ДЕНЬ ОКУПАЦІЇ:
2
2
2
6
ДЕНЬ ОКУПАЦІЇ:
2
2
2
6
Історії переселенців
Ветеран АТО з «ДНР»: Сім’я підтримала «республіку», але від моїх «бандерівських» грошей теж не відмовлялися
  13 September 2019 17:51
|
  1684

Ветеран АТО з «ДНР»: Сім’я підтримала «республіку», але від моїх «бандерівських» грошей теж не відмовлялися

Ветеран АТО з «ДНР»: Сім’я підтримала «республіку», але від моїх «бандерівських» грошей теж не відмовлялися

Ви можете вважати, що ваше життя, вдало чи ні, але майже прожите, і не чекати від нього більше ні яскравих вражень, ні радикальних змін. Ви ходите на роботу, водите внучку у садок, займаєтеся городом на дачі і лише ностальгічно згадуєте про часи, коли кожен день міг стати останнім, а смерть ворога викликала почуття тваринної радості перемоги хижака. І раптом один день, демонстрація з триколорами незрозумілого виду, молодики з бітами і смугастими стрічками, країна в небезпеці, а ви, виявляється, ще досить молоді, щоб виявитися їй корисним. Таке могло статися з багатьма літніми чоловіками, таке сталося і з макіївчанином Віктором. Він не міг і уявити собі, що після п’ятдесяти стане українським добровольцем і буде бачити власний будинок тільки в бінокль і здалеку.

Ви відразу сказали, що ваша сім’я залишилася в Макіївці. Вони не змогли розлучитися з рідним домом або хтось залишився по хворобі?

По дурості, а не хворобі. Донька та дружина підтримують «республіку». Досі вірять, що рашка їх ось-ось приєднає. Добре ще, що не побігли російські паспорти собі випрошувати. І внучка моя з ними залишилася – не міг же я сам забрати дитину у рідної матері, так і умови, як вдома, не зможу забезпечити. Поки воював – регулярно переводив і передавав їм гроші всякими способами. Тепер теж намагаюся, але рідше виходить. Найсмішніше, що їх нітрохи не бентежило, що вони підтримують «республіку», а отримували гроші від тата, зароблені ним на війні проти неї. Наочне підтвердження прислів’я «гроші не пахнуть».

Дочка і дружина де-небудь працюють?

Дружина вже пенсіонерка. Дочка їздить на заробітки в Підмосков’я. Гарна дівчина, але дурненька. Це моє упущення – розбалував. Даша ніколи ні в чому не знала відмови – в родині у нас довго був достаток, купували все, що хотіла. Бабуся в честь її народження відразу придбала ще одну квартиру.

Мій батько був полковником міліції, я дослужився в 1990-х до майора, а потім кинув міліцію. Занадто багато поганих речей там творилося. Довелося зробити вибір: звільнитися або видати злочинцям дані про важливого свідка. Ця людина ні в чому сама не була винна, побачила неналежне і мала необережність розповісти про це.

Потім працював особистим охоронцем ВІП-персон, організовував охорону об’єктів всяких – хоч готелів, хоч теплиць або складів. Зовсім перед війною, звичайно, став вже здавати – в охоронці за віком не годився, влаштувався охороняти будівлю комерційної фірми. Сидів удень майже весь час в окремій кімнаті з монітором, а в нічну зміну ще на всякий випадок обходив приміщення час від часу. Слух у мене хороший, як у собаки, – реагую на будь шерех. Іноді дрімав або читав щось цікаве в інтернеті.

Що найбільше цікавило?

Історія, народна медицина, містика, геральдика та різні бойові мистецтва. Багато дивився відео з прийомами рукопашного бою, про снайперів і бойові дії.

Тобто, в теорії і до добровольчого полку були знайомі з військовою справою?

Не тільки в теорії, але і на практиці. Я був контрактником у сербській армії в 1998-1999 роках. Так-так, насправді я порушив закон. Коли повернувся, то забрали закордонний паспорт, і я надовго став невиїзним. Мені пощастило, що на цьому покарання для мене закінчилося. Зароблених грошей надовго вистачило, що дуже знадобилося – за час війни я і поранений був, і отримав обмороження. Досі на холоді рукам без рукавиць швидко стає боляче.

У Сербії не тільки албанців стріляв, які нападали на села, але і розгрібав завали після бомбардувань НАТО. Дуже діток шкода було маленьких. Після цього я був щиро проти того, щоб Україна вступала в НАТО. Думаю, частину свого здоров’я лишив там через збіднений уран. Коли повернувся додому, то зуби, до того здорові, буквально «посипалися». Решта здоров’я особливо не перевіряв, але теж точно не покращилося. Ще мене осколком поранило в голову – навіть титанову пластинку довелося замість шматочка кістки вставити. Шраму довго соромився, особливо поки він був свіжим і яскравим – сильно в очі кидався. Голова стала боліти на дощ – весь череп починає гудіти. Дощі тепер ненавиджу – особливо стукіт крапель по даху.

Не було потім ностальгії за Балканами?

У мене була можливість залишитися в Сербії, отримати там квартиру, допомогу і регулярне лікування в санаторії як учаснику війни. Але не зважився – дуже сумував за домом і за донькою. Вона в мене єдина і довгоочікувана, дружина п’ять років лікувалася від безпліддя. Здавалося, що з народженням дитини наше життя зміниться і прийде щастя. Дива не сталося – як були чужими людьми, так і залишилися. Немає нічого дивного в тому, що у нас з дружиною різні політичні погляди – у нас все майже різне. Друзі були впевнені, що вона вийшла за мене заміж більше через те, що я з багатої сім’ї був. Багатство закінчилося, і я перетворився просто на зручну домашню прислугу – няню і куховарку.

Я не скаржився, іншим набагато гірше, ніж мені. Донька любила цілими днями грати в «Ферму» нині забороненої у нас мережі «Вконтакте». Онуку водив в садок, забирав. Доньку балував вже з іншої причини – невдало вийшла заміж, чоловіка вбили у бійці, оформила допомогу як мати-одиначка. Чоловік її хлопець був дуже красивий, але норовливий. Внучка навіть і не встигла дізнатися, хто її тато. Один час кликала «татом» співмешканця дочки. Жив він з нами, виділили їм окрему кімнату. Купував їй багато іграшок – нежадібний був.

Красивий, як і покійний чоловік дочки, довге густе волосся, але ревнивий – страшно. Коли донька стала брати уроки танців живота, щоб їхати на заробітки до Туреччини, почав її бити, влаштовувати істерики. Норовив навіть вдарити ногою в живіт. Я не став таке терпіти – спустив його зі сходів і речі його слідом викинув.

Тут якраз все почалося, спочатку Майдан у Києві, потім проросійські мітинги у нас. Якщо б хтось хотів зібрати компромат на мене, то могло б вийти – я відвідував і проукраїнські, і проросійські заходи. Хотів для себе зрозуміти, що саме відбувається.

Були якісь сумніви?

До 2014-го я був твердо переконаний, що Україні, Росії та Білорусі краще триматися разом. У мене в «ВК» було багато друзів-росіян. До одного навіть їздив на заробітки в Білгородську область, Валуйки. Тоді вже трохи засумнівався в міфі про «велику і багату» Росію.

Мені обіцяли зарплату в 14 тисяч рублів. Українцеві у 2012-му році ця сума видавалася пристойною. Але, приїхавши туди, я зрозумів, що не врахував російські ціни на продукти. Мені дуже пощастило, що жив при маслоробці безкоштовно, а то б мало не довелося голодувати. Але і так вважаю, що погано там харчувався – пристойного м’яса і ковбас в магазинах не виявив, молочна продукція така, що підходить тільки найлютішого ворога труїти нею. Єдина смачна річ – хліб. Багато їв грибів, які сам збирав у лісі.

Росіяни мені не сподобалися. Що у Валуйках, що в Білгороді тверезі і працюючі люди – це жінки. Чоловіки були п’яними чи не з самого ранку. Моя робота полягала в тому, щоб стежити за працівниками маслоцеху – щоб ніхто не тягнув насіння або олію додому, щоб не були сильно п’яними, не билися між собою. Тобто, така посада, що якби вони були чесними і тверезими, то вона б взагалі не знадобилася. Витерпів там лише півроку і повернувся додому. Заробленого вистачило тільки внучці на іграшки і купити велосипед. Попередня робота вдома вже не здавалася такою поганою, як до «заробітків».

А російські друзі в соцмережах? Якими вони були?

В основному займаються бойовими мистецтвами. Всі – непитущі, шанувальники здорового способу життя. Частина цікавилася язичництвом і старовинними техніками впливу на людину. Ми могли розмовляти годинами, у нас цей рух менше розвинений в Україні. Дуже захоплювали відео Ксенії Полуніної та її батька Сергія Полуніна. Ця дівчина була справжнім майстром по рубці і фланкіровці козацькою шашкою. Я був радий, коли вона вийшла заміж за українського громадянина Олександра Роджерса з Вінниці. Хто ж міг подумати, що він виявиться популярним російським пропагандистом і, по суті, ворогом своєї країни. Зараз Олександр і Ксенія Роджерс з їхньою дитиною живуть в Росії і регулярно з’являються в антиукраїнських сюжетах на російських телеканалах.

Інше моє розчарування – це ще одна Ксенія, яка в соцмережах і війні на Донбасі відома як снайперша Веселина Черданцева. Справжнє її прізвище – Шикалова, але псевдонім свій вона придумала ще задовго до війни. Спочатку вона була моїм другом, а після 2014-го я збирав всі відомі мені про неї відомості вже з іншої причини. Щоб її зупинити. Як лютого ворога. Ось чому найбільше в цій війні я ненавиджу не окремих громадян, а перш за все Путіна і дуже сподіваюся, що переживу його, встигну порадіти його смерті. На сербів я теж в образі – я їх захищав щиро і шкодував, нехай і за гроші, а вони приїхали до мене додому і стали воювати проти мене.

На цій війні вам пощастило уникнути поранень?

Поранень уникнув, але контузило. З нервами тепер повний непорядок, часто серце стало боліти. Ще мене мучать кошмари, іноді навмисне перед сном п’ю кілька ковтків віскі або горілки, щоб забутися. Тому що ляжеш, а замість снів перед очима постають порожні вулиці Макіївки і Донецька, і блукаєш ними мало не до ранку, як персонаж в комп’ютерній грі. Буває ще гірше – коли заново по багато разів бачиш, як гинуть твої товариші. Важко прийняти, коли перед тобою покручено-поламане тіло того, кого ти тільки вчора чогось вчив, хто був зовсім недавно молодим і здоровим, повинен був прожити довше тебе.

Чи спілкуєтеся з кимось із побратимів?

Не занадто часто. Працювати доводиться охоронцем, як і вдома перед війною. Пенсія у мене вийшла невелика, тому що чиновники в Дніпрі заявили «привезіть нам довідку з рідного міста». Відповідаю: «Як же я вам її привезу, якщо мене відразу ж в підвал посадять за те, що воював проти «республіки»? Дивляться на тебе порожніми скляними очима і кажуть: «Але у нас таке правило». Добре хоч дали надбавку як учаснику АТО.

З квартирами в Дніпрі не краще виходило. Пішов якось шукати в цивільному одязі, але натрапив на «українських патріотів», які сказали «з донецькою пропискою не здаємо, ви сепари». Наступного разу вирішив піти дивитися квартиру прямо у формі і натрапив один раз на «ватників» і ще раз – на «практичних людей». Останні сказали щось на кшталт: «А раптом вас уб’ють, а куди подіти ваші речі, і хто нам заплатить за квартиру?».

Шкодуєте ви про те, що поїхали?

Ні, вчинив би точно так само, тому, що це правильно. Але я – старий втомлений чоловік, мені хочеться додому. На заході України дуже подобається, але жити віддаю перевагу все-таки у сусідній області – більше схожа на рідні місця.

Ілюстративне фото: blackseatv.com

Читайте «Черноморку» Telegram і Facebook

© Чорноморська телерадіокомпанія, 2020Всі права захищені