ДЕНЬ ОКУПАЦІЇ:
2
4
6
4
ДЕНЬ ОКУПАЦІЇ:
2
4
6
4
Історії переселенців
«Бандерівка» в тилу ворога: Батьки сказали, що задушили б нас, не будь ми їхніми дітьми
  22 Серпня 2019 23:31
|
  2721

«Бандерівка» в тилу ворога: Батьки сказали, що задушили б нас, не будь ми їхніми дітьми

«Бандерівка» в тилу ворога: Батьки сказали, що задушили б нас, не будь ми їхніми дітьми

Лілія народилася в Бішкеку, зросла в Донецьку, але вимушено живе зараз в Підмосков’ї. У неї є вишиванки, в яких вона ходить по дому, маленький позолочений кулон-тризуб на грудях, Коралові намиста і віночок – все, щоб бути схожою на справжню українку. На руці як данина моді набита тату в вигляді квіточки – за словами дівчини, вона допомагає їй вірити, що коли-небудь «все буде добре».

Коли ти говориш, що «все буде добре», то просто пробуєш себе переконати в цьому або цитуєш пісню «Океану Ельзи»?

І те і інше. Святослав Вакарчук – мій улюблений виконавець, його пісні майже весь час грають у мене в навушниках. Особливо часто слухала його в Донецьку в 2014 р – це допомагало мені остаточно не занепасти духом. Мені було дуже страшно тоді, зараз я дуже сумую за домом, але жити в «ДНР» не хочу теж.

А як ти взагалі опинилася в Росії, незважаючи на свій патріотизм? Чому не переїхала в інше українське місто?

Деякий час ми з чоловіком жили в Маріуполі – влітку 2014 го. Але йому ради переїзду туди довелося кинути роботу, професія архітектора в портовому місті виявилася незатребувана, моєї зарплати нам не вистачало відразу на двох та її ще й норовили затримувати. Довелося згнітивши серце поїхати до батьків і жити з ними. Нам обом важко далося це рішення.

Батьки поїхали з Донецька раніше вас і знайшли там роботу?

Ні, все набагато складніше. Я, мій чоловік і моя бабуся – громадяни України, а тато і мама – російські громадяни. Народилися вони обидва в Макіївці, але потім при совку отримали розподіл в Бішкек, де і народилася я. Після розпаду СРСР нам довелося виїхати звідти, хоча мені там дуже подобалося в дитинстві. Плов для мене – це досі найулюбленіша страва, яку я готую краще за всіх моїх знайомих. Адже я ж не з чуток знаю, яким саме він має бути!

Були якраз лихі 1990-ті, батьки вирішили, що в Москві у них буде більше шансів заробити, і вирушили туди. Мене і брата віддали на виховання спочатку бабусі з дідусем, а потім в старших класах відвезли до Донецька до дядька і тітки, бо там школа краще. Подбали так про наше майбутнє. Паспорти ми отримали українські, освіту – теж, відчували себе завжди громадянами України.

Тато з мамою добре заробляли, отримали російське громадянство, купили собі житло. Мені пропонували вчитися в Москві, але я звикла жити в Донецьку. Вони не стали сперечатися, купили мені квартиру в Калінінському районі біля ДС «Дружба». Це не самий центр міста, але теж дуже хороший район. Сторонній людині складно зрозуміти, але я за батьками не нудьгувала – я ж майже з садка звикла, що живу не з ними. Тобто батьки були такі родичі, які з’являлися тільки у відпустці або по великих святах.

Дядько з тіткою і бабуся в результаті були нам більш близькими людьми, а батьки просто нас добре фінансово забезпечували. Звичайно, у нас не було класично нормального дитинства, але зате ми швидко стали більш-менш самостійними, навчилися самі собі все готувати і доглядати за речами. У двадцять років я вже жила одна в своїй квартирі, а потім – з майбутнім чоловіком ще до офіційного шлюбу. Ми з ним обоє працювали, відклали гроші і купили машину. Мріяли, як будемо всюди їздити на ній подорожувати по Україні. І тут настав 2014-й рік …

Як ти поставилася до Євромайдану?

У нас на роботі багато сміялися з нього і говорили, що все це несерйозно. Типу обурюватимуться люди, побігають в касках або каструльках на головах і повернуться до своїх звичайних справ. Потім дуже злякалися, коли на Майдані невідомо хто почав вбивати мітингувальників. Багатьом їх було жаль, незважаючи на різні політичні переконання. Все одно здавалося, що треба вирішувати такі питання мирно. Я спочатку була за підписання асоціації з Євросоюзом, тому що завжди вважала Україну саме Європою.

Незважаючи на те, що твої батьки жили в Росії, і це могло б ускладнити поїздки до них?

Навряд чи б могли з’явиться якісь складнощі. Їздила я до них дуже рідко. Та й вони могли ж надіслати щось на зразок запрошення для родича або гостьову візу якусь. Або приїжджали б до нас. Перед війною ми з чоловіком встигли порівняти відпочинок в нашому, ще неокупованому Криму і в їх хваленому Сочі. Тато з мамою як інженери від своєї московської фірми працювали там під час будівництва олімпійського селища. Ще говорили нам, що всі настільки крадуть, що навряд чи всі ці споруди простоять довго. Нас запросили, тому що хотіли, щоб ми побачили відомий курорт і витратилися тільки на дорогу. У них була хороша службова квартира з побутовою технікою, вони там довго жили.

Нам не сподобалося, що все в Сочі виявилося дорого, море брудніше, ніж в Криму. Пішли з чоловіком як наречені сфотографуватися в Альтанку закоханих в Ботанічному саду, і були неприємно шоковані, скільки в ній виявилося сміття, пляшок і в туалет навіть хтось сходив. У Криму Нікітський ботанічний сад був набагато доглянутіший, і ніхто нічого такого собі там не міг дозволити. Ще тоді ми зрозуміли, що таке Росія і точно додому її до себе не звали.

Як ви поставилися до мітингів в Донецьку?

Ми відвідували всі проукраїнські мітинги, крім самого останнього, на якому була масова бійня. Брали з собою прапорці, співали разом з усіма іншими патріотами гімн, народні українські пісні. І ось якраз, коли йшли з передостаннього, то нас сильно налякали – оточила група хлопців спортивної статури, відібрали прапорці та зламали у нас на очах. Міліція стояла неподалік і тільки посміялася, але потім сказали щось на кшталт: «Хлопці, та відпустіть їх, вони нешкідливі». Мені було і страшно, і відчувала себе дуже приниженою, бо нічого не могла вдіяти.

Ще брали участь у прибиранні території на набережній Кальміуса, яку теж організували патріоти. Пам’ятаю, як намалювали на стовбурах дерев жовто-блакитні пояски фарбою – вийшло дуже красиво. Потім хтось поверх них намалював кольори прапора «ДНР», червона фарба у них потекла, і виглядало дуже зловісно – ніби по дереву стікали краплі крові.

Я пов’язала собі на сумку синю і жовту стрічку і нігті теж фарбувала в жовто-блакитний. Пам’ятаю, як деякі бабусі дуже злобно поглядали на них в транспорті. Одна особливо агресивна пенсіонерка пробувала зробити зауваження з приводу мого манікюру, так я стиснула руку в кулак і так на неї подивилася, що вона сама заткнулася.

Бойові дії в місті вам довелося застати?

Так, ми з чоловіком були вдома під час пожежі в Палаці Спорту «Дружба». Чули кілька разів, як хтось бігав і стріляв. Пам’ятаю, як викотили велике крісло в коридор, тому що там немає вікон, і всю ніч просиділи в обнімку, слухаючи постріли. Вранці пішли, як завжди, на роботу. Адже ніхто не знав, які права він має в разі бойових дій в місті, а начальство уважно стежило, щоб «ніхто не прогулював». Переводити фірму в інше місто їм дуже не хотілося – скупилися відверто.

26 травня, коли почалися бої за Донецький аеропорт, я була на роботі. По відстані наш офіс знаходився приблизно на однаковій відстані і від ж/д вокзалу і ДАПу. Ми якраз поїли і пили чай, і тут почули страшний гуркіт. Злякалися, а потім побігли подивитися у вікно, що трапилося, але нічого не побачили. Парою днів раніше схожий шум був, коли над містом літала пара винищувачів. Ми знали, що вони просто випускали теплові пастки, щоб в них не потрапили з землі, і розвідували обстановку. Одна з колег, пам’ятаю, тоді була просто в істериці і просила нас не підходити до вікон і не висовуватися. Вона боялася, що льотчики приймуть нас за терористів і застрелять. Вона ще повторювала таку абсурдну фразу: «Ні, я не хочу залишитися одна в кімнаті з трупами».

Так ось, коли гуркіт не припинився, а в небі нічого так і не побачили, то стали шукати інформацію в соціальних мережах і місцевих газетах. Так ми дізналися, що там почалися справжні бої. До того штурмували військову частину недалеко від нас, але це було ще якось несерйозно. Шуму було багато, тому що військові вирішили утилізувати боєприпаси, щоб вони не дісталися «Колорадо», і заодно відлякати їх. Зовсім недалеко стояла міліція, роззяви і просто спостерігали за всією цією картиною.

Ви з чоловіком – патріоти, а як поставилися ваші батьки до того, що відбувається?

Мама з татом часто дзвонили по скайпу і говорили, щоб ми негайно їхали до них. Вони дивилися сюжети на російських каналах про те, що вбивають російськомовних, страшилки про «Правий сектор» і сприймали все за чисту монету. Багато разів довелося їм повторити, що на площі Леніна вбили 13 березня 2014 го українського патріота Діму Чернявського, а зовсім не «русскоміровца», як їм по «Лайфу» розповідали.

Бабуся спочатку була проукраїнськи налаштована, але після переїзду в Росію і регулярного перегляду новин по телевізору несподівано теж «обрусєла». Напевно, там точно використовують особливі технології – адже до переїзду туди вона бачила все на власні очі і розуміла. Ще вдома я якось спробувала подивитися передачі на телеканалі «ДНР», який з’явився замість захопленого 27-го каналу. Вразило, що картинка вся була якась в основному сіро-чорно-коричнева, багато говорилося про смерть і в підсумку сама починаєш себе відчувати пригнічено і агресивно одночасно. Більше я з такими «культурними заходами» не експериментувала.

Батьки при переїзді зустріли нас, звичайно, тепло. Тільки варто було нам заїкнутися, що ми – патріоти, як мама видала: «Не будь ви нашими дітьми, я б вас задушила своїми руками за те, що ви стали фашистами». Нас це образило до сліз, хоча розуміли, що вся справа в їх вміло поставленій пропаганді. Але боляче, коли близькі люди вірять не твоїм словам, а телевізору. Пам’ятаю, що ми пішли в іншу кімнату, замкнулися і радилися, як краще вчинити – повернутися назад до Донецька відразу ж або спробувати налагодити нормальне спілкування. В результаті залишилися, тому що життя в Маріуполі в орендованому житлі і без роботи або життя в Донецьку здавалися ще похмурішим, ніж близькі, але нерозуміючі люди. Намагаємося з ними не говорити про це, а вони вважали за краще вірити, що нас «зазомбувала українська пропаганда». Хоча куди їй за вмінням впливати на людей до російської!

Як склалося ваше життя на новому місці?

Хочеться, щоб воно не стало для нас постійним. Чоловік знайшов собі роботу, оформивши всі дозволи, а я стала працювати віддалено. Багато з його колег і їхні дружини, в принципі, нормальні миролюбні люди, але дружба з ними особливо не склалася. Все-таки росіяни виявилися якимись нудними, без особливого кола інтересів. А частина населення, особливо «телевізороприхильники», дійсно люто ненавидить українців.

Стояла якось на пошті, а попереду мене літня жінка говорила, що так ненавидить «укропів», що готова сама їх вбивати. Стало і моторошно, і смішно – адже я стояла прямо поруч з нею, на грудях був стилізований тризуб, я – українка, а вона не помічала, що ворог підібрався так близько. Але найбільше хотілося б опинитися від них подалі назавжди…

Ілюстративне фото: Mario Azzi on Unsplash

Читайте «Чорноморку» в Telegram та Facebook

© Чорноморська телерадіокомпанія, 2020Всі права захищені