Величезні склади-ангари, в яких колись, напевно, ремонтували техніку або зберігали зерно, схожі на решето. І це ті, яким «пощастило». Від інших, надійних, міцних, дорогих, практично вічних, залізобетонних конструкцій залишилися лише кістяки-каркаси. Дірки півметрового діаметра на висоті десятка метрів над землею і на дуже близькій відстані один від одного свідчать про те, що сюди вели прицільний систематичний вогонь артилерійські системи.

Жалібно, і разом з тим страшно дивляться на світ з жерла транспортера обгорілі шестерні снігоприбиральної машини. Важкий, деформований вибухом, метал вигорів настільки, що на ньому не залишилося ні найменших слідів фарби, і лише масивні механізми, які дивом не розплавилися, нагадують про колишнє призначення машини. Відірваний моторний відсік, вже без слідів двигуна, за кілька метрів від кабіни вантажного ЗІЛа. Розстріляний російськими окупантами автопарк колись, очевидно, розчищав дороги, допомагав комунальним службам, робив життя людей легшим. Обгорілий після попадання снарядів метал виглядає сумно і викликає два питання: «Навіщо?», «За що?».

Але це тільки метал. Набагато страшніше і болючіше – далі. Стели з портретами героїв, які власним життям захистили цей пекельний шматок землі.

А за кілька сотень метрів в тилу про вогонь на передовій чи не нагадує майже ніщо. З гаражів виїжджають машини, в доглянутих будинках живуть люди, працює школа, електромонтер щось ремонтує, піднявшись на стовп. Повсякденний до банальності пейзаж, за яким ніколи не скажеш, що менш ніж за кілометр не так давно горіла земля, і зараз регулярно проходять перестрілки на дистанції кинжального вогню, що там за свободу України гинуть герої.

У школі нам колись розповідали про одну з найгарячіших точок протистояння Другої світової війни – Сталінград. Учитель історії говорив: «Іноді позиції противників знаходилися на відстані кидка гранати». Цим було сказано все. Але чи міг хтось уявити тоді, що сьогодні, коли зброя стала більш потужною і більш точною, така ситуація повториться в українському містечку Авдіївка? Що менше, ніж в кілометрі, від міста, де ворог підходить до позицій наших захисників на відстань кидка гранати, можуть спокійно ходити цивільні, працювати магазини, школа? ..

Близько семи тисяч жителів Авдіївки повернулися назад до містечка. Один з наших воїнів побажав читачам, щоб вони ніколи не дізналися по-справжньому, що таке війна. Якщо забути, де ми знаходимося, виникає враження, що в конкретно взятій частині географії його побажання майже здійснилося. Правда, тільки «майже». Сліди від снарядів на стінах верхніх поверхів багатоповерхівок яскраво свідчать: діти, що ростуть тут, ще дуже нескоро зможуть безпечно гратися на вулиці. Мало хто замислюється, чого варта навіть така ілюзія миру, спокою і безпеки тим, хто тримає на своїх плечах крихкий мир цього містечка, – нашим військовим.

Далі слова хлопців і дівчат – захисників найбільш гарячого ділянки цієї війни.

ОЛЕКСАНДР:

«Зараз перемир’я. Якщо інциденти бувають, то переважно вночі, і лише зі стрілецької зброї. Проросійські бойовики роблять прострілку в повітря, просто показують, що вони там є, позначають свою присутність. Після 17 числа (з початку перемир’я) терористи стали спокійнішими. Ми спостерігаємо, відповідати на це поки немає сенсу. Дотримуємося режим тиші. В крайньому випадку, з дозволу командира, можемо відповісти.

Тут треба враховувати особливості поведінки ворогів. Вони часто по-хитрому роблять. Приводять свою пресу, кілька годин ведуть вогонь, провокують нас на відповідь. Різко припиняють стрілянину. Включаються камери. Ми потім дивимося їхні новини. Після таких випадків російські телеведучі розповідають, як ми, «без будь-якої на те причини», обстрілюємо їх, «білих, тихих і пухнастих». Дивимося і самі сміємося, коли вони нас бандитами називають.

Бувають такі дні, коли окупанти вказують кілька місць і кажуть: «Там були обстріли». А ми-то знаємо, що тут в цей час стояла тиша.

Я в 2016 потрапив в Щастя. Там було відносно тихо. Періодично відстрілювалися, але нічого серйозного. Потім – Мар’їнка. Там велися бої. А тут, як виявилося, – ще «веселіше».

Страшно всім. Але спрацьовує всередині своєрідний механізм самозахисту. Коли розумієш, що тебе побачили або почули, – біжиш в одну сторону, падаєш, біжиш в іншу, переповзаєш. Все рефлекторно. У них теж тактика в певній мірі прогнозована. Там офіцерів навчають за тими ж радянськими книжкам, за якими колись навчали нас. Бувало, група ворога починала провокативну стрілянину з однієї точки. Терористи з інших позицій спостерігали, як ми будемо відповідати, щоб зафіксувати наші вогневі точки. Коли вчора стріляли, – це був калібр 5,45 мм. Автомат з глушником. У нього такий специфічний писклявий звук. На сусідньому посту у них теж є «писклявий». Але пристрій для безшумної стрільби там інший. Інші системи, по-іншому зношені. Звук злегка відрізняється. Визначити координати роботи такої зброї нелегко. Звук розсіюється. А ось ПКМ (7,62- міліметровий кулемет Калашникова, – прим. авт.) у сусідів – там вже чітко чутно. І у кожного стрільця є свій почерк, темп. Чергою рідко зараз працюють. Ми знаємо практично кожного з них по почерку стрільби, по звуку.

У минулому році тут було важко. Проблеми з обладнаними позиціями, все зруйновано. Ми багато побудували за чотири місяці. Доводилося і відповідати, і будуватися, і спостерігати. У минулому році бойові дії були більш агресивними. Траплялися прямі стрілецькі бої на близьких дистанціях. Нас навіть закидали фосфорними мінами. Тут є деякі місця, де 120-міліметрова міна увійшла в асфальт так, що стирчить тільки хвостовик. Це міна, яка на певній висоті починає горіти. Висока температура випалює все поблизу, а сам запах хімічних речовин шкідливий для дихальних шляхів і слизових. Людина не може дихати, починає кашляти, очі сльозяться. Ми брали вологу тканину, закривали ніс, рот і спостерігали по черзі. Це відносно ефективно. Навіть протигаз не особливо захищає. Намагалися засипати землею саму міну і металеві фрагменти, розкидані під час вибуху. Від осколків також ішов дим. Коли пробували залити хімію водою, – реакція посилювалася. А ось засипати землею – сяк-так допомагало.

Відстань між нашими і ворожими позиціями тут від ста метрів. Є й двісті, і двісті п’ятдесят, і шістсот і п’ятдесят. Раніше вони були ще ближче. У них тут були окопи, лази. Противник вів себе нахабно. Іноді вони підходили на відстань кидка гранати. Чути було, як знімали зброю із запобіжника, як спрацьовували затворні рами, коли досилають патрон в патронник.

Тут високе навантаження на психіку. Ворога не видно. Тактика у них аж ніяк не шахтарів, а справжніх військових. Вони починають працювати з одного місця, потім продовжують з іншого. Тут не буває, щоб хтось в повний зріст вилазив з укриття і стріляв. Противник веде себе професійно. Він агресивний і небезпечний. У минулому році спостерігали одного їхнього бійця в формі, схожій на форму морської піхоти. У цьому районі бойових дій було знищено комбрига їхньої «П’ятнашки». Напевно, росіяни сильно образилися. Після цього сюди наїхало «купа всього». Різні підрозділи …

Хочеться, щоб закінчилася війна, забути все це, як страшний сон, і знову займатися своєю улюбленою справою – будувати. Коли приїжджаю у відпустку, – це зовсім інший світ. Але те, що відбувається тут, продовжує снитися.

Тим, хто зараз в тилу, хочу побажати, щоб вони поняття не мали, що таке війна. Максимум – чули таке слово, але не знали по суті, що воно означає, і ніколи не відчули цього на собі. Товаришам, які тут, – щоб швидше все закінчилося, настав мир, всі повернулися до своїх родин, зайнялися справами, роботою. Щоб замість необхідності стріляти вони нарешті отримали можливість будувати. Плани, сімейні відносини, будинки. Тут вже у кожного своє».

ПЕТРО:

– Як ситуація?

– Обстановка по-різному. В основному «стрілкотня». Ворог вільніше почуває себе при настанні темряви. Згодом приходить досвід, знання, що робити, як діяти. Це складно передати словами. Ми знаємо, де свої, де чужі. По звуку чуєш, звідки стріляють, іноді навіть дізнаєшся – хто. Я розлучений. Коханої дівчини немає. Поки у мене армія – кохана дівчина. Я «сам собі режисер». А взагалі – нормально. Воюю з 2015 року. Уже звик. Нічого нового. Був покликаний по мобілізації і залишився на службі.

– Чому не покинули службу після закінчення часу мобілізації?

– Кожному своє.

– Вам це подобається?

– Так.

Викладаючи на папір диктофонний запис, згадую іронічну посмішку, з якою були сказані ці слова. Подобатися таке не може. Просто Петро не з тих, хто поскаржиться, як би не було важко. Такі люди будь-які життєві труднощі зустрічають з посмішкою і викликом. У них завжди і для всіх «все добре». Вони завжди на своєму місці. Їх неможливо зламати або перемогти.

АНАСТАСІЯ (19 років):

«Я прийшла сюди за власним бажанням. У мене є брат і наречений. Захотілося спробувати, що таке армія. На службі півроку. Про своє рішення не шкодую. Противник тут близько, але мені не страшно, адже я родом з того міста, де йде війна, і для мене це вже звично. Поруч надійні хлопці. Якби не були надійними, ми не стали б захистом для інших».

Нелегко передати відчуття і враження від Авдіївки. Смертельне протистояння в умовах постійного прямого контакту. Цивільні, що повертаються до своїх осель. Містечко, що знову оживає. Полеглі воїни. Живі побратими, які тримають на своїх плечах цю нестійку, агресивну і небезпечну дійсність. Ціною здоров’я. Ціною власного життя. Біль і смуток, неймовірна стійкість і небачена сила духу, смертельна небезпека і спокійний холоднокровний оптимізм.

Машина мчала по шосе, а на душі посилювалася впевненість: настане час, коли українські воїни – люди, яких уже ніхто і ніщо в цьому світі не зможе зламати або налякати, заради тих, хто за їхньою спиною, заради тих, найкращих, хто вже не з нами, за безпеку і щастя тих, хто ще не народився, повернуть мирне небо над українським Донбасом і синьо-жовті прапори над Кримом.

Читайте «Чорноморку» в Telegram і Facebook