Боснія і Герцоговина

У Сараєво є один унікальний музей про війну. Його чомусь немає в путівниках і на TripAdvisor. Про нього немає інформації в інтернеті. Я прочитала, здається, все про музеї і пам’ятники, пов’язані з війною в Сараєво, але його знайшла зовсім випадково. У Сараєво є підвісна дорога на одну з гір, такий собі маст-хев для туристів. Так ось, по дорозі, на звичайних воротах звичайного на вигляд будинку – звичайний листок з повідомленням про те, що всередині знаходиться музей про війну. З приміткою, що «вхід безкоштовний» і «це всього 10 кроків вбік». У дворі, дійсно в кроках десяти, знайомі до болю речі – мішки з піском, закладене вікно (частково заклеєне плівкою) і обвуглений дитячий велосипед.

Будинок, в якому знаходиться музей. На будівлі досі можна побачити сліди тієї війни

Цей музей організувала сім’я, яка пережила блокаду Сараєво. Під час Балканської війни місто було оточене сербськими військами практично чотири роки. Серби розташувалися в горах, які оточують місто – Сараєво, його будинки і мешканці були як на долоні. Чотири роки ці люди жили під щоденними артилерійськими обстрілами. Крім того, на жителів міста постійно полювали снайпери. Міський госпіталь працював в авральному режимі. Не вистачало їжі, води і медикаментів. Виїхати з міста, згадують місцеві, було практично неможливо.

Про те, як це – жити в обложеному місті, де на кожному кроці, за кожним поворотом, і навіть у власному будинку за тобою по п’ятах ходить смерть – спробувала розповісти проста боснійська сім’я.

У музеї всього дві кімнати. В одній знаходиться все те, що допомагало вижити таким, як вони – простим жителям Сараєво, які опинилися без електрики та інших благ цивілізації, їжі і, головне, почуття безпеки. Тут – надписи на шматку картону «Pazi, sniper», яка попереджала про прострілювані ділянки. Ноші, на яких доставляли поранених до лікарні. Їжа – овочеве масло, молоко в порошку, макарони, сіль … Пакети гуманітарної допомоги ООН … Пилка, за допомогою якої добували дрова. Саморобні генератори електрики з приєднаним радіо і лампочкою … Кулі, якими розстрілювали жителів міста, зразки мін – ще одна небезпека, яка чатувала сараєвців. Освітлювальний прилад з крапельниці.

І знаменита по військових фотографіях 25-літрова біла каністра – один із символів облоги Сараєво. У таких каністрах місцеві жителі возили питну воду. Щастило тим, у кого були тачанки – з ними було легше. У кого не було – майстрували самостійно. Санки з коліщатками для доставки їжі і дров можна побачити в цій же кімнаті. До речі, багато експонатів можна чіпати руками. В тому числі, табличка пропонує підняти цю саму каністру і відчути як це – просто донести питну воду для сім’ї. Буржуйки, дитячі іграшки, бинти. І, звичайно ж, зброя та снаряди.

Але найбільше, мабуть, чіпляють за живе написи на стінах. Ручкою. Англійською і боснійською. Це думки і фрази жителів Сараєва протягом цих чотирьох пекельних років облоги.

«Я думала, у мене були проблеми до війни»

«Ненавиджу тупу війну …»

«Що робити дітям з цієї проклятою війною?»

«Іноді мені хочеться припинити все це, але моя сім’я тримає мене в живих …»

«Я повинен вижити»

«Я просто … дуже втомився»

«Хтось сказав мені, що земляні міни – кращі солдати. Ніколи не сплять, не їдять і завжди готові і чекають на тебе … »

«Я здивувався, хто був убитий сьогодні. Я наступний?»

«Мені потрібні дрова, щоб вижити», «Сьогодні -23 за Цельсієм»

«Чому люди діляться на «нас» і «них»?

Я вже чула все це раніше. Ні, не в Сараєво. У своїй рідній країні. На Донбасі.

У другій кімнаті – бункер. Звуки стрілянини і вибухів. Темрява, яку прорізає тільки світло маленької свічки. Силуети людей в темряві. І хропіння. Так, в Сараєво люди (як і українці на Донбасі) з часом звикали спати під обстрілами. Стовідсоткове занурення в атмосферу війни. Це теж багато хто з нас бачили і відчули.

І ще одна найважливіша деталь – в цьому музеї немає доглядачів. Є телефон, за яким можна зателефонувати і замовити екскурсію по місцях війни в Сараєво або більше дізнатися про життя в обложеному місті. Але в самому музеї – нікого, крім відвідувачів. Атмосфера повної довіри. Його творець ніби повністю оголює перед тобою душу.

Повторюся, музей безкоштовний. Люди щиро хочуть розповісти світу свою історію та історію свого міста. Є коробочка, в яку можна залишити пожертвування.

А тепер про відвідувачів. Їх мало. Черга на підвісну дорогу – близько сотні людей. За час мого перебування від маршруту відхилилися три сім’ї з дітьми і дві молоді пари. Іншим історія виявилася нецікавою.

Тато одного з хлопчаків дуже старався стримати сльози і щось пояснював йому на своїй мові майже пошепки. Залишив щедру пожертву. Потім озирнувся на відвідувачів, подивився на мене, посміхнувся і кивнув. Ми можемо говорити різними мовами, жити в різних країнах, але війна, мабуть, однаково позначається в наших очах.

Ми впізнаємо один одного без слів – в Боснії, Хорватії, Азербайджані, Сирії, Грузії, Україні. Це вже факт.

Здорово, що є такі музеї. Не манірно-пафосні, а ось такі – прості, людські, зрозумілі кожному. Які можуть розповісти так багато. Головне, щоб було бажання відхилитися на 10 хвилин і 10 кроків на шляху до красивих селфі. Це уроки, які варто вчити, щоб дійсно – never again.

Читайте «Чорноморку» в Telegram і Facebook