22 лютого 2015 року в Харкові мала відбутися мирна хода, але пролунав вибух: терористи привели в дію міну, МОН, і внаслідок теракту загинули четверо людей, серед них – 15-річний хлопчик Даня Дідік, який ішов попереду колони. Нещодавно з’явилася інформація про те, що підозрюваних у вчинення цього злочину – харків’ян Володимира Дворнікова, Віктора Тетюцького та Сергія Башликова – нібито включено до списків на обмін з Росією. Письменник, режисер Руслан Горовий ініціював звернення до Президента України Володимира Зеленського, щоб не допустити такого кроку Української держави, яка має шанувати пам’ять своїх Героїв.

В інтерв’ю «Чорноморці» Руслан розповів, чому саме не можна видавати Росії терористів, які вбивають наших дітей у мирних містах, а також поділився подробицями про те, як розвивається музичний проект «Так працює пам’ять», який було ініційовано на честь Дані Дідіка.

Але спочатку хочу процитувати допис Андрія Дідіка, батька Дані: «Дуже дякую патріотичній спільноті за підтримку! Але зараз хотів би звернутися до тих, хто вважає, що ця справа їх НЕ стосується. Хочу щоб ви розуміли, що виродки заклали протипіхотну міну МОН 100, о другій годині ночі, в снігу, в місці, яке досить жваве, і протягом одинадцяти годин поруч з міною ходили мирні люди, діти, проїжджав транспорт, і міна могла спрацювати в будь-який момент. Кількість вражаючих елементів – від 200 до 400 шматків арматури, в спальному районі мирного міста! Для міни не має значення ваші політичні погляди. І терористи, або, як може хтось із вас, їх називає борцями за «руській мір», які її заклали, плювати хотіли на вас, на ваших дітей і близьких, і на ті ризики, яким вони вас піддають! Непокаране зло повертається! Тому це стосується всіх! Жодного обміну без вироку!!!! Терорист – це загроза для кожного з нас!!!! Наступною жертвою може стати будь хто!!!»

Руслане, ти спілкуєшся з родиною Дані?

Так, був у нього на могилі, був у них вдома. Ми дружимо з того моменту. Власне, ще й тому відчуваю відповідальність і біль, особливо через те, що з’явилися новини, що цих «людей», які підірвали мирну ходу в Харкові, нібито хочуть передати в Росію. Ми маємо розуміти – вони прекрасно усвідомлювали, що робили: бачили, хто йшов в колоні, бачили, що там є діти, і все одно натиснули кнопку, підірвавши МОНку. Четверо людей загинули, одинадцять отримали поранення. І тепер – ця новина. В російських списках на обмін може бути хоч Дід Мороз, але в українські списки вбивці Дані Дідіка не мають потрапити в жодному разі. Справа в тому, що, як тільки імена потрапляють до списків на обмін, жоден політик не візьме не себе відповідальність його звідти забрати. Особливо коли вже буде зрозуміло, кого і як міняють з того боку; і, якщо цих трьох викреслять, хтось може сказати: «Ага, цих викреслили, значить, троє наших не повернуться додому». Тому таку відповідальність ніхто на себе не візьме.

Ці речі не дуже зрозумілі народові. Народ переважно не розуміє, що таке полонені на окупованих територіях України, а що таке полонені, які утримуються в Росії, що є список бранців Кремля, і є ті, хто сидить в ОРДЛО, наші військові, наприклад, і вони в ті списки не попадають. І починається «плач Ярославен»: «Наші хлопчики там сидять, а давайте міняти». П’ять років війни призвели до того, що десять тисяч людей приблизно, які розуміли, що відбувається, – зникли або вбиті. А місце не могло залишитися порожнім, і порожнини заповнили ті, кого серед інших ми зараз бачимо, наприклад, у парламенті.

Розумієш, завжди будуть люди, які не знатимуть про історію Дані Дідіка та інших патріотів України. Бо деяким – навіщо знати, якщо можна не знати? А насправді для того, щоб зрозуміти, чому важливо зберегти пам’ять про таких, як Данька, не треба захищати докторську. Я ж розумію, ти розумієш? Треба сісти просто і подумати. А є ті, хто думати не хоче, і можна робити мільярд заяв, і ці люди все одно не думатимуть, бо воно їм не треба. Акції, що спрямовані на владу, це інше, оскільки в Україні є якісь закони, і влада має відповідати за свої дії. Тому 3 жовтня ми провели спочатку прес-конференцію, а ввечері того ж дня – мітинг проти внесення підозрюваних до списків на обмін.

А з чого взагалі почалася твоя особиста історія з Данею?

Звісно, що я чув про теракт, чув про загиблих, бачив їхні фотографії в інтернеті. Але, враховуючи те, що я живу в Києві, а вони живуть в Харкові, – я, крім того, що був обурений, більш нічого про це не знав. Можливо, так ніколи б і не дізнався, але до мене через деякий час, вже коли Даньку поховали, звернулася мама однокласниці Дані. Вона розповіла, що однокласники Дані зробили аукціон, і назвали його «Баш на баш». Вони об’єдналися задля того, щоб зібрати гроші для госпіталя, для поранених. Вони зверталися до наших українських зірок, які давали дітям якісь свої речі, а ті це все продавали у себе в школі, там, де вчився Даня, і гроші віддавали в госпіталь. І мама однокласниці Даньки попросила мене допомогти, оскільки так сталося, що у мене багато знайомих зірок. Я почав спілкуватися, пояснювати моїм друзям, що саме і для чого потрібно, і таким чином сам занурився у процес, почав вникати в те, що відбувається. Все зробили, аукціон провели. Але я зрозумів, що ця тема – моя, і я не можу з неї зістрибнути. Тим більше, що я зрозумів, що керівництво школи бреше батькам Дані Дідіка.

Про що саме бреше?

Справа в тому, щоб надати ліцею №11, в якому вчився Данька, його ім’я, і таким чином вшанувати пам’ять Героя. І от директорка навчального закладу спочатку в очі батькам Дані говорила: «Данічка, ти наш рідненький, ми ніколи тебе не забудемо, ми назвемо школу твоїм іменем, ми будемо робити все». Це її пряма мова. Вона ставала на коліна біля труни Дані. Ну, а насправді нічого не робилося, «а давайте пізніше, з Нового року, або до Дня народження, або з першого вересня», і так далі. Можливо, це не було помітно вбитим горем батькам, але я це озвучив їм, кажу: «Вам брешуть». Ті спочатку не вірили в таке віроломство. І тоді я зробив те, що мусив зробить – написав пост. Я написав у Facebook про те, що в Харкові є така школа, є педагогічний колектив, який хоче назвати заклад на честь свого учня. Тим більше, що це саме так і було, вони декларували таку позицію. Я написав, що, можливо, їм просто треба допомогти? І сталося те, що я й прогнозував: все розвернулося на 180 градусів. Почалися розмови про те, чому нібито неможна цього робити: і «школа – це не цвинтар», і «не дай Боже, будуть теракти», і «діти не хочуть». Шо попало. Там стільки всього було, що мені зараз нема сенсу все це озвучувати.

Спочатку намагалися з ними якось дійти згоди, були зустрічі батьків із педагогічним колективом, на які я не ходив, оскільки зрозумів, що то все даремно. Знаю, що митці наші ходили, Сергій Жадан щось так їм розказував, – пофіг. Кожного разу директоркою озвучувалися нові причини не називати школу іменем Дані. Вона намагалася писати мені в особисті повідомлення, але я попередив, що всю цю переписку буде оприлюднено на загал, бо у мене нема підковерних розмов із нею, і не може бути. Бо так не робиться. Якщо боїшся чогось – скажи про це відверто. Директорка зрозуміла, що я так цього не кину, і взяла за практику просто мовчати. От тепер вони мовчать, і чекають на те, що мені набридне займатися цією справою.

Знаю, що з цього питання було звернення активістів до адміністрації Харкова.

Так. Ми пішли по закону. А по закону будь-яка особа або група людей можуть ініціювати петицію на розгляд міськадміністрації Харкова. Це зробив один харків’янин, а я допоміг донести цю інформацію до людей, і в результаті п’ять тисяч підписів, необхідні для того, щоб петицію роздивилася влада, ми зібрали менше ніж за тиждень. Кернесу нічого не лишалося, аніж розглянути документ. Було озвучено, що буде виготовлено пам’ятну табличку, «а все інше ми розглянемо на сесії». І тиша. Нічого не робиться, офіційно ніхто нічого не каже, але неофіційно – кивають на школу, бо «школа ж проти». Тобто, процедуру було порушено.

Що стосується таблички. Директорка за принципом «усеруся, та не покорюся», зробила абсолютно не те. Всі ми знаємо, як має виглядати пам’ятна табличка. Зараз на школі повісили «нєкій скульптурний фрагмент», якісь крила, де написано два прізвища, і якась іще фраза: прізвище Дані і ще одного колишнього учня цієї школи, який загинув теж, це хлопець, що був десантником, і врятував людей. Він ніяк не пов’язаний з цими подіями. При цьому директорка намагається показати, як вона типу шанує пам’ять Дані, з педагогами написали там якусь історію про Даню, наклеїли на двері кабінета… Я їх називаю «набор глухіх согласних». Вчителі в приватних бесідах намагаються мені сказати, що «нам є, що втрачати», але я знову ж таки припиняю такі розмови, і попереджаю, що кулуарних переписок не веду. Так неможна. Ви ж вчили дітей бути сильними, бути чесними, любити Україну. Ви ж вчили? Чи чого ви їх тоді вчили? Дитина виросла такою, як вчили, а вам – «есть, что терять»? Вам там взагалі не соромно дивитись в дзеркало зранку?

Таке, досить травматичне питання. Я часто чую від правозахисників, що називати школи іменами загиблих дітей – це ніби толерувати дитячу смертність заради високої мети. А тобі як здається?

Розумієш, у цьому відмінність: Данька був без зброї, він ішов на мирну ходу у мирному місті. Це не дитина, яка взяла зброю, пішла воювати та загинула. Це дуже важливо розуміти. Ми ні в якому разі не даємо поштовх для інших робити щось протизаконне, або вмирати, щоб стати героєм. Ми просто показуємо, що є покидьки дорослі, які вбили дитину, вбили Даню за те, що він був українцем. Тому це різні речі. Це те саме, якби хтось сказав, що неможна називати щось на честь 16-річного Степана Чубенка з Краматорська, якого теж вбили за проукраїнську позицію. А його вбивці зараз в Росії. Ось так. І ось ти живеш все життя, і знаєш, що десь ходить виродок, який вбив твою дитину, і залишився непокараним. Крім того, якщо віддати підозрюваних у скоєнні теракту в Харкові, то це буде абсолютно чіткий сигнал найманим вбивцям: вбивайте, підривайте, потім трохи посидите, а ми вас потім поміняємо.

Проект «Так працює пам’ять» мав підсилити позицію, яку ти озвучив?

Я розумію, що ситуація з назвою школи та позиція педагогічного колективу – це поки що куленепробивна тема. Поки що. Власне, тому й з’явився музичний проект «Так працює пам’ять». Взагалі, я намагаюся всіляко сприяти тому, щоб пам’ять про Даню Дідіка зберігалася, щоб ця тема не зникла з поля зору політиків, і людей не тільки на Харковщині. Так, українські художники намалювали десятки портретів Дані, в місті Покров з’явилася спортивна школа його імені, на вшанування пам’яті Даньки проводяться футбольні турніри. Так от, мені прийшла ідея, що було б круто, якби з’явилися якісь пісні, які б на гітарі грали навіть через багато років після нас. Звернувся до своїх друзів, українських музикантів, з проханням написати пісню, не обов’язково про Даньку, але обов’язково з розумінням того, кому вони її присвячують. Єдина умова – щоби пісня ніде раніше не звучала, щоб не було шлейфу іншої пам’яті, крім пам’яті про Даньку. Друзі пішли мені назустріч.

Серед інших, була одна пісня, автором якої є харків’янин, репер Нікіта Мігур, батьки довго намагалися знайти його, але не могли, а я його знайшов тільки от цього року. Коли він дізнався, що Данька дуже любив ту пісню, постійно слухав (і, може, слухав навіть перед самою трагедією), то переписав композицію, залишивши російськомовну версію, оскільки Даня чув пісню саме такою, і додав приспів українською мовою. Цей виконавець, до речі, до війни співав російською мовою, а тепер він україномовний, поприбирав всі треки, де міг, підчистив (тому його й не могли знайти), набив собі на грудях тризуб, і пішов з музики.

Які українські артисти підтримали проект?

Наразі це дев’ять уже записаних треків: «TaRuta» – «Вічно молоді», «Широкий Лан» – «Степ», Марина Одольська – «Я буду подихом», KOZAK SYSTEM – «Спи, маленький козачок», «СОНЯЧНА МАШИНА» – «ЕККЛЕЗІАСТ 3; 1-8», «Брати Станіслава» – «Завше Молоді», ПАПА КАРЛО та Друзі – «Даніна пісня», «БЕZ ОБМЕЖЕНЬ» – Моя земля, Migur x Killa Beats WB prod – «Нитками». Тепер свої пісні для проекту пишуть гурти «ТНМК», «Друга ріка», «Антитіла», низка інших груп. Звернувся до «Один в каное», думають. Говорив з alyona alyona, вона теж думає. Ще пісень із двадцять буде. Це все різні виконавці, орієнтовані на різні смаки й групи людей. Все це задля того, щоб охопити якомога більшу кількість людей, щоб пам’ять про Даньку жила, а його історія – розповсюджувалася. Тобто, одночасно ми популяризуємо українську пісню (яка, слава Богу, і без нас непогано розвивається), і вшановуємо пам’ять Дані Дідіка, щоб його ім’я не затерлося. Я ж не піду битися з тією директоркою, або з Кернесом? Ні. Я просто робитиму все, щоби громадськість оцінювала їх за їхніми діями.

Читайте «Чорноморку» в Telegram та Facebook