250 українців у полоні. Заарештовані в окупованому Криму місцеві жителі, українці, затримані в Росії і Білорусі, що опинилися в російських в’язницях. Українські військові, що потрапили в полон, мирні жителі Донеччини та Луганщини, що стали в’язнями місцевих підвалів і колоній за свою позицію. І, звичайно, ж, наші моряки, захоплені росіянами в Азовському морі восени минулого року.

1 червня підтримати їх вийшли в Києві кілька сотень людей – різні ЗМІ назвали цифру від 300 до 500 – пройшовши маршем від парку Шевченка до офісу Червоного Хреста, а після цього – під Адміністрацію Президента. Громадські активісти, ветерани, волонтери, журналісти і навіть два міністри – всі, кому не байдуже. І, звичайно, ті, кому зараз чи не найскладніше – люди з портретами в руках – мами, тата, дружини, сестри, діти тих, хто зараз в полоні. Всі вони охоче розповідають про рідних – коли пропав, коли востаннє говорили, що вдалося дізнатися. Деякі не знають нічого про своїх близьких вже багато місяців.

Серед тих, хто йшов маршем і колишні полонені – Герой України, луганський партизан Володимир Жемчугов, журналістка Марія Варфоломєєва, що більше року пробула в полоні бойовиків так званої «ЛНР». Але найбільш зворушливим особисто для мене було побачити в колоні Олексія Кодьмана – бійця 56 бригади, який пробув у полоні в Донецьку і Макіївці близько 2,5 років. Отримавши в полоні травму коліна, після важкої операції, він ішов у колоні на милицях.

Навіщо потрібні ці марші, акції, пікети? І чому на них потрібно приходити кожному? По-перше, тримати в тонусі владу – чим частіше нагадувати, що ми чекаємо звільнення полонених, тим більше шансів, що робота і пошук варіантів буде вестися постійно. По-друге – це важливо для тих самих людей з портретами в руках – знати, що вони не самі, що не тет-а-тет зі своїм горем. Що їхні рідні – військові і цивільні – потрібні країні, що про них згадують не тільки політики під вибори в своїх інтересах, а й що на них, дійсно, не плювати «простим людям». Ну і по-третє – як би там не було, незважаючи на інформаційний вакуум, інформація про масові акції все ж просочується до тих, хто зараз в катівнях. І це їх дуже підтримує. Після останнього обміну кілька військових, що сиділи в макіївській колонії, розповіли, що вони дізнавалися про всі ці марші, акції і мітинги. А за час, коли полоненим дозволяли дивитися телевізор, вони навіть встигали побачити своїх рідних.

Тим часом всі розуміємо, що цифра 250 – вельми і вельми умовна. Ми об’єктивно не знаємо, скільки цивільних бранців зараз перебувають на окупованій території. Якщо полонених військових знімають на відео і ставлять з їх участю спектаклі (на кшталт прогулянок по Донецьку і поїдання суші), то зі зниклими жителями все ще складніше. Відео «каяття» і «зізнань» бійців ВСУ – річ хоч і дуже болюча, але все ж є певною гарантією. Людину не вб’ють і не калічать, як це робили з бійцями на початку війни. Окупантові нема чого так псувати собі репутацію, адже нині там модно «косити» під гуманістів, строго дотримуючись Женевської конвенції. А ось облік вкрадених і насильно утримуваних цивільних ніхто не веде – одиниці родичів звертаються із заявами в українську поліцію або СБУ. Більшість вважає за краще шукати вихід самостійно – викуповуючи рідних або шукаючи «зв’язки». І як з ними поводяться там – не знає ніхто. Про багатьох з «зниклих без вісти» ми так нічого і не дізнаємося.

Під час маршу мені згадалася історія жінки на ім’я Галина Купрій. У травні 2014 року вона приїхала до окупованого Слов’янська – визволяти свого сина, захопленого в полон бойовиками Гіркіна. Під час розмови з київською журналісткою вона раптом сказала: «За мною прийшли …». Після цього зв’язок з нею перервався. Галину викрали прямо з кімнати, яку вона знімала в місті, поки шукала шляхи звільнення сина. Після цього – ніяких достовірних відомостей про її долю немає. За деякими чутками її вивезли бойовики під час виходу з міста. Але трагізм ситуації в іншому. Галина Купрій приїхала на Донбас після операції, будучи важко хворою. Без певних недешевих медикаментів їй було не вижити (за словами лікарів, вона не протягнула б більше 1,5-2 місяців). Минуло 5 років з дня її зникнення. Ні серед мертвих, ні серед живих Галину Купрій не знайшли ….

Скільки ще тих, хто не повернеться з полону?

Фото: «Крим.Реалії»

Редакція сайту не несе відповідальності за зміст блогів. Думка редакції може відрізнятися від авторської.

Читайте «Чорноморку» в Telegram і Facebook