Костянтин Чабала – воістину людина-оркестр. Довгий час працював в сфері вищої освіти. У 2014-му пішов воювати. На початку 2017 року Авдіївці отримав осколкове поранення, але незабаром повернувся на передову. Після демобілізації пройшов складний конкурс на посаду в Міністерстві освіти. Написав захоплюючу художню книгу про війну «Вовче» і встиг взяти участь у відборі на спортивних змаганнях для ветеранів Invictus Games. А ще був учасником танцювального проекту «Запроси мене з війни», де освоїв вальс і баччату. А недавно – здійснив давню мрію і став … масажистом, відкривши власний кабінет під назвою «Вікінг-масаж». Тепер в одному зі столичних медичних центрів він допомагає людям, в тому числі і ветеранам – привести тіло в порядок після війни.

Життя Костянтина – низка пригод, яких вистачило б на цілу книгу. Навіть в армію він потрапив не відразу, а після декількох місяців пригод з військкоматами. Про це, а також про свою книгу і нову справу ветеран розповів «Чорноморці».

Давай з самого початку: як ти потрапив в армію?

Що відбувалося на початку 2014 року мені було незрозуміло. У Майдані я не брав участі. Хоча після січневих подій мені стало вже не пофіг. Кінцево «торкнуло» мене, коли татар розігнали під Верховною Радою в Криму. Тому, як тільки зайшли розмови про мобілізацію, я, недовго думаючи, пішов до військкомату. Але до цього у мене багато-багато років був «білий квиток». Мені сказали: «Ти молодець, хлопець, красень прямо. Йди додому”. В армію не взяли, пішов далі жити звичайним життям до липня. Влітку знову пішов у військкомат, кажу: «Ну як же так? Війна ж йде, як же без мене-то?». Воєнком тоді сказав: «Якщо тобі так кортить, йди ось в той кабінет, там складають списки резервістів. В армію тебе все одно не візьму. Але, піди, поговори». Записали мене в журнал якийсь і знову нічого … Новий рік, четверта хвиля, а я все ще вдома. Подзвонив до Миколаєва морпіхам, мовляв, так і так, хочу батьківщину захищати. Вони кажуть – не питання, бери воєнник і їдь до нас. А воєнника у мене немає, «білий квиток» адже …

І як ти викрутився?

У добробат я не хотів йти. А поїхав в батальйон імені Кульчицького. Їм кажу: «Хочу батьківщину захищати. А ви – круті, я по телеку бачив, візьміть мене до себе». А там – те ж саме: давай воєнник. Порадили таки йти у військкомат і просити зробити мені документ. Поїхав я знову в військкомат, кажу, дайте ж воєнник мені. Вони розпитали куди хочу йти служити. Після тієї розмови покликали в армію, зробили мені в підсумку військовий квиток, і через три дні я поїхав в учебку.

Якщо правильно пам’ятаю, в 72 бригаду потрапив. Вибирав підрозділ чи випадково вийшло?

В учебці я познайомився з класними хлопцями – хорошими, непитущими, ідейними, такими ж «довбонутими», як і я. І виникла у нас крамольна думка разом їхати воювати. А коли приїхали нас розбирати, то в це бригаду треба було відразу чоловік 10. Ось ми всі разом і пішли туди. І поїхали в Волноваху, а там нас вже по батальйонам розкидали. Так я потрапив на Маріупольський напрямок.

Очікування і реальність того, як воно – Батьківщину захищати, збіглося?

Очікувань особливих не було. Чого чекати не знав. Приїхав захоплений, що нарешті буду воювати. Звичайно, кіно про війну дивився, але як воно буде – складно було уявити … Перші дні чотири навіть страшно було. Потім пройшло. Через пару місяців сміялися зі своїх перших страхів, тому що інші страхи почалися …

Які саме?

Як би стріляти почали. І тут ми такі розуміємо: «Ого! Ми вбивати можемо, нас вбити можуть. Так само можна і додому не повернутися … ». Але потім звикли.

Коли в лютому 2016 роки нам сказали, що на базі нашого батальйону формують контрактний, я подумав, і підписав контракт. Першу мою ротацію ми провели недалеко від Волновахи. А коли нас вивели – пішов на дембель. Не було великого бажання просто в наметі жити і займатися всім цим полігонним. Сказав хлопцям зателефонувати, коли будуть на війну повертатися.

Повернувся – робота, сімейне життя, а тут і дзвонять: «На Авдіївку їдемо, погнали з нами». І я зібрався знову, підписав контракт. До речі, як раз під час оформлення цікавий діалог був з психіатром. Він все допитував: «За загиблих товаришів мстити йдете? У родині проблеми? З роботою не склалося?». А я йому: «Ні, ні, ні». Якось він дуже здивувався, що я просто хочу воювати і навіщо мені це.

Як тобі було в Авдіївці? На «веселий» час ротація ваша припала: 2016-2017…

З противником там у нас якось відразу не склалося. 🙂 Вони якось вирішили сходити в атаку – повірити нас. Ну, і у них було забагато 200-х, і «Гіві» тоді дуже сильно засмутився … А потім – січень місяць 2017 го – привезли «Дашку» (кулемет ДШК – ред.) На наш ВОП (взводний-опорний пункт – ред .), і так у мене з’явилася подруга на передовій. А в 350 метрах завівся такий же кулеметник з «Утес». Підлий був мужик: вилізе, дасть пару черг і – навтьоки, не чекає відповіді. Вистежував його, якось цілих шість годин чекав. Тільки втомився, зняв стрічку зі свого кулемета, а він відразу чергу по нам. Прикро було. І тут разок вони вирішили «пограти в фестиваль» – з усього, що було, по нам постріляти. І ось в той день цей самий кулеметник кудись в безсмертний полк вирушив разом зі стінкою, за якою ховався. Коли закінчився бій, я кулемет почистив, сів, закурив. Краса. Тільки пташки не співають, бо січень місяць. І тут нас мінометами і накрили. У мене над головою міна в дерево влучила. Я під навісом стояв. Упав – відкинуло вибухом. А потім – відразу ж осколки і наздогнали мене. Так що бої за «Алмази» я чесно провів в госпіталі …

Але незабаром все одно повернувся?

Так. Як бої тоді почалися в січні 2017 за «Алмази», так відразу і почав просити лікаря, щоб швидше мене повернули. Як же без мене? Але приїхав я, коли все вже затихло.

А як прийшла ідея написати книгу? Вона про пережите?

Ні, книга художня. Вона просто про війну. Там у кожного має бути щось, щоб з розуму не зійти. Хтось кулемет чистить по 4 рази в день, хтось горілку пити намагався. А я вірші писав. До війни блог вів про освіту. Писав про вступ до вузів. А там – вірші почав писати. А ось з прозою не надто виходило – більше сторінки не йшло. Але, коли вже вдруге з армії повернувся, виникла думка написати розповідь аж на дві сторінки! Відкриваю інтернет, а там оголошення про курси письменницької майстерності і для атошників безкоштовно. Так зірки зійшлися. Пішов на курси, вчив як що робити треба. А якось прийшов додому і вирішив, що треба спробувати теорію в практику перевести, і почав писати. Потім – все, як у тумані, а коли отямився – 4 глави вже написав. Думаю, нічого собі …

Видавця відразу знайшов?

Так, завдяки щасливому випадку. Видаватися думки у мене не було з самого початку, писав для себе. Тоді мій товариш Мартін Брест свою книгу видавав, запропонував і мені спробувати. Відправив текст видавцеві. Вони подивилися і незабаром презентацію своїх книг ми з Мартіном вже робили вдвох.

Хто твій читач? Це військові або цивільні?

З того фідбека, який я бачу, що і ті, і ті. І тим, і тим – книжка зайшла. Насправді по своїй книзі чув дуже небагато критики, і вона стосувалася саме літературної складової від дуже обізнаних людей. Прислухаюся, роблю висновки. Поки не пишу, зробив перерву.

До війни ти займався темою освіти. А після – навіть потрапив на роботу в Міністерство. Але зараз ти займаєшся масажем. Чому так кардинально змінив кар’єру?

У сфері освіти я працював з 2003 року, в одному з університетів. Потім 5 років очолював там департамент комунікацій. Займався зовнішнім тестуванням. Вів блог про освіту (досить успішно, до 30 тисяч осіб на добу бувало відвідувачів). У перерві між службою – працював в Українському центрі оцінювання якості освіти. Після другого контракту повернувся туди ж. А потім – потрапив до Міністерства, в департамент вищої освіти. Працював там, у своїй, так би мовити, темі. Масажем ж хотів займатися давно, ще з юності. Але 20 років тому, коли стояв вибір між масажем і менеджментом, друге звучало крутіше. І я став менеджером.

У вересні минулого року я потрапив в реабілітаційний центр. В процесі лікування мені лікарі сказали, що пару років мені потрібно попрацювати ручками і розвантажити голову, поки «вавка» в голові не заживе. Так я повернувся до своєї юнацької мрії. Пройшов курси, навчався і ось тепер – займаюся масажем.

Чому така назва – «Вікінг-масаж»? І хто в основному приходить і навіщо – красу наводити або спину лікувати?

А це мій позивний був «Вікінг». Різні люди приходять, але, звичайно, більше військових, волонтерів все ж за допомогою з лікуванням хребта. Але приходять і ті, хто хочуть мати красиву фігуру. Різні масажі роблю. Поки що хочу займатися цим. Жити треба так, щоб це було цікаво робити. Мені подобається робити людині рівну здорову спину.

Фото з особистого архіву Костянтина Чабали

Читайте «Чорноморку» в Telegram та Facebook