Влада і Вова – молоді мешканці Сєвєродонецька Луганської області, які вирішили переїхати в Харків. Вони сповнені енергії і бажань зробити своє життя і світ навколо краще. 

Вова б’є татуювання, Влада працює медсестрою. Під час гострої фази конфлікту, в 2014-2015 роки, вони були там, на Донбасі. І незважаючи на збройний конфлікт в 25 кілометрах від їхнього уже колишнього будинку, вони продовжують радіти життю і ходити на рейви, які проходять в Півночі. Так місцеві називають своє місто.

«Чорноморка» поговорила з молодою парою про переїзд в друге велике місто України, зміни в країні, свободу вибору і різницю між молоддю Європи та Донбасу.

Влада і Вова, розкажіть, чим ви займаєтеся обидва, так як ви цікава пара і дуже один одного доповнюєте не тільки як особистості, але і в професійному плані. 

Вова: Я татуювальник, мені 23 роки, займаюся татуюванням 4 роки. На даний момент працюю в Харкові і Сєвєродонецьку, вчуся в СНУ ім. Даля на 5 курсі.

Влада: Мені 20 років, я закінчила Лисичанський медичний коледж, зараз працюю в Харкові в обласному онко-хірургічному центрі медсестрою.

Що вас спонукало на переїзд до Харкова і чому ви вибрали саме його? 

По-перше, Харків нам подобається, як місто. Ми неодноразово раніше його відвідували, у нас тут досить друзів і знайомих. По-друге, тут набагато більше можливостей у виборі сфер діяльності і дозвілля. Все, що нам могло дати наше рідне місто – воно вже дало, ми прийняли рішення вийти зі звичної зони комфорту і переїхати.

Питаю, як у звичайних, вже колишніх, жителів Луганського краю – яка ситуація з вашим регіоном? Там взагалі залишилася молодь? 

Влада:  На даний момент все не так вже й погано. У місті досить багато молоді, як і людей старшого віку. І навіть ті молоді люди, хто переїхав, в тому числі і ми, регулярно відвідують рідні місця. Один-два рази на місяць ми приїжджаємо в Сєвєродонецьк, щоб відпочити, побачитися з близькими, вирішити деякі питання в університеті і попрацювати заодно.

Вова: Без проблем отримуємо освіту, також без проблем ми з хлопцями рік тому відкрили тату-студію, де спокійно маємо можливість працювати. До нас приходять абсолютно різні люди, серед яких: працівники державних установ, військовослужбовці, студенти тощо. Особисто ми, як і інші жителі Сєвєродонецька (роблячи висновки після спілкування), особливого дискомфорту не відчуваємо, крім як усвідомлення того, що не так вже й далеко війна. І вона все-таки триває. Перебуваючи в місті, ми давненько вже не чули звуків війни, але їх як і раніше чують жителі довколишніх і віддалених сіл.

Як ви думаєте, якісь зміни можливі? 

Зміни, зрозуміло, можливі. В принципі, можливо все, було б бажання. Не бажаєш бути схожим на тих, хто тягне всіх нас і нашу країну на дно – змінюйся, роби висновки, аналізуй. Не давай іншим думати за тебе.

А куди ходить молодь і чи є якісь актуальні ініціативи? Їх досить? 

Наскільки нам відомо, в місті є кілька (можливо і більше) активних ініціатив, громадських організацій, де люди різного віку можуть спілкуватися на цікаві і важливі для них теми, відвідувати лекції, тренінги, різні виставки, покази фільмів. В основному все це у відкритому доступі і долучитися може буквально кожен, головне знати, де і що шукати!

Ми часто проводимо час в Арт-резиденції «Плюс/Мінус». Завдяки їм у нас частенько проводяться музичні заходи електронного напрямку, грають як і місцеві DJ`s, так і широко відомі в Україні та за кордоном. Ми добре спілкуємося з організаторами і завжди по можливості беремо участь в підготовці вечірок.

Давайте трохи історії. Коли в 2013-2014 роках в Сєвєродонецьку відбувалися всім відомі події, що ви робили? Чию позицію займали, чи брали участь в якихось акціях? 

Вова: Тоді я тільки що закінчив школу і збирався вступати до університету, протягом усього періоду був у місті. У той час як наше місто було окуповане, пару раз ми «порушили» режим комендантської години і потрапляли на очі так званих «патрулів». Від цих хлопців, не бажаючи вести з ними діалог, ми різко ховалися. Хіба мало чого від них було очікувати? Неодноразово заставали дефіцит товару в магазинах, пару раз обстріли були настільки сильними, що ми збиралися в укриття, але так туди і не спускалися, бо вони вщухали. Благо, ми все це пережили, і я навіть зумів без проблем вступити до місцевого університету, вчитися і закінчити його при Україні. Після звільнення пару раз брав участь в акціях, в патріотичному автопробігу, дні «Державного прапора». Моя позиція завжди була незмінною, я люблю свою країну і міняти її не збираюся.

Влада: Коли все це починалося, я вчилася в школі. Були літні канікули, і я «відпочивала» в с. Боброве. Кожен день я спостерігала, як проїжджали танки і БТРи, купа військових, які вели себе, як хотіли, і відчували владу над усіма. Кожен день ми чули вибухи і як шумлять «Гради». Наступали дні, коли ми з бабусею ночували в погребі, виходили тільки вдень на вулицю, і то ненадовго. Зв’язку не було, з села нікого не випускали і не впускали. У нас постраждали деякі будинки, у когось снаряди вибухали на городах. Коли все трохи вщухло, я нарешті змогла виїхати в місто до батьків, але і там не відчувала себе вільною, бо була комендантськуа година. Довго по вулицях ніхто не гуляв. Загалом, ми відчували себе ущемленими. Я тоді не брала участь в акціях, але завжди підтримую і люблю Україну.

Що ви відчували, коли місто захопили, і що – коли звільняли? 

Кожен з нас був шокований тим, що відбувається. Ніхто не міг відчувати себе спокійно і впевнено, що тут сказати … В окупації ми прожили всього два місяці і, на щастя, не встигли до цього звикнути. У той момент, коли ми зрозуміли, що місто нарешті звільнене, зрозуміло, відчули величезне полегшення і були безмежно вдячні нашим хлопцям за те, що позбавили тутешніх людей від щоденного стресу і страждань.

Ви політично активні люди, цікавитеся тим, що відбувається з суспільством? Серед ваших ровесників таких багато?

Політикою ми цікавимося мінімально, але серед ровесників політично активних людей досить багато. У різних політпартій ми часто спостерігаємо молоді особи.

Не втомлююся повторювати, що молодь зітре з лиця землі існуючий порядок і повністю переверне структуру держави. Які настрої у молодого покоління Луганщини серед вашого кола спілкування і того, що ви просто спостерігаєте з боку?

Ми згодні, і сподіваємося, що незабаром сучасна молодь зуміє привернути існуючу систему з ніг на голову і побудувати нову модель суспільства і відносин між людьми. Нинішня молодь вже зовсім інакше дивиться на світ, ніж молоді люди двох минулих поколінь, я думаю, завдяки новим поглядам і розумінню речей.

Можна любити рідний край на відстані? 

Звичайно, можна, навіть потрібно! Все-таки ми тут народилися, тут наші рідні і близькі. Як то кажуть: «Вдома навіть стіни допомагають!» І з цим ми повністю згодні. Тим більше, коли тут є так багато талановитих і чудових людей, просто неможливо свій край не любити.

А дистанційно там щось міняти? 

Ми думаємо, що дистанційно не зовсім те, що потрібно, якщо мова йде про втілення будь-яких змін. Так, можна просвітлювати свій край, досягнення і заслуги людей дистанційно, але швидше за все це єдине, чим можливо допомогти на відстані.

Яке майбутнє для себе ви бачите і яке хочете? 

Влада: Складно відповісти про майбутнє, ніколи не можеш знати, що піднесе нам завтрашній день. Ми працюємо і плануємо рухатися тільки вперед. Кожен у своєму ремеслі.

Вова: Буду просувати і робити свій внесок в тату-культуру, як і раніше, але є і величезний інтерес до електро музики, і я сподіваюся, що надалі зможу себе в цьому напрямку реалізувати.

Ви можете жити без творчості і займатися чимось таким, що вам не подобається?

Вова: Я людина творча і для мене без творчості однозначно ніяк, це безпосередньо пов’язано з моєю роботою. І я не хотів би займатися тим, що мені до душі,  не видавлюючи з себе інтерес до того, що мені байдуже. Потрібно грамотно розставляти пріоритети і спрямовувати свою енергію виключно в правильне русло.

Влада:  Без творчості можу, я не вважаю себе творчою людиною. Але ось займатися тим, що не подобається – я б не змогла. Краще щось спробую, розгляну з усіх боків і зрозумію, моє це чи ні.

Як думаєте, є різниця між 20+ річним жителем Європи і Донбасу? 

Можливо, для когось така різниця і є, але я особливої ​​різниці не бачу. Тут молодь досить широко мислить, відмінно виглядає, а також відмінно шарить і реалізує себе у творчості чи інших сферах. Природно, мова йде не про дегенеративні шари суспільства, а про молодих людей, які продумано підходять до свого життя і життєво важливих питань.

Розвиток культури може змінити Луганщину? А може вона вже змінилася? 

Ми думаємо, що розвиток культури, де б то не було, сприятливо впливає на суспільство в цілому, і наше місто не є винятком. Регулярно проходять різні культурні події. Театр живий, як і музична складова. Помітно, як молодь і люди старшого віку тягнуться до цього. Відчувається розвиток культури і мистецтва. Надія, що цей вогонь не згасне є, і вона живе в нас.

Рекомендація старшим: що слухати, читати, дивитися? 

Головне, як ми думаємо, ні в якому разі не віддаляться від молоді, підтримувати коннект і стежити за актуальними проявами і подіями в сучасному світі. Кожен сам робить вибір, яку інформацію слухати. Для нас, як і для багатьох інших, немає музики, або літератури для молодих, дорослих чи людей похилого віку. Якщо є речі воістину гідні, то їх зуміє відчути людина будь-якого віку і статусу. Головне – не обмежувати своє сприйняття будь-якими рамками, швидше за все нав’язаними ззовні. Не обмежуючи себе, кожен зможе відкрити для себе безліч чудових речей.

Читайте «Чорноморку» в Telegram і Facebook