Рівно 5 років тому над Маріуполем піднявся український прапор. Після тижнів окупації в місто зайшли відразу кілька українських підрозділів. Серед тих, хто провів в місті всю окупацію, і став свідком звільнення, була, без перебільшення, легенда Маріуполя – волонтер, Народний герой України Лілія Болбат. Разом з чоловіком вони, не зважаючи на ризик, допомагали українським військовим і добровольцям, привозили їм їжу і все найнеобхідніше, навіть коли місто було під контролем бойовиків. А також – підтримували біженців, які з’їхалися до Маріуполя і навколишні селища з місць, де вже повним ходом йшла війна.

Після звільнення Маріуполя родина Болбат не один рік активно займалася допомогою українським військовим. Складно порахувати кількість переданого ними на фронт. Але сьогодні ми говорили з Лілією не про волонтерство, а про її улюблене місто. Вона розповіла «Чорноморці» про життя Маріуполя в окупації, його звільнення і визволителів, і, звичайно ж, про місцевих жителів.

Відсотків для 90% українців «окупація» – просто страшне слово. Але як це – мало хто з нас розуміє. Якою була окупація Маріуполя, як ви жили тоді?

Маріуполь був майже два місяці в окупації. Початок подій – це коли міськраду захоплювали проросійські … навіть не знаю, як їх назвати … Ми тоді бачили, що в місто заїхала купа автобусів з бєлгородськими номерами, набиті якимись росіянами. Готелі всі були забиті ними. Ми розуміли, звідки йде підтримка, що це все йде з Росії, і нам здавалося все, що відбувається, настільки абсурдним… Здавалося, ось зараз підтягнутися наші сили якісь і просто їх виб’ють звідти, і все це закінчиться. Ніхто уявити не міг, що все буде настільки масштабно і так надовго.

Тоді в місті пропала вся влада, не було міліції, Маріуполь просто ніби залишили і зливали. Бойовики захопили міськраду, оселилися в центрі міста, заблокували якісь дороги. А ми живемо в місті і розуміємо, що весь цей маразм діється, але не знаємо, що нам робити. Вони почали відловлювати проукраїнське населення. Хто особливо проявляв активність – забирали і відправляли на підвал. З’явилася інформація про те, що комусь прострелили коліна, за когось вимагають викуп. Вони почали викрадати людей, які були пов’язані з бізнесом, у кого були гроші, тому що їм нібито на «народну республіку» потрібно фінансування. У центрі міста постійні грабунки були – магазини, банки. Щось палили постійно. Бігали в пошуках «Правого сектора» – розгромили весь центр міста. Пам’ятаю, якось чоловік їхав, говорив по телефону і, не замислюючись, заїхав в центр міста. І розповідає: «Стою я, і розумію, що на перехресті стоїть одна моя машина, і немає більше нікого – ні людей, нікого». Місцеві жителі поховалися, ніхто не виходив, в місті панував страх і жах.

З’явилися наші військові, 72 бригада зайшла, вони перекрили виїзд з міста. Але військові настільки з побоюванням ставилися до місцевих жителів … Коли ми перший раз до них під’їхали, запитали, чим допомогти, намагалися пояснити: не кидайте нас, тут багато проукраїнського населення. Вони нас боялися і говорили: «Ми не розуміємо, навіщо ми тут, навіщо вас захищати, якщо тут всі сепаратисти і налаштовані за Росію». Ми відповідали, що це не так, що тут багато проукраїнських людей. А ті наркомани, маргінали, весь набрід, який захопив міськраду і намагається якусь там республіку створити – це не жителі Донецької області, як і не жителі Маріуполя. Що зовсім не такі у нас настрої.

А насправді як було – місцеві підтримували Росію або видимість така була, тому що в захопленому місті проукраїнські люди просто ховалися?

Коли захопили місто, ми між собою спілкувалися в соціальних мережах, обмінювалися інформацією про обстановку в місті. Я тоді змінила прізвище, фотографії особисті видалила з Facebook … Ми пішли в підпілля. У ті два місяці, коли місто було в окупації, ми почали допомагати військовим, які перебували на блокпостах. Зустрічалися з проукраїнськими активістами в підвалах, у дворах якихось, у когось у будинку. Життя було схоже на фільм про Джеймса Бонда. Намагалися триматися разом, думали, чим можна допомогти, як врятувати своє місто.

Пам’ятаю, на блокпостах, коли ми приїжджали, нас намагалися відстежити бойовики. Вони знімали нас на камеру, відстежували машину. І ось скільки ми жили в окупації, у нас вдома стояла рушниця мисливська (іншого просто нічого не було), і ми розуміли, що, якщо за нами стежили, то за нами можуть прийти. І єдине, що могли тоді зробити – це відстрілюватися тією рушницею. Я взагалі не спала ночами. Тільки вдень, коли прокидався чоловік. А так постійно ходила і дивилася за шторками, чи не під’їхала до дому якась машина. Тому що дуже багато було випадків, коли проукраїнських людей хапали, і вони пропадали. Досі  невідомо, де деякі з них.

Як далі з військовими відносини складалися? Після того, як ви почали спілкуватися?

Коли ми приїжджали на блокпости, виявилося, що вони теж були в інформаційному вакуумі. І дуже багато чого не знали. Ми розповідали їм, що ми знаємо, яку інформацію зібрали, що відбувається. Телефони у багатьох були кнопкові, і вони не сиділи в основному в інтернеті. Ми приїжджали і розповідали, що де захоплено, що звільнено.

Ми жили недалеко від блокпоста – буквально в кілометрі. Спочатку бойовики просто захопили міськраду, але у них не було зброї. А потім у них з’явилися автомати, вони роз’їжджали на якихось старих машинах, під’їжджали до наших блокпостів і почали стріляти по військових. Були такі випадки, серед ночі ми чули ці черги автоматні. Страшно було, ось ця перша стрілянина в місті …

А коли звільняли місто, наш знайомий (він жив в центрі) нам написав, що щось відбувається. Близько п’яти, здається, ранку в соцмережах з’явилася інформація, щоб місцеві жителі не виходили з будинків, бо йде спецоперація. Ми зрозуміли, що почалося звільнення. Це такі були переживання … Мокрі долоні, розумієш, що щось відбувається, переживаєш, тримаєш пальці схрещеними, щоб у наших все вийшло, тому що єдина надія на те, що нас звільнять, і виб’ють цих виродків моральних із захоплених будівель. Переписувалися в соцмережах, в своїх закритих групках: хто що бачить, хто що чує, у кого яка інформація. Хтось вів стрім, не пам’ятаю, хто … чи то сепаратисти, чи то «азовці», ми по них почали стежити за тим, що відбувається. Коли «Азов» опублікував фотографію і написав, що «ми звільнили місто» – це така шалена радість була… Навіть передати не можу ці емоції! Перемога! Тебе звільнили! І на той момент ніхто не уявляв, що нас ще чекає попереду велика війна, ми думали, що все страшне вже позаду.

Як тільки звільнили місто, пам’ятаю, що дуже багато прапорців українських стало з’являтися на машинах. І ми поставили у себе. Одягали браслети жовто-сині, максимально намагалися показати, що в місті нас багато. Коли їздили по місту і бачили машину з жовто-українськими прапорцями, сигналили один одному, бачили – це свої! І нас багато. Ейфорія була така у всіх. Ми не знали, які жахливі речі чекають місто в майбутньому…

Твої пости в Facebook просто просякнуті любов’ю до міста. Це під час війни прийшло або завжди такий патріотизм був?

Багато говорили, що почуття патріотизму їх відвідало саме з приходом війни. У мене такого не було. Я завжди себе вважала українкою, хоча і розмовляю все життя російською – вчилася нею. Ще до війни, якось ми відпочивали в Греції, і там хтось погано відгукнувся про українців. Мені так це було боляче і прикро, і я почала лаятися, що, мовляв, ви не можете судити з якихось ваших одиничних знайомих про всю Україну.

Я завжди була патріотом. І дуже люблю своє місто. Ось зараз дуже боляче було довідатися, що Маріуполь проголосував за «Оппоблок». Маріуполь, який пережив такі події! Кров, стільки болю, стільки бачили. А тепер йдуть і голосують за «Оппоблок».

Повертаючись до Дня визволення. Ви чекали, що він буде саме в той день? Чутки якісь були?

Зачистка проходила вранці, ми не знали, що це буде саме в той день. Хоча чутки і ходили, тому що з міста втекла частина бойовиків. Значить, у них була інформація якась, що щось буде відбуватися. Пам’ятаю звуки стрілянини. Ми подзвонили хлопцям з блокпостів і сказали, що йде зачистка, і бойовики зараз можуть тікати з міста. Щоб хлопці були готові.

Але для Маріуполя все ж війна не закінчилася після визволення. Наскільки я пам’ятаю, до вас хлинула хвиля переселенців.

Був наплив відразу ж, як Слов’янськ захопили. У Новоазовському районі бази відпочинку і пансіонати були повністю заповнені біженцями з Краматорська, Слов’янська, хтось із Донецька. Ми туди їздили постійно – дітям передавали памперси, одяг, продукти. А потім почали захоплювати Новоазовськ, і було важко виїжджати ще й звідти їм. Там страшні історії були. Пам’ятаю, жінка зі Слов’янська була одна, в нічній сорочці. Вона прямо в ніч вискочила з дому, в тому і приїхала. Ні одягу, ні грошей не було у неї.

Що важко було – ми привозимо їм продукти, одяг, памперси, а вони там не всі проукраїнські були. Були різні люди. Комусь привозиш допомогу, а він сидить і чекає Росію, що вона приїде і звільнить його. І це був розрив мозку: як? Ти ж сам втік зі Слов’янська, захопленого ними! І тікаєш в підконтрольну Україні територію, але сидиш і чекаєш Росію.

Я чула, коли в місті вже було мирно, і обстріли Маріуполя припинилися, місто все одно ні на день не забувало про війну, тому що обстріли були однаково чути. Чи так це?

У мене будинок на тому самому «Східному». За 5 хвилин їзди – ти вже на передовій. Ми постійно чули бої. У 2014-2015 роках ми постійно втікали з дому, тому що дуже близько обстріли були – стріляли по блокпостах, які в кілометрі від мого будинку. Взяли сумки, виїхали, затихло –  повертаємося додому. Знову обстріл. На поріг стаєш – знову «Гради» працюють, знову збираєшся і їдеш.

Навіть коли бої під самим містом припинилися, дійсно, постійно було чутно. З того ж Водяного, наприклад. Дивлячись, чим працювали. Якщо «Гради» – було дуже добре все чути. Але все ж страх, він притупляється. Спочатку ми дуже лякалися, коли чули автоматні черги. Чуєш вистріли – і страшно шалено. Потім почалися мінометні обстріли, Д-30, «Гради». Спочатку ти тікаєш. А потім по звуку починаєш орієнтуватися: це від нас або по нас. Коли чуєш, що наші – думаєш, спи далі. Ми настільки до всього цього звикли, що перестали боятися. На пости приїжджали за дві хвилини до обстрілів з «Градів», під час щільних обстрілів навіть. Якось телефонують хлопці: «У нас батарейки на тепловізори сіли і немає їжі». Ми наробили з чоловіком бутербродів, купили що потрібно. У перерві між обстрілами привозили, клали сумки біля входу в бліндаж і швидко тікали. А хлопці між обстрілами вибігали, хапали ці сумки і знову в бліндаж ховалися. Це зараз страшно думати, що ми тоді могли померти, але тоді страху не було зовсім.

Знаєш, що ще було страшно? Коли все це починалося, ми не могли активно писати в соціальних мережах. Мої військові якось затримали машину з Новоазовська з бюлетенями, в яких вже галочки стояли для так званого цього «референдуму». Я не знала жодного журналіста тоді, дзвонила всім підряд, шукала журналістів, які могли б це все висвітлити, показати що відбувається. Тому що потім почалося, що вся Донецька область – одні сепаратисти. І це було дуже боляче. Мені хотілося просто всім кричати: «Це не так! Не кидайте нас, будь ласка! Ми тут є, і ми за Україну!» Коли звільнили місто, і люди почали виходити і відкрито показувати свою позицію, тоді почалися перші ластівки того, що нас почули – нам почали передавати прапори, слова підтримки. І ось тоді стало по-справжньому тепло – що нас не кинули, що ми все ж – єдині.