ДЕНЬ ОКУПАЦІЇ:
2
1
8
4
ДЕНЬ ОКУПАЦІЇ:
2
1
8
4
Історії переселенців
Переселенець: Звідки взявся луганський рок-н-рол і при чому тут політика
  18 December 2019 14:58
|
  127

Переселенець: Звідки взявся луганський рок-н-рол і при чому тут політика

Переселенець: Звідки взявся луганський рок-н-рол і при чому тут політика
Інтерв'ю з переселенцем Ігорем Варданяном – дядьком перших фестивалів і рейвів Луганщини

Перші масштабні рок-концерти з’явилися під час перебудови. Тоді їх не переслідував КДБ, не було підпілля і вимушених квартирників. Була цензура. Ігор Варданян був одним із тих людей, хто почав організовувати масштабні заходи для того часу. Фестивалі «Глюки-бугі» учасники та гості згадують досі. 

Будучи людиною дуже товариською, Варданян примудрявся знаходити контакт з масою людей. Так він пізніше став робити рейви, встиг побувати главою луганського філії «Теленедели», займався політикою і PR. Потім прийшов 2014 год … і йому довелося покинути Луганськ, в якому він прожив багато років.

Ігор погодився дати інтерв’ю для «Чорноморки», в якому розповів про перебудовні часи, різну владу, дев’яності, електронну та рок-музику, український театр, сучасну політику, події в Луганську, перші місяці війни, поранення і життя після нього.

Коли почалося твоє невдоволення владою в цілому? Я зараз не тільки про український її період. 

Ще за радянських часів мені не хотілося, як пацифісту, йти в армію. Але я розумів, що потрібно виконати обов’язок, і йшов туди з невдоволенням. Хоча і був достатнім патріотом. А ось вже розшарування цих всіх понять, у Карла Маркса «як тільки існує держава, то існує несправедливість» прийшло в кінці 1980-х в розпал перебудови. А у Пушкіна «Немає правди на землі. Але правди немає і – вище» усвідомлення прийшло тоді, і тоді ж сестра мені давала читати Ніцше і Фрейда, але не книгами, а витягами: фразами, цитатами. Вони мене і зіпсували, як і «Чайка на ім’я Джонатан Лівінгстон» (твір Річарда Баха – ред.).

Тоді ж в моєму житті з’явився російський рок – Борис Гребенщиков, Майк Науменко. Невдоволення всім росло. Було усвідомлення, що на Заході справедливості немає, але ти приходив до висновку, що її і тут немає. Заміна приватної власності на державну привела до лжесправедливсті.

Батько гарував на заводі і ходив по морях, щоб купити родині джинси, окуляри, кросівки, машину. А поруч сусідові, бармену з генделика, діставалося все простіше, так як у нього тоді було більше грошей. Це все відбивалося на мені.

Ілюзій з приводу Заходу я не відчував. Тоді був Афганістан, в якому були винні обидві сторони (США і СРСР – ред.), був В’єтнам, де американці натворили. І була радянська пропаганда, наслідки якої дуже добре видно на людях мого віку.

Частина з них до цих пір совкодр***ри. Вони живуть ще радянськими якимись мемами, типу «що можна купити за 1 руб» і так далі. Невдоволення владою у мене почалося, насправді, з моменту, як я дізнався історію моєї бабусі, яка була репресована. У неї розкуркулили батька.

А як у тебе, як у батька луганського рок-н-ролу , проявлявся протест? 

Ну, я не батько йому, а дядько (сміється). Виражалося це в неформальному одязі, в неформальному відношенні до всього. Тоді було досить відростити довге волосся, щоб бути в контрах з владою. Мене за стрижку «московська молодіжна» (голені скроні, довге волосся ззаду) і за шпильки на одязі викликали в комітет комсомолу. Вони назвали мене «панк», мабуть, «панк» їм було важко вимовити, а ще дізналися, що я слухаю AC/DC, і почалося опрацювання. Я був «фашистом» у них. Сам того не знав.

Пізніше я поїхав до Харкова до сестри і побачив тоді вже справжнього панка Свина (Андрій Панов – засновник першої панк-рок групи СРСР «Автоматические удовлетворители» – ред.). Тоді БГ зробили перший концерт в акустиці в 1984 році, і він приїхав разом з цим не менш легендарним персонажем. Свин походжав в якийсь нічній сорочці, обмазаний фарбою під колір лайна.

А ще у мене була подружка по кличці «Мрачка», яка працювала кіномеханіком. Так ось вона примудрялася вирізати з пропагандистських документальних радянських фільмів про неформалів самі класні кадри з панками, рокерами і голими дівчатами. До речі, групу Sex Pistols ми не слухали, бо її не бачили і не чули ніде. Але статті про неї писали періодично в тому ж журналі «Ровесник».

Тоді розповідали, що на розвороті вінілу англійських панків жіноча піхва, в яку в’їжджає потяг. А виявилося, що оформлення жовтого кольору з написом (мова йде про альбом «Never Mind The Bollocks» here’s the Sex Pistols – ред.), але ми про це не знали тоді.

Але протест був більше антисуспільним, а не антидержавним. Виклик навколишньому світу, в якому носили однаковий одяг, були сірі будні, однакове мислення.

Так все почалося в 1991 році? Після путчу? 

Все почалося не в 91, а з перебудовою. З того моменту почало все скочуватись, але розвал Союзу був шоком для всіх, крім країн Балтії і Кавказу. А для України, Білорусі та Росії п…ць підкрався непомітно. Але Солженіцин тоді писав про три основи Російської імперії. Дуже він не хотів, щоб вони розвалювалися.

Один із моїх друзів тоді, зараз моторошний рашист і шовініст Олег Івашов, в той час говорив, що Україна – самостійна держава, і що нам москалі не потрібні. І я з ним погоджувався, бо служив у Росії і бачив, наскільки вона злиденна і зла. А шовінізм російський був уже тоді. Було, наприклад, видання «Молода гвардія» – чорносотенне видання, писало про велику російську націю і про зламалих її жидів, возвеличувати Сталіна, який Росію від них врятував.

Я з усією впевненістю можу сказати, що в 1991 році ми спокійно могли тикати факи москалям в плані достатку. Тоді в Україні було краще, і тоді ж я поїхав в Тушино на «Монстри року» (на той момент найбільший рок-фестиваль в Росії за участю AC/DC, Metallica, Pantera, Black Crowes і Е.С.Т. Захід тоді зібрав близько півмільйона людей). І ось, будучи в Москві, я помітив, що, крім ринків і Арбата, все було моторошно. І це в порівнянні з Києвом і Харковом.

І ось в той період цих концертів совковий шовінізм якось стих після відділення всіх трьох країн. Ось тоді були братські народи, всі відчували себе рівноцінно. На тому ж фестивалі купа прапорів країн. Всі обіймаються, п’ють і так далі. Включилося заново це все з Криму на початку дев’яностих. Уже пішло нагнітання обстановки, стали говорити, що їжі стало мало і почалося прокачування з середини 1990-х. На півострові вже тоді заявляли, що Крим – це Росія.

Яка ситуація була в Луганській області в 1990-і? Чим ви всі тоді займалися?

Донбас в 1990-і був більш проукраїнський, ніж Харків і Харківська область. Так, на Слобожанщині був РУХ, але в Луганську, навіть не в Донецьку, був досить агресивний цей політичний рух.

Я тоді робив шлакоблок (сміється). Олег Івашов і Володимир Московченко тоді дуже просували Український драматичний театр. Вся луганська інтелігенція ходила на вистави. Українська трупа була сильнішою за російську. Пам’ятаю, мене Івашов представляв комусь із чільних фігур тоді, напевно, Володимиру Семисязі: «Це мій друг вірменін», а той каже: «Авжеж, не москаль».

А ще я працював на поїзді Луганськ-Львів. І там тоді існував, як зараз на Донбасі, комплекс неповноцінності українського народу. Свого часу той факт, що захід України зацькували росіяни – тоді вилазив назовні. Як зараз на сході.

Вони відчули себе вільними, а потрібно ж враховувати, як їх ламали свого часу через хребет, як змушували говорити російською, змусили переїжджати на шахти, щоб щось заробити. Як націю, їх обмежили в свій час. Те, що ми зараз маємо на Донбасі – це відрижка. Ненависть того ж заходу до сходу теж можна зрозуміти.

Практично весь схід України займався звільненням заходу України. Тому у нас цих всіх «антибандеровців» вистачає. Ну який НКВСівець буде любити бандерівця? А у нас цих ГБістів і їх онуків – пів-Донбасу.

Сталін був дуже грамотна людина – він підбурив українців тоді конкретно. Руками одних «звільняв» іншу частину їхньої же країни. При цьому треба враховувати ще, що вихідці зі сходу – це вже не зовсім українці, особливо після Голодомору, коли сюди переселили сибіряків.

Той же самий принцип свого часу працював в Криму. Розмовляють на кшталт так же, але суржиком. Загалом, тоді Україна втратила свою ідентичність.

Українськість Донбасу після Другої світової повернули лемки, яких сюди розселили. Вони привезли з собою свої обряди, національний одяг, мову і так далі.

Отже, в 1990-х ми робили фестивалі. Перший мій називався «Досвід акустичного Глюка». Перед тим як його зробити, я часто бував у сестри, з 1987 року приїжджав до Харкова, де спілкувався з групами «Різні люди», «Колезький асесор» і так далі. Вони були однією з перших українських команд, яка отримала міжнародне визнання. Їх продюсував Брайан Іно. А їх фронтмен, Василь Гойденко, родом із Луганська.

Перший офіційний фестиваль ми робили в ДК імені Леніна в Луганську. Він називався «Живи Земля». Тоді ще була литовка текстів (цензура – ред.). Найбільшу андеграундну групу міста «Ворони клюють твої посіви, Джузеппе» в той час не допустили через вміст пісень. Пізніше, в ДК Маяковського ми робили якісь підпільні заходи.

Організовував все Івашов, я тільки допомагав. То своїми зв’язками якимись харківськими, то просто якимись послугами. Тому я дядько, а він батько. Ми були соратники в усьому, жили по сусідству, спілкувалися постійно, слухали одну музику.

Івашов тоді видавав журнал «Листя», досить якісно зроблений. І одного разу його самвидав потрапив на BBC до Сєви Новгородцева. Хтось йому переслав «Листя» і запис «Ворони клюють твої посіви, Джузеппе». Група прозвучала в ефірі британської радіостанції, і за це їх запросили на культовий фестиваль «Сирок», з якого свого часу стартували «Гражданская оборона» і «Бахит-компот».

Вам заходи грошей приносили?

Ні. Спонсорів не було, зате було по кайфу. На політичні сили ми тоді не працювали. Ми самі все політизували, без будь-якої джинси. Тоді самостійно вирішували проти чого боротися і про що співати.

Якось ми робили в сквері ВЛКСМ в Луганську (центр міста – ред.) Фестиваль «Глюки-буки». Ми тоді з Івашовим намагалися знайти спонсора. І у нас він був у вигляді «Молодіжного комітету» міськвиконкому, який нам просто дозволив це робити. Вони дали нам площадку і електрику безкоштовно, так як їм тоді було вигідно працювати з молоддю.

А апарат, гонорари ми оплачували самі. І ось я заробляв досить багато на шлакоблоці і вкладав свої гроші. Можна назвати це меценатством. Деякі продавали на заходах пластинки – це так. Але я не розбагатів – для мене це було святе. Свята віра в рок-н-рол, як у Крематория.

Але у тебе ж статус настільки культової людини, якщо так можна висловитися? 

Так, мене зараз знають багато саме по рок-н-рольним часам. Але самої мети прославитися взагалі не стояло.

Завдяки цим заходам мене свого часу брали на роботу, так як пам’ятали, що я влаштовував. Мене знаходили люди з білямузичної тусовки і пропонували якусь діяльність. Так я потрапив то в рекламне агентство, то в «Теленеделю» (але там були і родичі), то потім вже в політику. Тоді я ще нічого про це не знав, просто брали через те, що я класний чувак.

Коли говорять, що на фестивалях я зробив собі кар’єру – мені смішно. Кар’єра зробила мене. Є така вірменська мудрість – роби добро і кидай його в воду. Означає, що не потрібно замислюватися, навіщо ти його робиш, воно до тебе все одно повернеться. Потік може принести його незрозуміло звідки.

Коли у тебе почався «патріотичний період»? Що ти робив, наприклад, в 2004 році, під час і до «Помаранчевої революції»? 

Мені досі дорікають – я працював на Януковича. Не соромлюся і говорити, як нинішні політики, що я не я, і хата не моя, я не буду!

Я був проти Ющенка, реально. Я чомусь вірив, як це нам треба від пуповини нашої батьківщини – Москви відірватися? При цьому я слухав західну музику, але чомусь вважав, що Москва нам ближче і якось Янукович щось здатний … Потім воно вже само стало зрозуміло, під час передвиборної кампанії, куди я потрапив. Я зіткнувся з адмінресурсом, коли ми робили «Точку збірки» (грандіозний рейв в легкоатлетичному манежі «Динамо». Захід із цією назвою проводили ще на початку 1990-х в Харкові – авт.) І зрозумів, наскільки це гівно. Але я скажу, що люди, які були тоді по різні боки барикад, зараз нормально спілкуються.

І коли прийшов Ющенко до влади, я нарешті-то усвідомив, що цей самий адмінресурс не діє, як раніше. Тоді вже було зрозуміло, що Янукович – рідкісний гондон. Він як комсомолець, пре і все. «Батьківщина сказала – треба, комсомол відповів – є!». “А гроші?”. “Які гроші? Ми ж за Батьківщину працюємо!». Ось тоді я зрозумів, попрацювавши з ними по політиці, що з такими хлопцями нам не по дорозі. І коли він прийшов до влади в 2010 році, я вже усвідомлював, що це не мій президент.

Тоді стало видно, що з приходом наших донецько-луганських Луганську приходить конкретний кирдик. Я пам’ятаю це розкрадання, я пам’ятаю брак скарбниці. А тоді ми вже працювали як PR-агентство, робили Дні міст, Дні шахтарів. Тоді ми почали стикатися з кидаловом: типу нам не подобається і все – ми не заплатимо.

І тут настав 2013 рік… 

Так. Коли був Майдан, я не міг бути проти нього, хоча б тому, що його активною учасницею була моя племінниця. Це моя кров, з якою у нас дуже багато спільного. Я їй довіряв завжди і не міг сказати, що ось, на Майдані, дебіли зібралися. Там стояла купа наших друзів –харківські, луганські і так далі.

Я ходив в Луганську на акції, але не на всі. 9 березня, під час розгону євромайдану, мене не було. Син мій теж постійно ходив. Нас фіксували, і друзі з протилежного табору потім говорили, щоб ми не сильно світилися, так як вони вже нас відзначили. «Але, ти розумієш, ми все-таки зробили багато спільного, нам би не хотілося…», – говорили вони тоді.

Ти розумів, що буде заміс?

Пізно ми почали це усвідомлювати. Ось, 9 березня я пам’ятаю валяються листівки з «російської весни», мені порізали шини на машині з усіх чотирьох сторін. Ми всі чекали автобусів з українськими прапорами…

І коли вже захопили СБУ, моя дружина бачила картину – автобус, в якому їхав спецназ, зі втомленими обличчями, в чорній формі. Я почав розуміти, що ми можемо відбитися, як Харків.

Я думав вже все, зараз все пройде і цих викинуть нах. Знайомі в Києві тоді говорили: «Нічого, пацан, не переживай, щас їх обкладуть з усіх боків. А коли вже при наявності спецури захопили облвиконком, тоді я зрозумів, що все – жопа.

Чому ви не їхали? 

Дружина дуже не хотіла. Через собаку і взагалі, вона говорила, ти їдь, а я тут залишуся. Звичайно, я її не міг залишити. Мені було страшно, на роботі в мене з пістолета цілився один п’яний м…дила, схожий на «ополченця».

В кінцевому підсумку ми зважилися, і на наступний день мене поранило, 18 липня. Сина я тоді, ще в червні, вже встиг відправити до Києва з його дівчиною. У той час були бої за Щастя, і бойовики туди не дійшли, їх атаки відбили.

Тоді не було всюди електрики. Навіть ватники говорили, що не можуть зрозуміти, звідки їх обстрілюють, так як від них йде, а до них не прилітає нічого. І я потрапив під хаотичний обстріл. І потім вже завдяки однокласнику і ще парі чоловік вийшло встановити, звідки був приліт. Мій однокласник жив в Малій Вергунці і, дізнавшись час обстрілу, сказав, що з їх боку, який тоді був зайнятий бойовиками, пішло в нашу сторону, на Східні квартали, три міни.

А потім, вже в лікарні, я надивився там на всіх цих «руссо-туристо, обліко морале». Їх тримали закритими. Але все одно «ополченці» ходили озброєні через відділення і відразу було видно російських солдатів і зеків в наколках.

І, до речі, якби навіть обстрілювала Україна, я б не шкодував, і не було б ніякої ненависті. Я знаходився в зоні бойових дій і прекрасно усвідомлював, що перебуваю під обстрілом нехай навіть дружніх, але сил.

Страх був потрапити не під обстріл, а на підвал. Коли йдеш або стоїш на зупинці, пригальмовує «Беркут» на машині і ти не знаєш – може, це за тобою приїхали. Коли проскочили до сусідів, зловили пацанів, які зривали папірці за референдум, а потім їм прострелили ноги і тягали на повідку.

Потім ти дізнаєшся, що людей, яких знаєш особисто, взяли. Сусід твій сидів у «Бетмена» два тижні. Я застав, як бабусі-сепари здавали сусідів. Я пам’ятаю, до мене прийшли або горгаз, або теплокомуненерго, а у мене український прапор висить. Я сказав: «Я за Україну», ті сказали, що їм по фігу. Але я засмикався все одно.

Ти гіпотетично туди в’їзнв’їзни?

На сайті «Трибунал» мене немає. Але, коли мені дзвонять мої однокласники-ополченці і запрошують, у мене складається таке своєрідне відчуття заманювання. Якщо враховувати, що мене багато хто знає, а половина рок-н-рольників зараз роблять там рок-фестивалі, а ще й байкери (Нічні вовки Донбас – ред.), схиблені на «російському світі», хтось воював за «Новоросію» , в танку згорів, вбити мене обіцяє при зустрічі, то мене просто там здали б, і все.

А після того, як я дав інтерв’ю «Накипіло», то отримав від багатьох «чорну мітку». Та й досі є внутрішній страх, і досі пов’язані з Луганськом сняться неприємні сни. Я туди не хочу їхати. Речі навіть не забирав. Сусіди розповідали, що через два або три дні після нашого від’їзду, до нас на квартиру приходили люди в формі і питали, де я.

Коли цей весь конфлікт може закінчиться на твій погляд? 

Воно може закінчиться дуже просто насправді – як тільки останній російський солдат вийде звідти, це все може моментально припинитися, як по хорватському варіанту. Туди зайдуть українські сили, вивісять прапор. Я не думаю, що там буде великий опір. Як в Слов’янську – всі здриснуть, і все.

А гумус, який там є, він буде триндіть, бухтіть, буде, як і тут, розповідати, як йому погано, але все одно він буде ходити по українські пенсії, одержувати українські зарплати і вивішувати українські прапори. Там немає гіпотетичної ненависті, яку нам зараз роздмухують в ЗМІ про «не повернемося в Україну» і «Україна повинна стати перед нами покаятися». Марення сивої кобили.

Звичайно, їх накрутили, але їх дуже легко перемкнути при нормальній пропаганді, як в тому ж Слов’янську, Краматорську. Хто б там що не нарікав, український паспорт ніхто викидати не буде. Вони і зараз хочуть собі біометрику.

І поки цей конфлікт цікавий Росії і нашим політикам, він буде тривати вічно, як з Абхазією, Осетією, Карабахом. І поки існує пропаганда про відмінності, одні кричать – треба Донбас обгородити стіною, інші, що «бендери” не Україна – в Харкові, наприклад, я це чую.

І це все може не закінчитися ніколи, як і в Придністров’ї. Хоча у них хороший варіант, і я б з ним, напевно, навіть погодився. Полягає він у тому, що «ПМР» платить Молдові податки, при цьому Молдова не платить їм нічого. Тому що їм потрібно якось узаконити бізнес, а це можна зробити тільки через визнану країну, від якої ти свого часу відірвався.

Потрібно платити Молдові податки. Тирасполь випускає коньяк з написом made in Moldova. Машинобудівні заводи теж працюють за такою ж схемою. Молдова їм не платить пенсії, ось пенсії якраз платить Придністров’я.

Окей, живіть своєю історією, яка відділяє якось. Але за таким же принципом. КПВВ зобов’язані бути, в будь-якому випадку, так як виникає наплив цих незрозумілих громадян з правами, які при цьому не хочуть жити в Україні. Не хочеш тут жити –отримай тоді особливий статус. Це не завжди і добре. Хоча багато там думають, що мирний процес зараз виділяє їх як націю, ні. Це як в Криму у Росії. Ті, хто отримав їх паспорти, за кордон виїхати не можуть.

Та й як тільки Росія перестане возити їм пенсії і зарплати, вони перші почнуть обурюватися. А ідейних там ще менше, ніж тут. І всі прекрасно розуміють, що вся зав’язка на Крим. На мій погляд, Донбас – розмінна монета. Як тільки Україна визнає референдум у Криму, тоді відразу РФ піде зі сходу України, їм цей вантаж тягти зовсім не хочеться.

У них було 5 років, щоб щось відновити. Так цього ніхто не зробив! Це подразник: віддасте півострів –підемо з Донбасу. Плюс Україна потрібна як сфера впливу, а ЄС для Кремля як червона ганчірка, так як вони втрачають країни навколо себе. Як Норвегія ми не зможемо. Україна ще не виросла, щоб бути самостійним гравцем.

Читайте «Чорноморку» в Telegram і Facebook 

Фото з Facebook Ігоря Варданяна 

© Чорноморська телерадіокомпанія, 2020Всі права захищені