ДЕНЬ ОКУПАЦІЇ:
2
1
1
5
ДЕНЬ ОКУПАЦІЇ:
2
1
1
5
Історії переселенців
Заробітчанин з Луганська: в Польщі почуваюся таким же українцем, як інші
  23 August 2019 11:05
|
  598

Заробітчанин з Луганська: в Польщі почуваюся таким же українцем, як інші

Заробітчанин з Луганська: в Польщі почуваюся таким же українцем, як інші

Олександру – 32. Він виглядає впевненим чоловіком, який знає ціну собі і всьому, що його оточує. У Харкові, Києві та Полтаві він буває раз на рік-півтора в проміжках між роботами в польському Вроцлаві. У цих містах живуть його друзі-переселенці, у яких він гостює під час перебування в Україні. Батьки і родичі залишилися в Луганську, їм він допомагає фінансово, але в цей приїзд не наважився вирушити додому – вважав за краще відправити посилки і грошовий переказ в Станицю Луганську.

Саша, чим ви зараз займаєтеся?

Прямо зараз просто чекаю, коли оформлять мою нову польську робочу візу. Після цього сподіваюся, що мене тут не буде півтора року. Не знаю, що може статися за цей час, тому що скептично ставлюся до нового президента. Бажаю йому і своїй країні успіхів, але не дуже в них вірю. Нам до такого життя, як в Польщі, до впровадження тих же реформ, ще років 50. Якщо будемо намагатися, звичайно, мати волю до цього.

Заробітки в Польщі – це для вас вимушене рішення з фінансових причин або хотілося «побачити світ і себе показати»?

Почасти причина і в фінансах. У Польщі у мене більше можливості допомагати батькам і сестрі грошима, і трохи відкласти для себе. У 2015-му жив у Полтаві. Місто дуже приємне, люди непогані, але все одно було не зовсім затишно, і я відчував себе трохи не таким, як усі. Цього відчуття немає в Польщі, де я – такий же громадянин України, як і інші, рівня всім іншим українцям.

Коли їздив додому, то було неприємно проходити блокпости. У тому числі і з нашими військовими. Розумію, що у них інструкції такі: чоловіка мого віку перевірити особливо ретельно, обшукати мало не шви одягу, перетрусити всі речі в сумках. Але взагалі-то я не начусь ні в якій базі підозрілих осіб, не голосував на референдумі і тим більше не будував барикади і не мріяв ні про яку «республіку». Мені як законослухняному громадянину дуже прикро. Думаю, більш лояльно ставляться до нас військові зі східних і південних областей. Вони бачили сепаратистів у себе в місті своїми очима, хто їх підтримував, і розуміють, що у нас на Донбасі не всі такі.

Так, я не записався добровольцем ні в який український батальйон, щоб звільнити своє місто. Але давайте чесно: зараз ні про яке звільнення мова не йде, намагаються зберегти хоча б ті території, які вдалося зачистити в 2014-му і трохи по шматочку відтісняти орків в «сірій зоні». Мій Луганськ звільняти поки ніхто не збирається і не скоро збереться, а допомагати моїм батькам хтось повинен, як і моїй сестрі і її дитині з інвалідністю. Моя смерть корисна їм точно не буде, та й не хочу ставити їх під удар, тому що все одно вони нікуди не поїдуть, а залишаться вдома жити.

Але себе все-таки вважаєте українцем, незважаючи на складності в спілкуванні з частиною співвітчизників?

Так, я тут народився, у мене українське прізвище, цілком типове. З дитинства харчувався варениками, борщем, салом, гречкою і холодцем. Так ким я ще можу бути, якщо не українцем?

Деякі ваші земляки в Луганську вирішили вважати себе росіянами …

Та які вони на фіг росіяни, якщо говорять з явним українським акцентом і без суржику двох фраз не скажуть? Шкода, що вони не бачать самих себе з боку, щоб зрозуміти, які вони «росіяни». Жалюгідні «хохлішкі» вони, а не росіяни. Менталітет теж інший. Ось як не крути, але у нас люди все одно господарські, практичніші і охайніші за росіян – я на них в Луганську досить надивився.

На поляків теж? Чим вони, на вашу думку, відрізняються від нас?

У поляків «свої» – це просто будь-які поляки, всі поляки. Своя нація. Така риса – хороша і корисна річ для народу. У нас більше говорять про єдність нації, але не всі щиро готові вважати «своїми» будь-яких українців, в тому числі і що знаходяться в окупації. Російськомовні з підозрою ставляться до україномовним і навпаки, східні – до західних і так далі. Якщо перед поляком в складній ситуації буде стояти вибір, допомагати поляку чи якомусь німцеві чи французові, то він без коливань вибере поляка, не думаючи, з якого той регіону або які у нього політичні погляди.

У нас «свій» – поняття дуже розпливчасте.

А ким ви працювали в Луганську? Хто за фахом?

Я – медсестра і вчитель історії, а також, за додатковою спеціальністю, – піарник. Правда, справжнім піар-технологіями в Луганську ніхто нас особливо не вчив – розповіли трохи про соцопитування, написання прес-релізів, але до реальної роботи в цій сфері повноцінно підготувати не змогли. Де Луганськ, а де піар-технології.

Медсестра?

Так-так (сміється – ред.) саме медсестра. Не знаю, як зараз, але раніше в класифікаторі професій у нас не було «медбрата», тільки «медсестра», а я закінчив медучилище. Навіть в трудовій книжці у мене є запис, ким я працював – «медсестра дитячого садка». Дітей я добре розумію і люблю, мені подобалося працювати в такому закладі. Зарплата, правда, подобалася набагато менше. Колись навіть вів там уроки історії.

В дитячому садку?

Наш дитячий садок входив в навчально-виховний комплекс. Тобто при школі. Учитель захворів, а керівництво знало, що у них є медсестра з дипломом історика. Історичка потім отримала назад свій клас без пробілів в матеріалі і навіть з повторенням пройденого.

У Польщі зараз з чим пов’язана робота?

Ой, ким я тільки не працював – і в барі при готелі, і масажистом в спа-центрі – я ж не тільки медсестра, але закінчував хороші курси масажистів.

Зараз працюю на заводі «Електролюкс» на складі. Спочатку був там на конвеєрі, але на складі виявилося вигідніше. У перший свій приїзд до Польщі працював не менше шести днів на тиждень по 12 годин. Хотілося заробити по максимуму, там тобі йдуть назустріч в таких випадках.

Команда на складі у нас хороша. З дівчатами-полячками дружимо, з ними простіше подружитися, ніж з чоловіками.

Чого українського вам не вистачає в Польщі найбільше?

Хм. Музику в плеєрі українську слухаю часто – Скрябіна, Океан Ельзи, Олександра Пономарьова. З українцями іншими теж спілкуюся. Напевно, найбільше не вистачає нашої їжі. У Польщі дуже смачна шинка, багато видів, а ось з сирокопченої ковбасою проблема. Ще мені не подобається, що майже весь оселедець в Польщі – це рулетики-рольмопси у всяких пікантних або фруктових, таких кисло-солодких соусах. Іноді можна зустріти в гірчичному соусі – це мені ще підходить. Але хочеться часто просто оселедця без добавок, в олії і з цибулькою поїсти.

Ще там проблема з тим, що не зовсім українська страва, але стало для нас звичним –  овочами по-корейськи. Не прижилися вони у поляків чомусь, немає попиту на таке серед місцевих, тому не зустрінеш в супермаркетах.

Вареники поляки їдять, але називають їх «пироги». А ось їхній борщ – це ніби й схоже, але все-таки не такий, як наш. Хліб у них хороший, без зайвих хімічних добавок і всіляких покращувачів. Купиш велику буханку і точно знаєш, що вона не запліснявіє, поки доїси. Може навіть засохнути, але цвілі точно не буде.

Є щось таке з польської життя, що особливо хотілося б побачити в Україні?

Так звісно. Мене приємно вразило це і засмутило по контрасту з нами. Ставлення до людей з інвалідністю та людей похилого віку. У Польщі створено всі умови, щоб люди з інвалідністю відчували себе максимально повноцінними людьми. Скрізь є пандуси, підйомники, зручні ліфти і міський транспорт. Людина з інвалідністю, мама з коляскою або літня людина легко може всюди дістатися самостійно. В Україні люди з інвалідністю змушені звертатися до когось за допомогою або сидіти в чотирьох стінах і животіти на допомогу, яку держава відміряє не особливо щедро. Людей з інвалідністю у нас мало беруть на роботу. У Польщі на заводі я бачив багато таких людей. Вони просто працюють на таких лініях, де неважливо, одна нога у них або дві, чи можуть говорити і так далі. Людина просто робить те, що їй під силу і має дохід. Їй не треба просити милостиню в переході, вона сама добирається на роботу і додому. Хочу, щоб так було і у нас.

Часто тягне до Луганська о думках? Ностальгія не мучить?

Тільки за довоєнним Луганськом. Коли там було нормально, і люди були нормальними або виглядали такими. Жахливо, наскільки сильно пропаганда здатна отупити. Особливо така агресивна, як російська.

Я жив на Камброді (район Луганська), і мені було добре видно, хто по кому і звідки стріляє. Все одно знаходилися ті, хто вірив, що «нас укропи обстрілюють». Таким малював схему, де «укропи» і де «наші хлопці», потім малював стрілочки і пропонував відповісти собі на два питання. Перше питання: «Якщо така траєкторія, то, може, Луганськ саме «наші хлопці» обстрілюють і що це за «республіка» така, де свої ж вбивають своїх?» Питання №2: «Якщо це обстрілюють «укропи», і їхні снаряди здатні змінювати траєкторію вже в польоті, то чи не марно «нашим хлопцям» чинити опір армії з такою суперзброєю?» Відповіді на обидва питання для будь-якого ватника виходять маловтішними.

Чи є у вас якась мрія? Чого б хотілося найбільше?

Свій будинок, кохану дружину і дитину. З полячками серйозні відносини для мене навряд чи можливі. Ось якщо б зустрів заробітчанку з іншого українського регіону, то із задоволенням жив би з нею там, звідки родом вона. Або разом б збирали на квартиру для нас в місті, де нам обом буде краще. Звичайно, деякі і в Луганську заводять сім’ї навіть зараз, народжують дітей, але такий варіант – однозначно не мій. Не хочу вибиватися з сил, намагаючись дати своєму синові все найкраще, виростити, щоб потім його відібрав «русскій мір» і перетворив на гарматне м’ясо. Краще тоді взагалі не мати дітей, ніж таке. Та й дівчинку не хотілося б, щоб перетворили в дебілку, промиваючи мізки в школі і дитячому садку. Якщо у мене буде дитина, то це буде нормальний громадянин або громадянка України з максимально хорошою освітою.

Ілюстративне фото: Tim Marshall on Unsplash

Читайте «Чорноморку» в Telegram і Facebook

© Чорноморська телерадіокомпанія, 2019Всі права захищені