31 серпня – день, який залишиться в пам’яті, як шрам від рани на тілі. Рівно п’ять років тому в цей день поїзд відвозив мене до Києва з палаючого в вогнях війни Донбасу, і я абсолютно не розумів, куди і на який час їду.

В голові був цілковитий безлад і шок від стомлюючої дороги в маршрутці з окупованого Донецька. Зібрані наспіх, за один вечір, речі; червоні від безсоння очі, тремтячі руки, сильне нервове виснаження; заспокійливе, прийняте, щоб впоратися з внутрішнім тремтінням. На очі наверталися сльози, усвідомлення безсилля застрягло грудкою в горлі. Я відчував запах донбаського вітру, і за вікном маршрутки миготіли повалені обстрілами ЛЕПи. Земля була зорана снарядами, на буграх чорнозему лежали соняшники, я тоді подумав, що вони схожі на квіти на свіжій могилі.

Маршрутка зупинилася на блокпосту «ДНР», і я, ковтнувши чергову порцію валер’янки, сидів і просив Бога, щоб збройні люди не зажадали показати паспорт. Про те, що орієнтування на мене вже розійшлося, я дізнався напередодні, і через знайомих віддав останню тисячу гривень, щоб зелені чоловічки «продинамили» свою «роботу» на блокпосту, і не перевіряли документи. Вийшло. Об’їжджаючи бетонні блоки, «газелька» кинулася в «сіру зону» …

«Сіра зона». Вона дійсно сіра, як і попіл від згарищ після обстрілів. Ми швидко її проїхали. І ось я побачив український прапор. Потім було легше. Нерви заспокоїлися, і після перевірки документів українськими військовими я заснув на якийсь час як убитий. А в Краматорську мене зустріли друзі. Пара годин вдома у мами, знову – розгубленість, відчуття нереальності того, що відбувається, порожнеча і втрати; і знову поїзд. Цей поїзд я запам’ятав назавжди, як ніби картину людського горя і беззахисності перед долею. У вагоні у жінки, яка так само, як і я, тікала з дому, прихопило серце. Хтось розмовляв по телефону і заспокоював, мабуть, близьких; хтось спав; хтось курив у тамбурі 100500-ю сигарету, усвідомивши власне безсилля перед обставинами …

Я подумки прощався з минулим. Ревів в подушку і стискав кулаки. Робота, кар’єра, все, що я за роки зумів зібрати, заробити і знайти в Донецьку, перетворилося просто в штамп: «переселенець». Це був останній літній день 2014 року.

Вечірній поїзд в останній літній день привіз мене в київську осінь. Жовті каштани на Хрещатику, мирне велике місто, друзі, та й просто підтримка оточуючих людей зробили свою справу, і, подібно до вихору різнокольорового листя тієї осені, закружляли наступні роки: тепер їх накопичилося цілих п’ять років. Я іронізував тоді. Жартував з приводу першого вересня, і як школяр відкрив щоденник, і почав все з чистого аркуша.

Тоді закінчилося літо, і пройшли мої щасливі роки в Донецьку, місті мільйона троянд, і краю териконів. Але пам’ять все-таки іноді бере своє, і в такі моменти, як зараз, я немов повертаюся в той останній літній день 2014 року. День, коли у мене не стало дому.

Ілюстрація korrespondent.net

Читайте «Чорноморку» в Telegram і Facebook