У ці травневі дні весь світ згадує  жертв Другої світової війни, які загинули в боротьбі з нацистськими загарбниками. Росія в ці дні традиційно брязкає залізними м’язами на параді, а Україна сумує за загиблими, які захищали рідну землю від навали ворога. Чим небезпечний російський міф про перемогу і як його використовує в пропагандистських цілях путінський агітпроп, чи принесла Україні користь заборона георгіївської стрічки, і як не стати жертвою кремлівського побєдобісся – про це «Чорноморка» поспілкувалася з російським художником-плакатистом Антоном Мирзіним. Він став вимушеним біженцем в Україні, коли Росія почала гоніння на художника через його антипутінські плакати. До 9 травня Мирзін підготував 45 плакатів, що викривають радянські пропагандистські міфи, і активно експлуатуються Росією в гібридній війні проти України.

Антоне, який ви вкладаєте сенс в цей термін – «побєдобісся»? Він вами придуманий чи ні?

Безумовно, він придуманий не мною, цей термін з’явився сам собою в опозиційному середовищі, в процесі швидкого вивчення того, чим займається російська влада в спробі історично затвердити себе, як вона вважає, в перемозі у Другій світовій війні, щоб довести і показати всьому світу, що це Радянський Союз прийняв на себе основний тягар конфлікту і, відповідно, нинішня путінська Росія, як спадкоємиця СРСР, може претендувати на провідну роль у світі, який сформувався після 1945 року і триває до теперішнього моменту.

Чому побєдобісся? Якщо торкнутися масового несвідомого, то воно повинно на чомусь базуватися, якір. У середні століття і раніше, воно ґрунтувалося на твердженнях королівської влади, яка для плебсу була пов’язана з богом, як це проповідували всім рівням підлеглих, їх начальникам і нижчій пастві. Релігія – це те, що було основою світогляду більшості.

Коли люди наблизилися до відходу від релігійної свідомості на користь державних ідеологій, далі вже стали панувати різні доктрини, де кожен раз потрібно було закріплювати тоталітарне мислення, забивати своєрідний «історичний кілочок» за допомогою героїзації. Треба було по максимуму героїзувати всі дії держави, і це було пов’язано, як правило, з війнами. Бо війна – це така перевірка на вошивість всього суспільства. Разом це дає закріпний ефект, який дозволяє вкорінювати масове несвідоме і прив’язувати його до тканини історії. І потім це дозволяє відштовхуватися, вибудовувати логіку історичної послідовності і безперервності буття, того, на основі чого можна продовжувати розвивати державу.

Повертаючись до теми путінської Росії – незважаючи на значний перегляд багатьох історичних моментів, вона продовжує тягнути за собою те, що ми називаємо зараз побєдобіссям.

Це лягло в основу нинішньої агресивної політики Кремля щодо Грузії, України, Прибалтики, та й взагалі всього світу. «Ми – переможці, тепер нам все дозволено, а ви, решта – нам повинні, ось і відпрацьовуйте».

Ось в чому лежить ця моральна бомба, коли маси людей спочатку накачали комплексом переможця, затвердили у вседозволеності, що, мовляв, ми перемогли вселенське зло, і тому нам світ тепер зобов’язаний до скону. І тому у мене є особисті претензії до цієї пропагандистської нісенітниці, тому що це підставляє мою країну, і мене особисто, тому що я, так чи інакше, залишаюся громадянином Росії. І мені неприємно, коли про всіх громадян Росії починають думати так само, як про сьогоднішню, уражену бацилою побєдобісся, більшість. Мені б хотілося цю тенденцію, як мінімум, змінити, а як максимум – подолати повністю, знищити.

Що стосується серії ваших антипобєдних плакатів, я так розумію, вони створювалися не один рік, а також планувалася їх виставка у Німеччині. Чи відбулася вона і взагалі, де вони експонувалися, і яка була на них реакція?

Плакати створювалися як мінімум протягом п’яти років. Виставка планувалася, але, на жаль, через організаційні причини вона не відбулася. Навряд чи це організатори чогось злякалися, ні, це було пов’язано з тим, що у одного з організаторів виникли особисті проблеми, і тому все зірвалося. Але, тим не менш, ця виставка проходила в обмеженому форматі в Харкові в 2015-му році.

Чому? Тому що немає інших способів управляти масовим несвідомим в Росії. При цьому влада не бажає, щоб це масове несвідоме розсіялося або взагалі перестало бути, перетворившись в колективно-розумне. Вона не зацікавлена в підвищенні свідомості людей, тому що це буде конкуренція путінській владі. Коли люди прозріють і зрозуміють, що їх просто тримають за ідіотів, вони «пред’являть», що називається, цій владі і змусять її радикально змінитися, або ж зовсім – піти з історичної сцени в небуття.

Надзвичайно вигідно тримати народ в міфах вікової давнини. Але чому міфи? Тому що, якщо ми розглядаємо такий великий військовий конфлікт, як Другу світову з позиції тільки офіційної історії, ми, природно, бачимо погану сторону і хорошу сторону, союзників, противників, а потім і переможців.

Якщо ж ми це розглянемо, з одного боку, цинічніше, а з іншого боку – більш професійно, з точки зору економіки і політики як способу управління ресурсами, то ми побачимо, що добро і зло – це відносні поняття. І що головний інтересант і вигодонабувач зовсім не той, кого хотіли б бачити офіційні історіографи і годовані ними громадяни.

Відповідно, вся картина світу і загальна «точка зборки» зміщуються в сторону знеособленої і прозорої області – не перемоги, а якогось прісного «сірого» результату.

Припустимо, є збройний конфлікт, і з нього випливає якась постситуація. Він не може тривати дуже довго, тому що це дорого і затратно. Будь-який конфлікт неминуче закінчується домовленістю сторін. Про поділ світу, сфери впливу і подальше дотримання досягнутих домовленостей – принаймні до нового їх переділу. В даному випадку ми можемо розглядати мир як проміжний стан між війнами. Раніше, звичайно, воювали частіше, але раніше були і люди простіші, брутальніші, бо щоб когось щось змусити зробити, треба було прийти з мечем і буквально стояти над людиною.

Потім конфлікти з урахуванням розвитку техніки і технологій соціальних механізмів видозмінилися, але, по суті, залишилися тими ж самими, з тією лише різницею, що зброя змінилася з «хард» на «софт». Ми як і раніше живемо в коротких проміжках між війнами, або в перманентно тліючому конфлікті, який в значній мірі набуває інформаційну складову. І в результаті ми будемо жити на вічній інформаційній війні. Але насправді не все так похмуро, зрозуміло.

Ви якось говорили, що у вас особисті рахунки з побєдобіссям. В чому це проявляється?

Мене намагалися змусити повірити в перемогу, не персонально звичайно, але в цьому всьому пропагандистському угарі, який мене оточував, в тих людях, які повторювали його як заведені немов зомбі, дуже сильно відчувалися спроби впливати і на мене особисто. Я в цьому бачив тиск на себе, але він виявлявся і продовжує чинитися на всіх підряд в умовно рівномірному режимі.

Чому я повинен відчувати на собі тиск застарілих міфологем, чому здраво НЕ поміркувати про те, як це відбувалося насправді, неупереджено і логічно почати зіставляти факти, а не так, щоб ось «ми хороші, а вони погані»? Я вважаю, що вкрай необхідно відійти від цієї дихотомії, подвійності, тому що ця двоїстість дуже легко вибудовує уми в потрібному «партії і уряду» напрямку. Але, на жаль, дуже часто цей напрямок в результаті виявляється хибним.

Є психологічний момент в цьому, коли величезним масам людей вселяють, що вони переможці, що вони позитивні, що вони на боці добра. Люди невисокого польоту і низьких морально-вольових якостей, вони це сприймають, як індульгенцію для подальших огидних речей, які прийнято називати «свавіллям», це, по суті, як ліцензія на «вбивство» або релігійна індульгенція, «відпущення майбутніх гріхів». Тобто, якщо ти такий історично хороший, ти далі можеш робити все, що завгодно, кредит виданий і його можна витрачати.

Це лягло в основу нинішньої агресивної політики Кремля щодо Грузії, України, Прибалтики, та й взагалі всього світу. «Ми – переможці, тепер нам все дозволено, а ви, решта – нам винні, ось і відпрацьовуйте».

Ось в чому лежить ця моральна бомба, коли маси людей спочатку накачали комплексом переможця, запевнили у вседозволеності, що, мовляв, ми перемогли вселенське зло, і тому нам світ тепер зобов’язаний до скону. І тому у мене є особисті претензії до цієї пропагандистської нісенітниці, тому що це підставляє мою країну, і мене особисто, тому що я, так чи інакше, залишаюся громадянином Росії. І мені неприємно, коли про всіх громадян Росії починають думати так само, як про сьогоднішню, уражену бацилою побєдобіссія, більшість. Мені б хотілося цю тенденцію, як мінімум, змінити, а як максимум –  подолати повністю, знищити.

Що стосується серії ваших «антипобєдних» плакатів. Я так розумію, вони створювалися не один рік, а також планувалася їх виставка у Німеччині. Відбулася вона і взагалі, де вони експонувалися, і яка була на них реакція?

Плакати створювалися як мінімум впродовж п’яти років. Виставка планувалася, але, на жаль, через організаційні причини вона не відбулася. Навряд чи це організатори чогось злякалися, ні, це було пов’язано з тим, що у одного з організаторів виникли особисті проблеми, і тому все зірвалося. Але, тим не менш, ця виставка проходила в обмеженому форматі в Харкові в 2015-му році.

А в цьому році антипобєдні плакати ви плануєте експонувати?

Сам не планую, але я відкритий до співпраці, якщо хто захоче – будь ласка. За статистикою я бачу, що хтось качає плакати, може бути для себе, а може, щоб повісити їх у себе в гаражі або кімнаті. Всі бажаючі можуть завантажити антіпобєдні плакати з високою роздільною здатністю (скачати плакати тут). Той, хто хоче організувати виставку моїх робіт, може це зробити.

Як ваша публіка реагує на ці плакати, в тому числі в соцмережах?

У соцмережах «ватяна» публіка реагує дуже гостро. Вони сприймають це як особисту образу, внаслідок ефекту масованої багаторічної пропаганди, яка вже практично вбудувалася в особистість всіх тих, хто поділяє цю нав’язану цінність. Тобто перемогу, як якусь святиню в радянській історичній інтерпретації. Сама перемога приймається як безумовне благо, тому що вона, мовляв, дозволила країні і людям жити далі, вона дозволила дідам перемогти, щоб потім ці діди народили батьків нинішнього покоління.

Аж до того, що люди всерйоз вважають, що це їхня особиста заслуга, особисте благо, яке дало їм життя. Вони прирівняли своє життя до перемоги, і тому будь-які нападки на міф вони сприймають як особисту образу.

Але з іншого боку є люди, хто безпосередньо воював, і вони розуміють страшну ціну тієї війни, і є ті, хто називають перемогою щось, як ніби-то це був виграш в спортивному змаганні. Але якщо взяти військове протистояння, битву, і взяти, наприклад, футбольний матч, то зіставляти їх було б некоректно навіть для оскаженілих фанатів побєдобісся.

Вони, мала кількість реальних учасників подій минулого, прекрасно розуміють, що це була не перемога, а бійня, тільки організована і спонсорована, і що найсмішніше і сумне – тими, кого зараз називають ворогами. Ті ж Сполучені Штати, які з подачі кремлівського агітпропу, знову перетворилися на ворога, але ж під час Другої світової вони серйозно допомогли радянським людям, причому найпереломніші моменти війни. Без допомоги Америки СРСР би не вивіз. Тобто в прямому сенсі не вивіз би, тому що основна допомога по Ленд-лізу як раз полягала в американському паливі та транспорті. Це дуже важливо для війни, для поставок, для логістики, бо будь-яка, тим більше, сучасна війна без логістики – це ніщо.

Як дотримати грань між встановленням історичної правди в процесі розвіювання цього міфу і між нехтуванням пам’яті тих, хто дійсно вклав внесок в боротьбу з нацизмом, як не опуститися до блюзнірства? У вас плакати досить сміливо сформульовані і для багатьох це може здатися образою.

Я вже давно зняв з себе будь-які моральні зобов’язання перед пропагандистськими міфами, тому що я вважаю їх надуманими, нав’язаними. З точки зору путіністів я, звичайно ж, «кощунник», а з точки зору людей нейтральних або анти-сучасно-російських я в якійсь мірі позитивний персонаж.

Те, що ми називаємо позитивним, або негативним, дуже умовно, і залежить від тієї сторони, на якій ми перебуваємо. Але є таке поняття, як історична неспроможність. Німецький націонал-соціалізм колись багато кого надихнув, фактично всю Європу, але історично він виявився неспроможним, тому що занадто великі витрати були закладені в його основі, в його варварській політиці знищення цілих народів.

Це було неправильно, притому, що дана історична формація була естетично бездоганна, і прогресивна на той час, але ряд серйозних недоліків звели нанівець її майбутнє.

Якщо орієнтуватися на це, то радянський режим відрізнявся від німецького націонал-соціалізму тільки деякими гаслами і особливостями ідеології. Я називаю радянський режим «інтернаціонал-соціалізмом». Різниця була лише в охопленні: Радянський Союз претендував на весь світ, і це була їхня програма максимум, яка, на щастя, не відбулася.

Німецький же націонал-соціалізм був більш приземленим, практичним, як і все німецьке. Він хотів розширити життєвий простір для своїх громадян шляхом розчищення і підпорядкування собі всієї Європи, а потім виникла спокуслива і фатальна ідея захопити Радянський Союз. У перспективі можна було б домовитися зі Штатами і спокійно жити в світі нових затверджених меж.

Але історично склалося так, що Третій Рейх виявився не правий, Радянський Союз теж, він прожив трохи довше і розвалився. Сучасна путінська Росія намагається безглуздо копіювати стилістичні зразки пропаганди минулих епох, як радянської, так і німецької.

Якщо говорити про символи, та ж георгіївська стрічка, не випадково вона стала символом російського вторгнення на Донбас?

Природно, тому що якусь примітивну, низову символіку треба було вибирати, і робити це терміново. Притому, що цією стрічкою нагороджувалися як раз козачі полки, які переходили до Вермахту і воювали на стороні історичного ворога. Але кому це треба, хто копирсається в реальних історичних фактах? Основна маса взагалі не знає і близько, «що, куди, і як». Більшість просто все ловить на льоту і сприймає за чисту монету. Символіка потрібна була відмінна, ось і взяли цю стрічку, та й все. Іншими словами, вжили те, що було відносно не затягане, як простий і впізнаваний символ. Хоча зараз можна стверджувати, що георгіївську стрічку перетворили на символ російської патріотичної вульгарності.

Тому що вони ж не могли використовувати, наприклад, трикольорову, Власовську стрічку, яка свого часу була куди більш одіозно представлена. А так звана георгіївська (гвардійська) стрічка – це щось з царського ще арсеналу, потім взятого в основу орденських планок офіційних нагород Радянського Союзу. У підсумку це все поєдналося в символі сучасної російської експансії в Україні та отримало неприємне прізвисько «колорадської стрічки».

Заборона тоталітарної символіки в Україні зіграла якусь роль, чи має це користь зараз?

Зараз, поки триває збройний конфлікт між Росією і Україною, має, безумовно, але в цілому будь-яка заборона веде до посилення і зростання попиту на заборонене. Таку одіозну пропагандистську символіку як нацистську, радянську, георгіївську стрічку, як зараз її називають, «колорадська», заборонили в Україні, в тому числі, і з моєї подачі. Її цілком нормально продовжувати забороняти, але слід пам’ятати, що будь-яке заборонене явище, предмет або символ, не стає сакральним, але заборонений плід – завжди солодкий. Потрібно про це пам’ятати, щоб потім ситуація не перейшла в «полювання на відьом». Це заборонено офіційно – і добре. А так, щоб носіїв «колорадки» шукали вдень з вогнем, намагаючись на цьому вибудовувати показники боротьби з ворогом, такого бути не повинно.

А що стосується нових символів і дат в Україні, ці маки червоні і День Пам’яті 8 травня, як ви до цього ставитеся?

Це загальноєвропейська практика, я думаю якщо Україна прагне до Європи, як раз і слід її переймати, тому що нескінченно розбурхувати тему Другої світової війни з позицій патріотичної жертовності – непродуктивно. Її ж можна, підтверджуючи історичними доводами, розкрити як з одного, так і з іншого боку. Можна вказати на багато негативних моментів в українській історії, які, безумовно, є. Як є вони і в радянській, російській, тим більше що їх там дуже багато, і в німецькій, і в європейській. Але в Європі вирішили, що якщо постійно займатися перетягуванням історичного ковдри, піднімати питання «Хто винен?», «Хто більше кого вбив?», то це буде тривати постійно, ось «ми вам повинні помститися за те, а ви нам за це» і так далі – ще на сто років вперед. Саме тому доцільніше перейти на формат «8 травня», дня пам’яті всіх загиблих.

У цьому-то і різниця між українським миролюбним «Ніколи знову» і російським загарбницьким «Можемо повторити».

Так, ось саме, вони щось там постійно хочуть повторити.

У вас на багатьох плакатах часто використовується вічний вогонь і полум’я у вигляді трьох шісток, розкажіть, чому так.

Я тут апелюю до значної частини суспільства, яка так чи інакше не тяжіє до сатанізму. Сатанізм – я навмисно вдаюся тут до вельми широкого тлумачення цього терміна, є сукупний образ всього того негативного, що викликає явне і стійке відторгнення у більшості.

На одному з ваших плакатів написано: «Культ перемоги – релігія радянських некрофілів».

Некрофілія – це не коли божевільні маніяки взаємодіють з мертвими тілами, це з області сексуальних патологій. А саме некрофілія – це коли смерть підносять як щось високе, благородне, духовне, і це більш згубно для суспільства, ніж навіть якийсь окремий випадок вищезазначених статевих девіацій.

У новинах часом буває інформація про те, що, наприклад, якісь підлітки вирішили посмажити курку на вічному вогні. З вашої точки зору це неправильно, якийсь вандалізм або ж певна форма свободи мислення і дій?

Ми повинні пам’ятати про те, що війна – це жахлива річ, але це не означає, що хтось не може висловити свою думку таким чином, не пошкоджуючи пам’ятники про війну, що важливо. Якщо пошкодив військовий пам’ятник, то це вже пошкодження колективної власності, що в будь-якому випадку неправильно. Однак і в цьому підході є свої історичні винятки, як, наприклад, масовий «ленінопад» в Україні до і після Революції Гідності.

Як часом бетоном заливають вічні вогні або монтажною піною…

Так. Таким чином, молоді люди, які ще ні до чого не прив’язані, висловлюють свою думку, свою позицію з цих питань, до цього треба прислухатися. Це живий голос молоді, яка зі зневагою до цього ставиться, тому що вони не хочуть, щоб їм, що називається, впарювали смерть, нехай навіть і героїчну, під виглядом якихось святинь.

Їм взагалі святині не потрібні, їм потрібна свобода, безпека, економічна, перш за все. Та ж «духовність». Вона, бачите, чим обертається: людину нею накачають, а вона потім йде вбивати, бо в ім’я великої мети можна всіх пустити під ніж. І це все, що треба знати про духовність в будь-якому сенсі. Релігійному, в побеєдобісному … Тобто «я високий, я просвітлений, а всі інші – це просто» … І щоб не було реваншистських настроїв, треба по-доброму поступово згортати всі ці меморіали та інші «намолені» місця. Принаймні, намагатися не будувати нових.

З тим щоб не було ексцесів, тобто – немає вічного вогню, немає масового поховання з меморіалом зверху –  не буде і його осквернення. Пам’ять –  так, можна пам’ятник, обеліск, бажано в антивандальному виконанні, щоб там нічого не можна було ні зламати, ні погасити, ні загасити – через відсутність вогню. Це просто повинна бути пам’ять про війну як про безглузді жертви, перш за все для самих загиблих, які так і не побачили перемоги, про яку нащадки знатимуть лише з пропагандистських кліше. У зв’язку з цим мені пригадується фраза з Стівена Кінга: «Після нашої першої зустрічі вона запитала мене, на що схожа брехня. Старі люди, що розповідають про війну, відповів я тоді ».

Країни Прибалтики стали очищатися від цього всього, але Росія так дуже гостро на це все реагує.

Героїзація з будь-якого боку – досить небезпечна річ, бо вона вириває з історичного контексту ті моменти, ті подвиги, які здійснювали люди в тому чи іншому часовому проміжку. Вирвана з контексту подія, яка підноситься сучасності як якийсь ідеал, матиме наслідком те, що люди просто почнуть повторювати ту реальність, від якої вони відійшли, і це буде непотрібним поверненням «на круги своя».

У той час як треба рухатися, прогресувати, не можна весь час сидіти десь в історичній пустелі навколо пам’ятників минулого. Так недовго опуститися і до пам’яті першолюдей, коли вони один одного їли, вбивали без рахунку. Адже ніхто не знає, скільки там їх гинуло насправді, а їх дуже багато загинуло. І той образ первісної людини, який нам малюють сьогодні, який нібито зазвичай полював на тварин … Але першими, на кого він полював – це були люди з інших племен. І людина виросла на крові і плоті свого ближнього. А звичай шанування предків походить від банального їх поїдання, бо раніше люди не ховали своїх померлих, а просто їли.

Ось в чому полягає головна історична правда, а все те, що ми далі знаємо – історія хрестових походів, воєн, географічних відкриттів, це лише похідна від закладеного на первісному рівні. Якщо її взяти і вивалити в необробленому ідеологічними міфами вигляді, всі будуть ходити і плюватися.

Тому люди вважають за краще героїку, щоб бути схожими на когось – кого вони, як правило, не знали особисто. Але це небезпечно тим, що якщо героїка буде затягуватися, якщо вона стане безальтернативною картиною світу, без погляду в майбутнє, але з постійним підлеслевим поглядом в минуле, вона буде сприяти своєму повторенню.

Це буде працювати всупереч розхожій фразі, коли говорять що, якщо ви не будете пам’ятати історію, ви приречені її повторити. Нічого подібного! Все відбувається строго навпаки – чим більше люди пам’ятають історію, тим більше вони її повторюють, але з поправкою на сучасні засоби знищення, якщо говорити про безперервну і понині історію внутрішньовидового збройного протистояння людства. Історія стає традицією, а традиція стає програмою розвитку для нових поколінь. І цей підхід необхідно докорінно змінити.

Читайте «Чорноморку» в Telegram та Facebook