заборонку можна легко і в штрафний ізолятор вгодити. І таке було не раз. Але так-то так, мобілки у багатьох є, мобільний інтернет теж.

Як часто вам були дозволені побачення з рідними?

До мене мама приїжджала раз на півроку, передачки приходили частіше. Щодо останнього адміністрація не перешкоджала особливо: нехай рідні передають їжу, щоб з голоду тут ніхто не пух.

Чи пробували ви писати заяви про те, щоб залишок терміну відбути на території, підконтрольній Україні? «ЛНР» тепер повертає Україну деяких ув’язнених, які не бажають відбувати термін в окупації.

Так, думав про це, але по факту не писав таких заяв. Справа в тому, що нам відразу сказали: всіх в Україну не відпустимо бажаючих, але кілька людей з нашої колонії писали заяви, їх відпустили, точніше, передали тій стороні. Яким вони чином вибирають кого переводити в українські колонії, а кого ні – загадка. Один з них вже на волі – зменшили термін, перерахували за законом Савченко. За другого поки не знаю. Я сподівався по УДО вийти, і тому не рипався. Але вже все позаду, слава богу. Знаю ще, що у нас багато своїх терміни пересиділи на два роки, три. Тобто за українськими законами вони повинні бути вже на волі, а «ЛНР» говорить: у нас не до кінця створена законодавча база судової системи, а з Україною ми не маємо жодних відносин, ось і сидіть. І сиділи, а деякі і досі відбувають, пересиджують.

Ви отримали термін ще до війни. Як вам перші тижні свободи в окупації? Чи є бажання поїхати в вільну частину України?

Я тут просто як в іншому світі, не можу досі освоїтися. Наче в якусь антиутопію потрапив. «ЛНР» – це сюрреалізм якийсь: всюди ці герби типу радянські, гасла, п’ятирічки. Наче в минуле потрапив. Ніяких прав людини, ніякої свободи слова … Таке відчуття, образно кажучи, як ніби з однієї камери тюремної потрапив в іншу … «ЛНР» – це і є в’язниця, тільки багато хто цього, на жаль, не розуміють. А мені і пари тижнів вистачило, щоб зрозуміти – майбутнього у «республік» цих немає.

Комендантська година: не можу зрозуміти, навіщо вона? Людей тримають на прив’язі, як худобу, щоб вночі ніхто не заважав цим воякам свої чорні справи творити. Та й люди якісь злі стали, більше обережні. Це легко зрозуміти: війна робить жорстоким. Ні, до такого звикнути я не можу, і не буду звикати.

Я зараз ходжу з довідкою про звільнення, для будь-якого поліцейського – мішень, намагаюся поки на вулиці рідше бувати. З документами порядок наведу і, напевно, поїду до матері до Харкова… І ще, я в колонії познайомився з дівчиною по листуванню… Зараз ось спілкуємося, вона теж тут в «ЛНР» живе. Якщо все складеться, з собою її в Харків заберу.

Читайте «Чорноморку» в Telegram та Facebook