Біографія Андрія Мочурада вражає: культуролог, журналіст і громадський активіст, він об’їхав 42 країни, воював на Донбасі в складі добровольчого батальйону і став першим в історії українцем, що дістався до Антарктиди автостопом. Перед російсько-української війною він встиг побувати в гарячих точках Сирії та Іраку, випадково опинитися на базі курдських бойовиків і навіть взяти інтерв’ю у їх командира. А після повернення звідти – ледь не потрапив в турецьку в’язницю. Автостопом Мочурад об’їхав усі Балкани. А остання його авантюра – 16 тисяч кілометрів автостопом до Антарктиди. Але не пригод ради – Андрій разом з іншими поїхали на крижаний континент знімати документальний фільм про роботу українських вчених-полярників. А ще в найближчому майбутньому Андрій обіцяє випустити книгу про свої пригоди на шляху до «Академіка Вернадського».

ІРАК, КУРДИ І АРЕШТ

Ти побував в цілому ряді гарячих точок. Звідки така тяга?

Не так вже й багато гарячих точок я відвідав. Сирія, Ірак, Косово і Грузія – але це було вже після гарячої фази конфліктів там. В силу роботи в громадських організаціях мілітарної тематики цікавився, але у мене немає тяги до гарячих точок, як до екстриму. Немає бажання зробити селфі потім казати: «Вау! Який я сміливий і крутий». Є бажання вивчити, що там насправді відбувається. Це скоріше вивчення геополітики на практиці. В теорії націоналізму є багато інформації по курдах, і мене завжди дуже цікавила їхня історія. Було бажання побачити своїми очима, взяти інтерв’ю, розібратися, що до чого. Тому в багато країн я поїхав через кілька років після закінчення там бойових дій – побачити, як змінилися за ці роки, як переосмислили свої дії. За освітою я – культуролог, але працюю в журналістиці, моє хобі – військова психологія та подорожі. А ця тема – конфліктів – дозволяє з’єднати свої професії, вона на перетині.

Як добирався до тих самих «гарячих зон»? Екскурсії адже туди не возять…

Я подорожую автостопом. Якщо тебе підвозять, значить, люди до тебе вже розташовані – з ними можна поспілкуватися, щось дізнатися, вони можуть допомогти тобі. Виняток – Ірак. Там навіть таксист може тебе здати в полон. У них це нормально – сідаєш в машину, а таксист дзвонить і каже, мовляв, у мене тут іноземний турист – тобто мішок з грошима. Мені 25% – і він твій, куди везти його. Тому подорожі по Іраку таким чином з мого боку були дурістю. Більшість моїх експедицій починалися, як просто подорож. І паралельно – робив журналістські матеріали.

Що було найяскравішим в АТО? Яка поїздка найбільше запам’яталася?

В Іраку найбільше стріляли і вибухало. Звичайно, у порівнянні з тим, що було в АТО, то були дитячі дрібниці. Бачив, як вилітала авіація на бойові вильоти. Але ми не планували тоді потрапляти в гарячу точку, ми просто подорожував і хотіли робити матеріал. Але ми потрапили в табір місцевих бойовиків. Абсолютно випадково. Ми автостопом намагалися доїхати до музею в Халабджа – там була військова техніка, колишня в’язниця і багато тисяч курдів за часів Хусейна були знищені там. Кордон іракського Курдистану – він дуже специфічний через розташування точок добування нафти. І там, куди ми потрапили, ми з нашими візами не мали права перебувати. Доїхали автобусом до крайньої точки. На арабській території вже познайомилися з таксистом. Назад хотіли їхати автостопом, познайомитися з місцевими людьми. Так ось, таксист не взяв з нас грошей, але повіз нас зовсім не в тому напрямку – ми бачили по навігатору. За нами машина якась з’явилася. Він повіз нас через якісь села, говорив по телефону по-арабськи. І ось тут нам стало стрьомно, ми думали, що нас беруть в полон. Ми домовилися, що на блокпосту наступному, ми – спина до спини – ногами б’ємо по дверях, військові побачать, що щось відбувається, і у нас з’явиться шанс втекти з цієї машини. Водій побачив, що ми щось зрозуміли і до чогось готуємося, зупинився на блокпосту і сказав виходити з машини. Таким чином, ми опинилися невідомо де.

Площадь Таксим в Стамбуле, Турция

І як ви звідти вибралися?

Почали автостопити машини і нас підібрали курди. Це були курдські бойовики, які прийняли нас за своїх. Ми тоді ще і дуже натупили – були в зеленому одязі з зеленими рюкзаками. Схожі на військових. Вони спочатку проїхали, але, коли побачили, що ми не свої – пригальмували і повернулися. Підібрали нас. Ми сказали, що ми – журналісти і хочемо написати про курдів. Вони почали розповідати нам про себе, показувати сайти курдські, розповіли, що у них жінки воюють, цілі підрозділи. Дізнався від них, що курди були мусульманами. Ми боялися, що потрапимо в полон, але курди були дуже зацікавлені в контактах з іноземцями, вони хотіли розповісти про себе. Тому нас привезли на базу бойовиків. Там довго не знали, що з нами робити. Але в підсумку – вирішили дати нам інтерв’ю. Так я зробив матеріали з їхнім командиром.

Які враження залишилися про курдів? Зміг відповісти собі, що це за люди?

Вони люблять європейців і американців, намагаються в чомусь копіювати їх спосіб життя. При Хусейні було дуже складно – вони не могли носити свій національний одяг, були проблеми зі школами. Курди розділені між чотирма країнами (Ірак, Іран, Туреччина і Сирія – ред.). Але зараз в Іраку вони мають найбільші права. Вони показували сайти, на які ми не змогли зайти з Туреччини (заблоковані). Якщо курд каже, що він – націоналіст, значить у нього там півродини загинуло, а ті, хто залишилися – допомагають тим, хто воює. Ми опинилися якраз в серці курдського опору. Ними можна пишатися.

З ГЛЯДАЧА В УЧАСНИКИ 

А як ти потрапив до Сирії?

А ось так же. Нас підвезли з Іраку. Показали – он вона, Сирія. Там кордону як такого не було – ні постів, ні колючого дроту. Пару містків через річку. Прикордонників немає. Але нам сказав водій: «Ваше життя не коштує нічого». Ми так заходили в місто. Бували в таборах для біженців, там були сирійські курди. Вони своїх не кидають в біді. Іракські курди робили документи для сирійських, щоб вони могли працювати, а іншим – давали невеликі посібники. Але халявити там їм ніяк, треба було працювати. Я зробив звідти багато фотографій, але виставку не встиг зробити – у нас війна почалася.

І ти відразу ж поїхав на Донбас?

Потрібно бути обережним зі своїми мріями. Я – націоналіст, і любив дуже читати літературу про УПА, визвольну боротьбу, заздрив тим бійцям, що у них була така можливість – воювати за незалежність України. І ось, начитавшись, підлітком мріяв побувати в тих часах, боротися зі злом. Потім, сидячи в окопі з автоматом, я часто згадував ті мрії, ох, як часто згадував. Як то кажуть: на – прими-розпишись. До цього автомат я ніколи в руках не тримав.

Були паралелі між війнами, які ти бачив раніше і АТО?

Тільки те, що війна – це завжди дуже страшно і завжди дуже красиво. До цього я був в гарячих точках, як журналіст, а там – мені довелося стріляти в людей. Тому порівнювати – немає сенсу. Війна – вона яскрава, прямолінійна, динаміка всього навколо дуже висока. Люди по-іншому проявляються, по-іншому вирішуються конфлікти. Коли людське життя нівелюється, нівелюється і багато іншого. Контрасти сильніше. І підлість, і героїзм яскравіше проявляються. Війна затягує. Там багатьом простіше. Там день ти проживаєш, як рік.

Війна – це все ж перманентний стан людства. Хоча в нашому столітті ми не завжди бачимо її такою, як на Донбасі чи в Сирії. Але все ж боротьба за ресурси, посади, територію – це теж війни, просто без зброї.

АВТОСТОПОМ В АНТАРКТИДУ

Як прийшла ідея їхати до Антарктиди і, головне, навіщо тобі це було?

Я хотів зняти фільм, мій перший документальний фільм. Знімав програми і сюжети, але ось фільмів – не було. За 24 роки про нашу станцію не було знято жодного якісного фільму.

Хотів написати книгу про Антарктиду, але виявилося, що до мене це вже зробили п’ятеро людей. І все ж – писати буду в форматі тревел-сторі про пригоди там. Так краще зайде молоді. А в текст буду вписувати потрібні посили – про наукову роботу, про вчених, про станцію. Фільм буде класично документальний. Мало українців не полярників було на станції. Туризм туди нам не по кишені. І дуже шкода, що всіх більше цікавлять пінгвіни, ніж колосальна наукова робота, яка ведеться на станції. Люди люблять котиків. Ось через пінгвінчиків і будемо чіпляти людей, щоб вони почули і про українських вчених. А про них потрібно розповідати і популяризувати.

Як тебе прийняли в експедиції?

Не просто. Багато хто не хотів зніматися настільки, що не те, що інтерв’ю, а навіть заборонили, щоб вони з’являлися в кадрі.

Коли ми намагалися потрапити в Антарктиду, ми шукали різні варіанти – риболовецькі судна, круїзні кораблі. Один із чилійських перевізників –   погодився нас взяти на борт і підкинути до острова Кінгс Джордж. Чилійська база там не змогла нас прийняти, у них перенаселення було. А ось російська база, куди ми написали для експерименту, погодилася. Потім через кілька днів сказали надіслати на певний сайт свою автобіографію. І ідея відразу відпала.

Українські вчені-полярники дуже хороші люди, про багатьох з них можу згадувати тільки з почуттям глибокої поваги. Був вчений з Харкова, який пірнав на межі людських і технічних можливостей, щоб вивчити підводний світ Антарктиди. На глибину в кілька десятків метрів! Він причетний до відкриття нового, раніше невідомого виду п’явок. Наші вчені роблять колосальні дослідження. Вони складають каталоги фауни, роблять картографію дна. Є люди, які більше займаються рутинною, але дуже потрібною роботою. Наприклад, озонометрист – робить заміри багато разів на добу цілий рік.

Але саме входження в групу було дуже складним. Полярники досить замкнуті люди. Особлива каста там – ті, хто «зимував», тобто провів рік в Антарктиді. Вони іноді дивляться зверхньо на тих, хто приїжджає на місяць або два зробити конкретне дослідження. Були люди, які нам дуже жорстко ставили палиці в колеса. Не знаю, чому вони так до нас ставилися, просто всіляко протистояли нашій роботі, не хотіли брати нас, відкрито говорили, мовляв, ви тут потусуватися приїхали, чому я повинен вам час приділяти. Хоча це було нечесно – ми їхали гарувати.

Яка вона – Антарктида? У трьох словах?

Суперкрасива, холодна, туристична, хоча це і дивно прозвучить. Більшість з тих, хто буває на материку – це туристи. Далі – обслуговуючий персонал станцій, і найменша кількість – вчені.

Пару місяців назад у всіх ЗМІ була новина про те, що в Антарктиді підняли бойові прапори бригад, зокрема Закарпатської 128-й. Як з’явилася така ідея?

Насправді я ніякого відношення не маю до цієї бригади, але чомусь саме з цим прапором фото стало найпопулярнішим. Повіз туди прапори декількох підрозділів – «Айдара», в якому я воював, морських піхотинців, львівських бригад – 24-ї і 80-ї.

Авантюри людей надихають. Поїздка в Антарктиду автостопом багатьох надихала. Коли я привіз прапори туди, виявилося, що у одного з полярників був з собою прапор 72-ї бригади. Те, що ці прапори бойові побували там – це надихає, це моя маленька данина поваги до людей, які воюють в цих підрозділах. Якщо чесно, якби не ці прапори, я б кілька разів міг повернутися, так і не доїхавши, на півдорозі. А ці прапори не давали здаватися. Коли вони з тобою, ти не можеш собі дозволити такого.

DCIM999GOPRO

Що дала тобі Антарктида?

Вона мотивує йти далі, не зупинятися. Те, що вдалося туди дістатися, зробити те, що хотіли – це дуже надихає. Це важливий досвід. Там можна було легко написати пошту рідним, а ось дізнатися про те, що в світі діється або зайти в Facebook – нереально. Інтернет не тягне. Коли повернувся сюди – то звикав до потоку інформації.

Наскільки українські видання зацікавлені в таких матеріалах – з конфліктних зон, гарячих точок, Антарктиди?

Вони охоче беруть готовий матеріал. Завжди знаходиться той, хто захоче його надрукувати. Але ось вкладатися фінансово в поїздку – не хоче ніхто. Коли про той  же Курдистан писав – газети брали. Але коли шукав когось, хто хотів би зробити такий проект і дати на нього грошей – не знайшов. По суті, щоб поїхати в експедицію – журналісту потрібно або знайти грант, або звертатися до краудфандінгу. Це складно, але не неможливо. Хоча, це не найгірший варіант.

Фото з архіву Андрія Мочурада

Читайте «Чорноморку» в Telegram та Facebook