«Чорноморка» продовжує знайомити з непересічними людьми. Луганчанин Олександр Махов знає війну відразу з декількох сторін. Він одночасно переселенець, ветеран і військовий кореспондент. Щомісяця Саша їздить в найгарячіші і небезпечні точки фронту, щоб показати війну без прикрас – такою, як вона є. З його сюжетів тисячі українців на вільній території дізнаються про те, що вона все ще не закінчилася. Війна застала його в рідному Луганську. Так, з успішного журналіста-телевізійника він перетворився на військкора, а пізніше взяв в руки автомат і пішов захищати рідний Донбас. Сім’я не підтримала Сашу, і тепер вони по різні боки барикад. Але справедливість для нього виявилася дорожчою. Складно зрозуміти, як, переживши так багато, можна залишитися настільки сильною, відкритою і позитивною людиною.

П’ять років тому, коли все це починалося, чим ти займався?

П’ять років тому у мене все було добре. У 2013 році я став власним кореспондентом каналу «Україна» і вважав, що життя вдалося. Власкор центрального каналу – крутіше в регіоні вже нікуди було в моїй професії. Ну, хіба що стати директором каналу. Я люблю журналістику, займаюся цим все життя. Це була робота на роки. Зарплата для регіону була гідна, і можна було багато чого собі дозволити. У мене було все влаштовано – була квартира, в якій ми жили з тепер уже колишньою дружиною і дитиною. У нас був автомобіль. У планах був ремонт, краща машина, покупка дачі за містом, поїздки за кордон. І потім все різко змінилося. Я досі не можу пробачити тих, через кого це сталося … Не збираюся прощати тих людей – сусідів, місцевих, рідних. У мене до них навіть, напевно, більше неприязнь, ніж до росіян. Тому що у мене було життя, до якого я прагнув і йшов довго, а потім це все відібрали. Війна для мене дуже особиста історія, і питання про прощення – одне з найскладніших взагалі.

Коли все починалося, ти розумів, що це – війна? Чи все ж було відчуття, що це все дуже швидко закінчиться?

Розуміння ніякого не було. Все, що відбувається в Луганську ми зводили в жарт. У нас будинок СБУ захопили першим, потім вже були Слов’янськ і Краматорськ, але там все було жорстко. А у нас вони сиділи собі в тій будівлі, проголошували себе «Луганською Народною Республікою» – і це ніхто не сприймав всерйоз. Сміялися. Думали, пограються – і все закінчиться. Але, чим далі, тим гірше все ставало. Почали людей тягати в це СБУ на підвал. Люди, які звідти виходили, розповідали жахи про тортури, про вбивства, в це повірити неможливо було спочатку. В першу чергу туди потрапляли люди з проукраїнською позицією, активісти Євромайдану і бізнесмени, з яких можна було грошей отримати. Їх випускали, вони виїжджали з міста. Луганськ став роз’їжджатися, люди почали боятися. І, напевно, у всіх було це питання: «Коли їхати?». Для когось цей момент настав раніше, для когось пізніше.

Коли він для тебе настав?

Зараз мені трохи соромно, що я тоді думав над питанням, коли повинен виїхати, замість того, щоб думати над питанням: «А що я повинен зробити, щоб не їхати? Як боротися?». Тоді я думав, що у нас є армія, яка прийде і звільнить нас. Спочатку ці, як ми їх тоді називали «проросійські активісти», сиділи місяць в СБУ і нічого не робили. Все місто жило нормально своїм життям, і ось тільки там відбувалося щось. А ми думали, що скоро приїдуть військові, зачистять їх там і все, на цьому все закінчиться. Але, виявилося, і це дико, що в Луганській області – області, яка межує з іншою державою, не було жодної повноцінної військової частини. Були якісь зв’язківці, внутрішні війська і все. Виявилося, що захищати нікому. Тому до нас поїхали військові з інших областей. Але загітовані місцеві перекривали залізничну колію, не давали розвантажитися, тому вони поїхали на північ області. Там населення завжди було україномовне і куди лояльніше до Києва. І коли поїхав туди знімати, я в жах прийшов від стану нашої армії. Якісь намети … В буквальному сенсі «голі-босі». Я брав інтерв’ю у одного контрактника, і він зізнався, що окоп бачив тільки на малюнку, а ось зараз він перший раз в житті його копав. І я зрозумів, що у нас все погано.

Коли прийшло рішення йти воювати? Як ти потрапив в армію?

Я сам був далекий від армії, до війни ставився як до якогось непотрібного органу. 6 червня 2014 року, якраз на День журналіста, я переїхав до Києва, але їздив на схід у відрядження як військовий кореспондент. Спочатку здавалося, що цього достатньо. А потім почав сумніватися і став задавати собі питання: «А чи достатньо я роблю в умовах війни?». Я знімав цих хлопців, які воюють, і зрозумів, що треба йти. Адже там були такі ж прості хлопці, як і ти. Про те, що вирішив йти воювати – довго нікому не говорив, знали тільки близькі друзі. Призвати мене не могли – всі мої документи залишилися в Луганську, прописка ж луганська. У добробат йти не хотів. Соромно зізнаватися, знаючи людей, які, не замислюючись, пішли добровольцями на фронт, але я хотів, щоб мене призвали, і щоб в разі моєї загибелі моя сім’я отримала якусь допомогу від держави, якщо я не зможу … Прийшов у військкомат, але брати мене не хотіли – не довіряли. Воно зрозуміло — переселенець, місцевий, хіба мало … Вони довго з цими документами тягнули, могли б мене раніше забрати. Говорили, що подзвонять, але так ніхто і не дзвонив. Я знову прийшов у військкомат і питаю: «Ну, чому ви мене не берете?». Вони здивувалися і сказали: «Ну, давай завтра». Я попросив післязавтра. Так потрапив в шосту хвилю мобілізації, в 57 бригаду.

Журналіст – професія творча і «вільна», а армія – світ абсолютно протилежний, де є статут і наказ. Важко було «перемикатися»?

З самого початку вирішив, що тепер я солдат. Усе. Мене довго намагалися в штаби затягнути, просили то камеру взяти, то фотографом хотіли зробити, потім почали з’являтися прес-офіцери. Але я твердо вирішив, що хочу воювати. Скажуть стріляти – буду стріляти, копати – значить, копати. Вигрібати, як всі вигрібають. Але в штабі відразу сказав, що сидіти не буду. Навіть взводного попросив не говорити, що я – журналіст, якщо будуть шукати. На фронті я потрапив під Горлівку – район Зайцеве, Майорська. Учебку закінчив зенітником. Але потім перейшов в батальйон і став кулеметником.

Як справлявся зі страхом? Ну, і нас, журналістів, вчили «якщо стріляють – падай і ховайся», а тобі довелося, навпаки – відстрілюватися …

Основний перелом був… Коли ти на війні, як журналіст, ти розумієш, що можеш загинути. Снайпер, міна – у кожного військкора були ситуації, моменти, коли він дивом виживав. А коли я став вже не з мікрофоном, а зі зброєю в руках, прийшло усвідомлення: мене хочуть вбити. І противник буде робити все, що в його силах, щоб мене знищити. І тоді зрозумів: головне – щось робити: стріляй, спостерігай, коректуй, доповідай по рації, забивай стрічку патронами, а не сиди і не думай: «Мене зараз уб’ють».

Зараз у всіх є переконання, що не боїться тільки дурень, але це нісенітниця. Просто в якийсь момент я прийняв те, що мене можуть убити, і я можу в будь-який момент померти. Не можна ж весь час сидіти і думати про це. Боявся, що якщо мене вб’ють, то повезуть ховати в Луганськ. Адже там родичі і мати. Щоб цього не сталося, я написав записку і носив її з собою. Був медальйон смертника, щоб могли впізнати, якщо розірве на шматки. І на цьому мої думки про смерть закінчилися.

Що тобі дав цей рік на передовій? Тебе це змінило?

Так, я сильно змінився, але скоріше не за рік, а за всі п’ять років війни. Я більше нічого не боюся. Ну, просто після всього, що я вже пережив, ну, що вже може мене налякати? Ну, хіба що смертельна хвороба на кшталт раку, коли нічого не можеш зробити. Хоча і це я, напевно, вже прийняв би спокійно. До всього тепер ставишся простіше – до роботи, відносин з людьми. До війни, під час життя в Луганську, у мене було все влаштовано і всі плани і завдання розписані надовго наперед, а тепер я взагалі не можу планувати. Максимально я планував майбутнє зараз – це на півроку, коли мені потрібно було купити квитки на відпочинок заздалегідь, так вони дешевше. Здавалося б – що простіше, але для мене це було дуже важко психологічно. Півроку – це ж так багато, може трапитися що завгодно.

Не парюся про матеріальне взагалі, як раніше. Класно мати машину, квартиру, але зараз це перестало бути важливим. Це моє життя і зараз мені хочеться випробувати побільше емоцій і зараз, а не колись потім. Напевно, це не дуже добре, але поки мені так комфортно. Так як я втратив все, що тільки можна було – від рідних до матеріального. Втрачати мені більше нічого. Я знаю, що з усім впораюся, і все зможу пережити. А здатися ти завжди встигнеш.

Твої рідні залишилися в окупації. Ти спілкуєшся з ними?

Всі мої родичі, крім колишньої дружини і дитини, які живуть на підконтрольній Україні території: батько, мати, сестра – всі мої близькі – вони всі підтримали окупацію. Сестра поїхала в Росію ще в 2014 році. Проголосувала і виїхала. І я з нею ніяк не спілкуюся, і це було моє особисте рішення. Людина зробила свій вибір. Я зробив свій. Вона по-чесному вчинила: хотіла жити в Росії – поїхала в Росію. Мій вітчим воював за «ЛНР» і брав активну участь в окупації, він є на сайті «Миротворця». До нього у мене жорстка позиція, хоча він жив зі мною з 6 років. Для нього у мене немає виправдань.

А мама? Виходить, мама між сином і чоловіком, воюючими по різні боки?

Це все жахливо насправді … Одна справа, коли тобі кажуть незнайомці місцеві, що України немає, ну і всю цю маячню про фашистів, бандерівців, розіп’ятих хлопчиків, хунту – це одне. А коли це говорить мати, яка тебе виростила і якій я вдячний … Що «ти – вбивця і каратель», і питає: «В якому каральному батальйоні ти служиш?» – це страшно … Я не можу сказати, що я толерантний, мене такі речі моментально заводять. У нас з мамою складні відносини, і налагодити їх хоч якось не виходить. Коли я відслужив, і ми зустрілися з нею – вона сказала, що їй соромно, що вона – моя мати.

Немає слів…

Я не проводжу ще рису між собою і матір’ю. Але нам складно будувати якісь відносини. Батько мені подзвонив, коли я був в учебці, і сказав, що Донбас ніхто не поставить на коліна. Я послав його. З того часу не спілкуємося. Дивна ситуація: я ріс з цими людьми, і вони мене виховали таким, який я є. Мама якось сказала, що таке відчуття, що мене підкинули. Адже всі її друзі, все її оточення – за окупацію.

Я не був патріотом України до того, як це все сталося. Просто, коли ти бачиш несправедливість і розумієш, що так не повинно бути – миритися з цим неправильно. Байдужість, вона і в 14-му багато вирішила, і продовжує вирішувати. Адже досі багато людей вважають, що від них нічого не залежить. Від виборів до власного під’їзду, де можна підмести і вкрутити лампочку, і жити стане приємніше. Пофігізм все губить.

Ти знаєш, що таке бути переселенцем на власному досвіді. Держава реально вас хоч якось підтримує?

Держава, по суті, ніяк не займається переселенцями. 800 і 400 гривень виплат (я не знаю навіть скільки, я не оформляв їх) – це ж нічого на теперішній час. Перше, з чим мало б допомогти держава – це житло. Якісь кредити, може, спеціальні програми … Не знаю. Але переселенці – це люди, які залишаються ні з чим. Вони не завжди можуть продати житло на окупованій території, або продати за копійки. Тому багато хто повертається туди, тому що головна проблема – житло. Хто зміг відразу знайти хорошу роботу – тим було простіше. А кому потрібно все з нуля починати – тим дуже складно. Думаю, ситуацію ускладнює те, що конфлікт, по суті, зараз заморожений. Позиція держави – ми туди коли-небудь повернемося і все повернуться до своїх домівок.

А ти віриш, що повернемося?

Я вірю! Вірю, що Україна повернеться в свої кордони. Я якось собі сказав, що обов’язково повернуся в Луганськ: або з мікрофоном, або з автоматом. Я не впевнений, що буду жити там після звільнення. Але, що Луганськ буде Україна – продовжую вірити. Інакше що, це все даремно було? Є люди, які там чекають Україну. І допускати всі ці тези про війну (що війна – це бізнес і політика – ред.) – це, значить, зрадити тих людей. А зрада – це найстрашніше, що може статися з людиною. Я не хочу зраджувати тих людей. Тому вірю і буду вірити.

Зараз ти – військкор. Як вважаєш, нам вдалося створити свою школу військової журналістики? Що нам вдалося, а що – кульгає?

Не думаю, що можна говорити про свою школу журналістики. Як армія, так і військова журналістика у нас ще в стадії становлення.

На нашу адресу часто звучить, що українські воєнкори займаються пропагандою. Але потрібно розуміти: в країні – війна. Так, не така, як в 2014-му. Коли відбувається загострення – звичайно, війна виходить в топ. А в періоди затишшя починається: «солдати п’ють», потрапляють в полон … Журналісти починають шукати будь-який бруд, типу «розслідування» проводять. Потоком – матеріали про контрабанду. Знову-таки, пишуть, що наші торгують з бойовиками. Ось такі теми стають мусолитися. А ті, хто воює і помирає кожен день – нікому не цікаві стають.

Під час війни ти повинен допомагати своїм захисникам, а не грати на боці ворога.

Чи можливо взагалі дотримуватися стандартів в умовах ООС?

Про які журналістські стандарти може бути мова, якщо ми можемо працювати тільки по одну сторону так би мовити «конфлікту»?

Чи вдається журналістам повертати інтерес до теми війни, коли навколо так багато тих, хто «втомився від війни»?

Після стількох років роботи вже складно зробити матеріал, який буде цікавий і тобі, і глядачеві. Цивільні – це завжди виграшна історія. Вони дійсно живуть в жахливих умовах – на лінії фронту, в розбитих будинках, часто без газу, світла, діти … А у нас глядачеві завжди цікаво дивитися на тих, хто живе гірше, ніж він. Цивільні втомилися жити ось так на лінії фронту, без розуміння, яким буде їхнє майбутнє. Так, їх проблеми потрібно висвітлювати, але у нас більше уваги все ж до військових, хоча, можливо, це і не правильно.

Мені важко дивитися, як колеги роблять сюжети про бойовиків, які перейшли на наш бік, і як вони сидять за столом і п’ють алкоголь з тостами. Зрозуміло, що колись питання про закінчення війни і прощення перед нами стане. Зрозуміло, що буде якась амністія, як, наприклад, в Хорватії. Але репарації і суд зобов’язані бути. Ті, хто приймав рішення і військові злочинці – повинні сидіти в тюрмах. І не інакше.

Фото: Едуард Крижанівський

Читайте «Чорноморку» в Telegram та Facebook