Станіславу 26 років. Досить дорослий вік, щоб багато розуміти. Однак, судячи з усього, ще недостатньо зрілий, щоб у всьому розібратися і не заплутатися в тій павутині з брехні і напівправди, яку плетуть пропагандисти «русского мира», філософи-панславісти, офіційні російські ЗМІ і паблік «Вконтакте». Все це не заважає Стасу вважати себе патріотом України. Він справляє враження доброї, довірливої, емоційної і відкритої людини, тому ми відразу переходимо на «ти».

Стас, хто ти за освітою і ким бачив себе в цьому житті до війни? Які були плани? Ти ж був зовсім юним, коли вона почалася.

Навчався в Донецькому національному університеті на історика, два курси. Мене відрахували, причому, я вважаю, абсолютно несправедливо. Занадто багато сперечався з викладачами, що вони не так нам розповідали. Я дуже люблю Україну, але не все у нас було однозначно з офіційною версією історії. Хоча і з радянською теж не все добре було. І, взагалі, ці преподи не розуміли, що у них не зовсім той патріотизм. Вони не розуміли, що для країни краще, а їй зовсім не потрібні абсолютно однакові люди з абсолютно однаковими думками в голові. Так прогресу не буде.

А що, по-твоєму, було б краще для України?

У мене було тільки два варіанти: треба було або увійти до складу РФ усіма областями, або самим напасти на Росію першими.

Ти зараз говориш те, в чому нас звинувачувала пропаганда Кремля. Ніби Україна і правда готувалася напасти. Розумієш?

Ми не готувалися до війни, і в цьому якраз і полягала наша велика помилка. Тому що рано чи пізно, згідно з логікою історії, повинні були напасти або вони, або ми. Іншого варіанту просто немає в нашій ситуації.

Добре, ми помилялися, вважаючи росіян дружніми і миролюбними. Але нам-то навіщо було треба нападати? Поясни, будь ласка.

Для того, щоб всі українці жили в одній країні. Адже скільки етнічних українців живе в Білгородській, Курській, Ростовській, Воронезькій області, на Кубані. Вони всі повинні бути з нами! Ну, або, як я вже сказав, ми повинні були об’єднатися з РФ, щоб знову-таки вони могли з нами возз’єднатися, зі своєю історичною батьківщиною.

Тобі не здається, що якби ці етнічні українці дуже хотіли б жити в Україні, то вони могли б просто переїхати до нас?

Вони не всі усвідомлюють себе українцями, але це розуміння могло б прийти потім. Та й немає у них фінансової можливості такої – їздити кудись. Багато людей в Росії живуть дуже бідно. Набагато бідніше, ніж ми жили в Донецьку. Ще один мінус і упущення вже нашої держави – немає ніяких програм, які допомогли б таким людям повернутися на землю предків, тобто отримати хоч тимчасове житло і допомогу в працевлаштуванні. А так українців могло б бути більше, в тому числі і тих, хто зараз би захищав країну.

Виходить, що ти вважаєш себе українцем і хочеш, щоб інші українці теж почали усвідомлювати себе такими?

Не зовсім. Я – український патріот, але не чистокровний українець. Ще в мені тече грецька, циганська і єврейська кров. Всіма цими національностями я теж дуже пишаюся. Ті, хто дивиться на мене, звичайно відразу вважають євреєм або циганом. Це тому що я – смаглявий, худорлявий, чорнявий, зі специфічними рисами обличчя, волосся в’ється.

Але від цигана в мені, напевно, найменше. Ніколи не спілкувався з ними, мови і звичаїв не знаю.

А як тоді щодо греків і євреїв?

Пробував відвідувати синагогу, думав чи не прийняти іудаїзм. Але це не моє все-таки виявилося. Хоча і того, що я – частково єврей, звичайно, теж не соромлюся. Грек я в набагато більшому ступені. Навіть пробував вчитися на факультеті грецької філології в Маріуполі. Після того, як в Донецьку відрахували з істфаку.

Чому ж не закінчив? Неправильно говорив про греків чи політику Греції?

Там я навчався за контрактом, гроші на навчання давали двоюрідний дідусь і тато. Потім у тата почалися проблеми на роботі, довелося перейти на іншу, платити стали менше, грошей стало не вистачати. Коротше, довелося мені повернутися додому. Став працювати на заправці.

Я – не ледачий, чесно. Тільки чомусь зовсім нічого не вмію робити. На історика не довчився … Ось і пряма дорога – або вантажником, або на будівництво, або на заправку. Для вантажника і будівництва я занадто хирлявий і слабкий.

Зараз ким ти працюєш і де живеш?

У Підмосков’ї. Працюю кур’єром в Москві. У 2017-му році отримував по 30-40 тисяч рублів, а зараз – 20-25 тисяч. Якщо відняти оренду, то на руках залишається 5-10 тисяч тільки. Така робота, що сам по собі жив би впроголодь. Мама моя – абсолютно проросійська, але через фінансову сторону питання не можу з нею посваритися або кудись подітися. Живемо разом. Вона поїхала ще тоді, коли навесні 2014 го все тільки починалося в Донецьку. Їй стало страшно. Папа досить скоро знайшов собі іншу жінку, може, і раніше була у нього, але тільки приховував. Я поїхав, тому що стало дуже небезпечно жити в Петровському районі через обстріли, а куди ще подітися – не знав.

Харчуємося удвох, я даю в касу менше, а їм більше. Харчуємося ми скромно, напевно, м’яса мало їмо, упор на борщ, крупи. Але ситно виходить. В останній раз рахували, скільки витрачається на їжу з мамою ще в 2018-му, тоді десь 6-7 тис. йшло, зараз, напевно, 9-10, подорожчало багато сильно за рік.

Чому ж ти не спробував виїхати на підконтрольну територію? Напевно, на заправці або автомийці місце тобі знайшлося б. Або спробував би стати баристою – зараз багато з молоді до 30-ти заробляє собі так на життя або навчання.

Боюся їхати і в Маріуполь, і в Київ. Знаю багатьох проукраїнських друзів, хто туди поїхав. Моя двоюрідна сестра зараз мешкає у Львові. Але вона навіть в Донецьку любила називати себе «Надійка», тобто по-українськи. Але мені здається, що хтось, який знав мене по істфаку, міг додати мене в якусь базу проросійських або колаборантів.

Ти підтримуєш «ДНР»?

Ні. Багато разів в соцмережах в тому числі і «республіку» критикував. Всім знайомим росіянам кажу, що хай не думають, ніби ощасливили донеччан. Рівень життя в Донецьку зараз дуже низький. Набагато гірше, ніж в Росії чи Україні. Вони повинні це знати. Ну, що принесли нам тільки горе і купу проблем. В основному, правда, намагаюся переконувати людей в соцмережах – так безпечніше.

Мені була з російських ближче ідея великої держави на Південному Сході України. Але не для росіян як таких, а для людей різних національностей – греків, болгар, татар. Але і щоб українців там теж не ущемляли. А всі ці «республіки» – фігня, вони навіть бажаючим не напишуть в паспорт їх національність або національності. Напевно, щоб всіх скопом потім обізвати «російські» або «народ Донбасу», безликий такий.

А як до тебе взагалі ставляться в Росії?

Мене просто не вважають «білою людиною». Приймають за «чурку» або цигана, слов’янином ніхто не вважає. Упередження виникає набагато раніше, ніж хтось встигне заглянути в мій паспорт громадянина України з донецькою пропискою.

Дівчата зі мною взагалі знайомитися не хочуть – багато разів намагався. При тому, що багато місцевих хлопців є набагато гірші за мене і по зовнішності, і по манерам, і за ступенем начитаності або ставлення до них. Просто вони типу «слов’яни», а я – незрозумілий, стрьомний тип. Одна колись в автобусі взагалі пригрозила, що покличе поліцію, якщо я продовжу з нею розмовляти.

Як до тебе ставилися однолітки в Донецьку?

Нормально. Все ж звикли, що у нас – багатонаціональний регіон. У мене були стосунки з дівчиною з Селідова. Ми познайомилися, коли вона приїхала в Донецьк в гості до тітки.

Чому ж ти не спробував в 2014-му поїхати до неї в Селідово? Воно на підконтрольній території, ніби все спокійно.

Складно пояснити людині, яка його не бачила, що таке Селідове. Це глуха глушина, де немає ні роботи, ні перспектив. Ніяких. Вона сама жила з мамою і братом, які працюють на ринку. Повністю фінансово залежала від них. Перед війною хотіла вирватися жити в Донецьку, вчитися. Їй він здавався чимось на зразок Голлівуду або Нью-Йорка. Освіти у неї тільки школа, нічого не закінчила.

А ще хтось із друзів у тебе є на підконтрольній території?

Друг Антон живе в Маріуполі. Навчається в Азовському морському інституті Одеської національної морської академії на штурмана далекого плавання (АМІ ОНМА). У нього, на відміну від мене, все в порядку – не живе вдома, отримує перспективну професію, підробляє.

Які у нього політичні погляди?

Антон вважає, що Маріуполю краще залишатися в Україні. Він – не патріот, а просто практична людина, не робитиме нічого небезпечного або компрометуючого. Після 9-го травня 2014 го деякий час співчував «ДНР», але так – про себе, в колі друзів. Каже, що бачив своїми очима, як «Азов» вбивав наших донецьких міліціонерів в палаючому будинку. Неправильно все-таки, що ніхто не вважає за потрібне уважно стежити за діяльністю подібних формувань і хто в них входить.

Стас, а тобі не приходить в голову, що не всі є саме таким, як ми бачимо це з якоюсь тільки однієї сторони?

Тобто?

Іноді ми бачимо те, що хоче нам показати хтось. Як майстерний режисер або фокусник. Ми дивимося на це щось і бачимо тільки фокус, випускаючи з уваги руки фокусника і погано видимі ниточки, за які він смикає. Зрозумів натяк?

Ти займаєшся зараз офіційною українською пропагандою? Що в «Азові» всі абсолютно бездоганні? Я ж не кажу, що я – проти України, але і не збираюся закривати очі на її недоліки.

Ні, просто хочу, щоб ти знав правду. Моя приятелька працює в прес-службі Нацполіціі Донецької області. У будівлі міськуправління міліції перебували в тому числі її колеги. Більшість людей залишилися живі і вважають, що саме «Азов» врятував їм життя.

Але ж вони ж стріляли в їхній бік! Будівля була охоплена полум’ям! Єгор був близько і сказав, що там всі неодмінно повинні були загинути. Що неможливо вийти живим з такого пекла. Може, в Маріуполі не знали тоді ще в обличчя всіх донецьких міліціонерів. Живих просто налякали і наказали себе видати за тих, хто загинув у вогні або від куль «Азова».

Просто повір мені. Твій Єгор бачив все з одного боку і так, як було вигідно організаторам всього цього. «Азов» стріляв в ту сторону, так. Але не в міліціонерів, а в тих, хто стріляв по них.

Добре, я подумаю над цим.

У тебе є якесь заповітне бажання?

Мені б хотілося жити в Україні, щоб Донецьк в неї повернувся. Хотів би харчуватися нашою українською їжею, зустрічатися з нашими дівчатами. Здобути українську освіту. Мені шкода, що я встрявав у дурні суперечки, коли навчався на істфаку. Я дійсно люблю Україну і точно не зроблю нічого поганого, але поки що боюся повертатися.

Фото: TRΛVELER on Unsplash

Читайте «Чорноморку» в Telegram та Facebook