Світлана Колодій – родом із Луганської області. Вона одна з небагатьох, хто взявся популяризувати Донбас і розповідати решті Україні, що це не тільки край териконів, шахт, гопників, а також «там стріляють» і «там сепари» (а саме такий образ сформувався відсотків у 80 наших співвітчизників). Вона об’їхала весь Донбас і розповідала про громадських активістів та ініціативи, про місцевих волонтерів і відомих людей. Писала статті про міста регіону, їхню історію та визначні місця. А ще – вона одна з ініціаторів проекту студентських обмінів між сходом і заходом.

«Чорноморці» Світлана розповіла про стереотипи, людей, якими пишається схід, і про те, чому молодь з заходу України категорично не хотіла їхати на Донбас.

Ти була однією з перших, хто почав розповідати про активістів Донбасу. І ти сама – місцева. Яким ти бачиш цей регіон? Адже у багатьох українців укорінився стереотип, що це малоосвічені мужички в спортивках, що працюють на шахті і п’ють пиво вечорами…

Я народилася і виросла в Антрациті Луганської області, навчалася в Донецьку, тому на собі відчула багато стереотипів. Особливо після переїзду в Київ – часто чула те, про що ти говориш. Коли в 2015 році я почала робити проекти на сході, це була одна з моїх цілей – розповісти, що там все не так, як говорять. І люди там не такі. Я знаю дуже багатьох неймовірно класних людей, крутих цивільних проектів та ініціатив, чиновників, медиків, військових, малих і середніх успішних бізнесів.

Донбас дуже змінився з початком війни. Сьогодні для мене схід – це в першу чергу ті місцеві люди, завдяки яким він залишається українським, і ті люди, які, незважаючи на обставини, його розвивають.

В будь-якій області можна знайти людей такого типажу, про яких ти казала – спортивки, пасивність, небажання що-небудь міняти. Та що там Україна, у всьому світі такі є. Я працюю в різних регіонах країни. І сказати, що в якомусь регіоні таких більше, в якомусь менше, – мені здається, буде неправдою.

Ти була однією з тих, хто активно розвінчував міфи про «схід-захід». Зокрема, пам’ятаю проект обміну студентами з Ужгорода та Маріуполя. Як це було? Наскільки охоче їхала молодь з заходу на схід і навпаки?

Ідея таких обмінів до нас прийшла в 2017 році, і тоді ми почали шукати учасників проекту. Вибрали два університети – Маріупольський державний університет і Ужгородський національний університет. Оголосили набір учасників для проекту. Поїздки повинні були відбутися в лютому і березні. І коли ми почали відбір, то виявилося, що маріупольських подалося 40, а ужгородських – 4. І нам було дуже важко знайти учасників з Ужгорода – студенти просто не хотіли їхати. Враховуючи, що в тому університеті навчається близько 15 тисяч студентів, ми ледве набрали групу з 17 студентів. При цьому ми записували відеозвернення маріупольських студентів до ужгородських із запрошенням приїхати. Багато хто щиро вважали, що в Маріуполі йдуть активні бойові дії, і що місто знаходиться під постійними обстрілами.

Ми чітко побачили, як впливає медіа, і як ці повідомлення сприймають люди: коли 25 січня, у річницю обстрілу мікрорайону «Східний», вийшли матеріали про ту трагедію – студенти з Ужгорода почали масово відмовлятися від поїздки. Вони не змогли розпізнати, що той обстріл був у 2015 році, а не сьогодні. Вірили, що це дуже небезпечне місто. І другий момент – мовне питання. Для мене і всієї нашої команди було шоком, що підлітки з Ужгорода на повному серйозі вважали: якщо вони не говорять вільно російською, їх можуть у Маріуполі побити, як образити. І третє – був стереотип, що там живуть люди, які тільки на завод ходять працювати, і робити в Маріуполі абсолютно нічого.

Було дуже багато стереотипів. Але, коли ці хлопці все ж приїхали до Маріуполя, вони були здивовані, що все виявилося зовсім не так погано, як вони очікували. У них був вільний час, вони могли погуляти по місту, поїздити в громадському транспорті. І вони поміняли свою думку – багато хто був у захваті. Посил нашої програми – «Різні, але рідні». І він дуже чітко збувся в цьому проекті. Так, у Маріуполі в побуті все ще більше російської мови, але все ж Маріуполь 2014 року і нинішній – це величезна різниця.

Про що в основному студенти говорили під час програми? Про війну, політику, проблеми? Чи просто спілкувалися, як будь-яка інша молодь?

Наша програма починалася з екскурсії по місту, а потім вони знайомилися з цікавими людьми. Наприклад, у Маріуполі була зустріч з главою патрульної поліції міста, ходили в гості до цивільних активістів, знайомилися з місцевими підприємцями, які розповідали їм про свої ідеї бізнесу і свій досвід. Паралельно студенти працювали над власними проектами з обраної теми. Після зустрічей вони обговорювали побачене, розповідали, а як у них.

Головний ефект, який ми побачили – студенти порівнювали і бачили, що може бути по-різному. Що в тому ж Маріуполі є чому повчитися: адже одна справа робити бізнес в Києві, а інша – в Маріуполі чи Тернополі.

Обмін виправдав очікування? Вдалося студентам зі сходу і заходу подружитися?

Не можу сказати, що ці хлопці зараз дуже тісно спілкуються, але я бачу, як на кожного з них вплинула ця програма. Наприклад, студенти з Ужгорода зробили у себе вільний простір для зустрічей і роботи з молоддю. Учасники наступного студентського обміну спілкувалися активніше між собою. Не всі 28 учасників, але людей 10 – спілкуються, зустрічаються, разом їздять на тренінги. Вони багато чому навчились, стали активнішими.

Якщо не помиляюся, ти була одним з ініціаторів проекту GoEast, який розповідав про активістів, ініціативи, міста Донбасу. Які ініціативи тебе найбільше зворушили?

Під час цього проекту ми об’їхали 25 населених пунктів. Вони були як мирні, тилові, так і на лінії розмежування. Наприклад, в Луганській області є село Євсуг. Його жителі зібралися всі разом, прибрали територію, місцевий підприємець привіз їм матеріали, і вони зробили ремонт у школі. Ось це – приклад, коли місцеві жителі, підприємці, органи самоврядування працюють як одна команда. Якщо говорити про молодіжні ініціативи, то буквально в кожному місті Донбасу вони є – Покровськ, Сєвєродонецьк, Лисичанськ, Добропілля. Наприклад, в Добропіллі місцеві жителі створили публічний простір для свого дозвілля.

Як на мене, ініціативи, які створюються на місцях, – все ж більш ефективні. Адже одна справа, коли приїжджає хтось, наприклад, з Києва і каже: «Давайте робити ось це. Ми розповімо як і що». А інше, коли самі мешканці хочуть зробити своє життя краще, взаємодіють з владою, бізнесом, шукають донорів. Так, в Лисичанську хлопці зробили скейт-парк для всіх бажаючих.

Лисичанськ і Добропілля все ж тилові міста. А яка ситуація в прифронтових населених пунктах?

Звичайно, там, де люди живуть під обстрілами і кулями, недоречно говорити про створення публічних просторів та іншого. Там інший рівень потреб і зовсім інші механізми взаємодії. Наприклад, селище Новотошківське. У ньому є ініціативна група з місцевих жінок, які допомагають своїм односельцям. Там потреби – знайти дрова, щоб зігрітися, і гроші, щоб прогодувати сім’ю. І не час для культурних ініціатив, там стоїть питання про виживання. Але, тим не менш, вони влаштовували зустрічі в будівлі місцевої ВГА, хотіли облаштувати там кімнату, де можна було б подивитися фільм і зробити бібліотеку. Так ось, ці жінки взяли ініціативу на себе, коли через обстріл багато жителів і без того невеликого Новотошківського виїхали. Вони залишалися і допомагали тим, хто найбільше потребував, як волонтери в найважчі дні. Зараз допомагають місцевим взаємодіяти з благодійними фондами. З однією з організацій жінки домовилися позрізати дерева, які падали на лінії електропередач. Комунальні служби, ясна річ, туди б не доїхали, а ці волонтери попросили дати їм машину, мовляв, самі зберемося і зробимо своїми силами.

Новотошківське хоча і перебуває на лінії розмежування в складних умовах, але воно, вибачте за слово, не таке популярне, про нього мало пишуть і мало знають. Відповідно, і допомоги туди їде набагато менше. І ці жінки допомагали в першу чергу добути гуманітарну допомогу тим, хто її потребував. Не чекають від когось – самі допомагають собі і своїм односельцям.

А виходить співпрацювати з жителями окупованих територій? Чи вони воліють «не світитися» у подібних проектах?

Складне питання. Для людей, які там живуть і співпрацюють з організаціями на підконтрольній території, найгостріше питання – це питання їхньої безпеки. Багато хто боїться, тому імена людей, які беруть участь в якихось акціях, зазвичай не згадується у відкриту. Знаю організації, які намагаються працювати віддалено з людьми з окупованої території, але це не афішується.

Чула про ще одну вашуініціативи, пов’язаної з Донбасом – навчання англійської мови…

Є таке. Організація GlobalOffice, де я працюю, придумала ідею літніх пришкільних таборів для вивчення англійської мови, які проходять в червні або у серпні. Школи подають заявку, ми навчаємо вчителя англійської мови цієї школи, підбираємо йому волонтера-іноземця, який проводить два тижні в цій школі. Його функція – в першу чергу зруйнувати мовні бар’єри, адже дітям буває складно перейти від шкільних уроків англійської до спілкування нею. У фокусі – саме школи в невеликих містах і селищах. Якщо говорити про Донбас, то такі табори були в Авдіївці, Лисичанську, Станиці Луганській, Покровську, Маріуполі. У нас є одна волонтер-іноземка, яка приїжджає на Донбас вже третій рік поспіль. І крім англійської вона займається з дітками йогою, допомагає їм справлятися зі своїми переживаннями і страхами. Вона їде саме в прифронтові міста і це гідно захоплення. І крім англійської, це хороший приклад для школярів, адже такий досвід розвиває культуру волонтерства в принципі. Вони бачать, як інші роблять щось для них, і хочуть щось робити самі. І щоб волонтерів і активістів на Донбасі було якомога більше – це просто моя мрія. 🙂

Ви багато зробили для популяризації Донбасу, розповідали і писали про активних людей, цікаві місця… Побачила ти фідбек – інтерес з боку мешканців інших регіонів? Чи більшість воліє й далі варитися у своїх стереотипах щодо сходу?

Зі сходом працює зараз багато організацій та активістів. І мені здається, це спільна заслуга всіх, хто так чи інакше працював із Донбасом – що інтерес до цього регіону таки зріс. Мені подобається, як розвивається Маріуполь протягом останніх п’яти років. Але все ж найбільш ефективно – це побачити все власними очима і поспілкуватися з тими людьми. Як показав досвід моїх друзів і знайомих, всі, хто їхали на Донбас, відразу ж змінювали свою думку про нього на краще. Звичайно, поки йдуть бойові дії, багато хто боїться їхати туди. Люди часто не розуміють, що в Краматорську або тому ж Маріуполі безпечно і просто бояться туди їхати. Але після закінчення війни, я думаю, схід отримає друге життя. І інтерес до нього різко зросте. Як з Чорнобилем: коли найстрашніше буде позаду – багатьом буде цікаво побачити ті місця своїми очима. Адже тут є що подивитися.

Фото з архіву Світлани Колодій 

Читайте «Чорноморку» в Telegram і Facebook