ДЕНЬ ОКУПАЦІЇ:
2
0
5
3
ДЕНЬ ОКУПАЦІЇ:
2
0
5
3
Історії переселенців
Про переселенку: Шеф натякає сестрі, що вона може «поліпшити собі життя»
  04 July 2019 12:58
|
  303

Про переселенку: Шеф натякає сестрі, що вона може «поліпшити собі життя»

Під час війни жінки, люди похилого віку і діти – одна з найбільш уразливих категорій населення. Жінок, особливо тих, що молодші, закликають не сумувати, боротися і сміливо дивитися в майбутнє. Але часом, коли треба захищати не тільки саму себе, але ще і дорогих людей, може стати так сумно і страшно. Особливо, якщо, крім жорстокої реальності війни, доводиться боротися ще і з тими, хто уявив себе «царями» і «богами», тому що ти раптом опинився в залежності від них. Про це – історія Оксани (ім’я змінено з метою безпеки – ред.) і ще багатьох-багатьох її сестер по нещастю в нашій країні.

Вперше я побачила Оксану в ліфті. Наші редакції в Донецьку були на різних поверхах висотки: моя на самому верхньому, її – ближче до середини. Ставна брюнетка поспішно протиснулася між стулками, а я оніміла від захоплення. На мене завжди справляла величезне враження краса не тільки чоловіків, а й жінок.

Ненабагато старша за мене, Оксана виглядала по-хорошому дорослою та зрілою. А це розкішне блискуче волосся до талії і сяючі карі очі, як у оленя Бембі! Вона вийшла на своєму поверсі, а я поїхала далі.

Через пару років у тижневика, де я працювала, змінилося керівництво, і почалися затримки зарплати. Ось тоді колишня колега вручила телефон редактора відділу тематичних смуг і сказала: «Думаю, ви спрацюєтеся, а платять там добре і регулярно».

Відкривши двері кабінету незнайомого редактора, я побачила її – красиву брюнетку з ліфта. Ми швидко домовилися про те, в якому стилі і на які теми я пишу їй статті. Відразу впадало в очі, що вона дуже ввічлива, дуже зайнята і вміє говорити по суті.

Подружилися ми, коли Оксана дізналася, що я люблю іноземні мови, в тому числі польську. Вона як раз писала кандидатську дисертацію про якісь паралелі в українській та польській літературі. Моя редактор регулярно їздила на пару тижнів то до Львова, то в Польщу. Сувеніри вона звідти не привозила – в основному скромне частування, часто витрачала на поїздки свої кошти. Заодно виявилося, що у неї старенька мама-вдова і молодша сестра-студентка. Сестру пізніше вона привела працювати на півставки перекладачем з російської на українську.

Наші дороги розійшлися, коли я знову змінила роботу. Якраз тоді у Оксани почалися серйозні проблеми: від перевтоми у неї стався нервовий зрив. Їй довелося на кілька місяців кинути і роботу редактора, і дисертацію.

Після хвороби вона влаштувалася в комерційну фірму перекладачем з польської. Заробляла Оксана там дуже добре, незабаром вийшла заміж. Це було як раз в травні 2014 го. Про заміжжя моя подруга намагалася сильно не поширюватися, але я знала – її чоловік майже на 30 років старше. «Не всі розуміють це, частіше засуджують. Я сама познайомилася з ним в 20, а заміж зважилася вийти через 15 років. Просто немає нікого такого, як він», – пояснила вона.

Наступного разу ми розмовляли вже 26 серпня. Для України це були одні з найстрашніших днів. Я сиділа в орендованій квартирі іншої своєї подруги в Маріуполі і, скорчившись над кавовим столиком, строчила на її ноутбуці статтю, поки вона готувала обід. Несподівано задзвенів мобільний. Оксана.

– Олено, де ти зараз? Ти в Донецьку?

– Ні, в Маріуполі.

– Ти зняла там квартиру? – в її голосі почулася слабка надія.

– Ні, попросилася на пару днів до подруги.

– Ох! А ми з чоловіком в пансіонаті в Мелекіно. Розумієш, всі наші заощадження ми витратили на ремонт будинку в Донецьку перед весіллям. Навіть не знаю, що робити і куди подітися, – вона була в розпачі.

– Пробач мене, я і сама не знаю, що буду робити завтра, – скрушно зізналася я.

З Маріуполя я поїхала в Харків через Запоріжжя. Оксана з чоловіком змогли домовитися пожити у тітки в Одесі. Через півроку вона повернулася в Донецьк, і ми поспілкувалися в скайпі.

«Тітка не виганяла мене в прямому сенсі. Але я відчувала себе, як героїня роману Шарлотти Бронте – Джейн Ейр. Бідна сирітка, що живе зі злою місіс Рід, яка називала себе її «благодійниця». Терпіла тільки заради чоловіка, щоб він пожив в тиші і спокої. Для тітки ми були просто чимось на зразок «людей другого сорту», які повинні весь час падати ниць і розсипатися в подяках. Розумію, що подяка за допомогу повинна бути, нормально її очікувати, але це ставлення! Ми ж не зробили нічого поганого, нічого протизаконного», – розповіла вона.

Відремонтований будинок Оксани залишився цілий, тому що перебував майже в центрі міста. Ніхто нічого не зачепив. Ціла залишилася і її чудова колекція ляльок. Оксана продала для початку кілька дорогих і красивих Барбі, а потім почала давати уроки польської по скайпу і співпрацювати з бюро перекладів в Києві.

«Грошей вистачає. Більше хвилює, що чоловік майже весь час хворіє. Важко йому переносити те, що відбувається. Купила собі піаніно задешево, навчилася грати. Граю, коли далеко починають стріляти або щось вибухає. Так майже нічого не чуєш такого і легше відволіктися», – зізналася вона.

Сестричка Оксани разом з редакцією видання переїхала до Маріуполя. Ось тільки радіти за неї не доводилося. «Це так гидко. Сергій Пилипович платить їй стільки, що залишається після оплати оренди лише тисяча з хвостиком. І я ще можу перевести що-небудь. І він їй регулярно натякає, що вона легко може «виправити» ситуацію «на краще». Руками не чіпає, тобто формально не пристає, але все абсолютно зрозуміло. А іноді телефонує і мені. Важко дихає в трубку і мовчить. Не знаю, що він при цьому робить, не хочу думати. Мені тепер взагалі соромно і осоружно, що я там працювала. За що нам все це?» – гірко вигукнула вона.

Коли я пізніше привітала її з днем народження і початком «твого особистого нового року», Оксана сумно зауважила: «Так хочеться, щоб поруч були друзі, старі знайомі і щоб можна було говорити все, що подумаєш і нікого-нікого не боятися».

… Іноді перед моїм внутрішнім зором волею-неволею спливає картина: казково красива жінка з розкішним чорним волоссям, в яких подекуди з’явилася сивина, грає на піаніно, навколо стоять дорогі колекційні ляльки, а десь далеко глухо бухають вибухи. І на очах виступають сльози, тому що я не знаю, чи побачу я її ще коли-небудь …

Ілюстративне фото: Eric Ward on Unsplash

Редакція сайту не несе відповідальності за зміст блогів. Думка редакції може відрізнятися від авторської.

Читайте «Чорноморку» в Telegram і Facebook

© Чорноморська телерадіокомпанія, 2019Всі права захищені