Цією історією зі мною поділилася близька подруга, з якою я познайомилася в Харкові, хоча ми обидві народилися і виросли в Донецьку.

Нещодавно я побачила Максима уві сні. Я розбирала речі в донецькій квартирі, а він підійшов ззаду і легенько торкнув за плече. Він весело посміхався, як п’ятнадцять років тому, коли я вперше його побачила. Раніше, якщо він іноді снився, то намагався тікати кудись з винуватим і злодійкуватим виглядом, а я пробувала кричати йому навздогін питання про те, що буде далі з його «республікою» і чи шкодує він про те, що зробив в останні роки життя. «Тепер я можу весь час бути поряд з тобою. Просто мене ніхто не бачить», – сказав привид і підморгнув. Я хотіла відповісти, що раз так, то міг би в чомусь допомагати або давати поради. Потім згадала, що покійник за життя не відзначався розумом, а тому навряд чи порозумнішав після смерті. І тут продзвенів будильник…

…Максима в якості здібного верстальника-самоучки привела в наше видавництво позаштатний кореспондент. Він верстав швидко, але трохи неохайно, і не любив щось поправляти. Повага до старанності і відповідальності, напевно, розвивається паралельно життєвому досвіду. Тоді у мене його було мало, тому Максим беззастережно сподобався.

Ми були друзями і ніби трохи більше. Максим приносив почитати улюблені книги у вигляді роздруківок з інтернету. Правда, він обожнював Стругацьких, а мені вони здалися страшенно нудними. Ще одним його дивним і застарілим захопленням здавалася любов до комуністичного вчення. Він навіть був КПУ і пишався, що йому потиснув руку Петро Симоненко.

Часто він проводжав мене майже додому, враховуючи мою звичку носити з собою купу всяких речей – книги по роботі, парасольку, пакетик фруктів, очищену воду. Новий друг забирав важку ношу і завжди доходив до одного і того ж місця, потім я звертала, а він ішов далі. В тій стороні жила Вікторія, яка привела його до нас працювати. Якби я була старша і досвідченіша, то відразу ж склала б два, але наш фрілансер виховувала сина-підлітка, перебувала в розлученні, і їй було за сорок, тому ніяких асоціацій не виникало.

Максим виріс у неповній сім’ї з мами і бабусі. Бабусі не подобався чоловік дочки, і вона змусила її спочатку жити окремо від чоловіка, а потім оформити розлучення. «Мама часто плакала, але не змогла її не послухатися, – розповів Максим. – Вони з татом перший час писали один одному листи, а потім він зрозумів, що вона не повернеться. Бабуся виховала в мамі беззаперечного раба, ненавиджу її за це».

Наша ідилічна дружба закінчилася, коли він якось дійшов зі мною до будинку, і ми несподівано поцілувалися. «Ти ще пошкодуєш про це, – похмуро сказав він і потім без жодних пояснень ще раз жадібно мене поцілував, притиснувши до себе до неможливості дихати.

Приводи пошкодувати скоро з’явилися. Головна редактор покликала до себе і, зачинивши двері, суворим учительським голосом сказала: «Постарайся якомога менше спілкуватися з Максимом. Це не твоя людина». Частина колег стала особливо уважно поглядати на мене або раптом замовкати при моєму наближенні. Але найжахливішим виявилася подальша поведінка коханого. На людях він намагався критикувати мене, принижувати або намагатися посварити з найкращою подругою, наодинці – навпаки. Контраст у поведінці був настільки разючий, що виникало дивне відчуття нереальності того, що відбувається, і сумніви в тому, чи в здоровому розумі ми обидва.

Якби я тоді знала, як пояснити батькам, чому хочу кинути роботу з хорошою зарплатою і поруч з будинком, то я б звільнилася. На жаль, але я не знала. Один раз, дійшовши до відчаю, я зло прошипіла: «Ніколи більше не наближайся до мене і не смій розпускати свої бридкі плітки, а то я наберу в чайник води, закипячу, виллю тобі на яйця, а всім скажу, що просто спіткнулася». Максим злякався, це було видно. Запанував холодний нейтралітет, який тривав кілька місяців, а потім він звільнився.

Кілька років я бачила свою нещасливу любов зрідка і тільки здалеку, тому що вчасно намагалася сховатися. Одного разу в автобусі я його не помітила, тому підстрибнула, як спійманий заєць, коли хтось посмикав за пальто і мої очі зустрілися з парою знайомих зелених очей. Ані пари з вуст, я швидко вихопила поли верхнього одягу з його руки і вибігла через інші двері. Автобус від’їхав від зупинки разом зі здивованим обличчям Максима у віконці. Наша наступна зустріч відбулася в 2013-му.

– Алла дала мені твій номер. Будь ласка, не відключайся, треба поговорити, зустрітися, – благально вимовив знайомий голос.

Відразу стало погано, тому що нахлинули неприємні спогади. У той же час, якщо я так емоційно реагую, то чи не краще раз і назавжди розправитися зі страхами, подивившись їм прямо в обличчя? І я зважилася …

– Я не міг тобі все розповісти. Ти здавалася такою чистою і недосвідченою. Як дитина, і мені не хотілося побачити, як ти на мене після цього будеш дивитися. А Вікторія … Вона б зрозуміла, що я закохався в однолітку, хоча обіцяв любити її. Мені здавалося, що краще буде, якщо ніхто не дізнається нічого – ні ти, ні вона. Ти повинна мене зрозуміти – я злякався, – плутано пояснював огрядний чоловік з борідкою, в якому від колишнього Максима залишився тільки глузливий зелений погляд.

– Вони всі знали, що ти жив із Вікторією? – запитала я.
– Так, тільки не говорили тобі, – погодився він.

Я не любила його більше, працювала в іншому місці, зустрічалася з іншим чоловіком, але стало прикро. Якби я знала відразу, то моє життя було б іншим. Я б не витратила кілька років на те, щоб думати, що я зробила не так і чим заслужила особисто його неприязнь і косі погляди колег.

– І тепер, коли ми з Вікторією розлучилися, а я став заробляти більше, то чи не можна все повернути? Мені б так хотілося компенсувати тобі все, що я зробив і сказав образливого… Ти зовсім не змінилася, не те що я. Тільки погляд у тебе став інший, це я винен, – продовжував виправдовуватися він.

Після цієї зустрічі ми стали бачитися час від часу. Можна не любити чоловіка, але хто відмовиться від невибагливого обожнювача. Того, хто завжди дивиться на тебе знизу вгору, говорить тільки на теми, що тобі подобаються, замовляє в кафе твої улюблені страви та супроводжує на прогулянку в будь-якому потрібному тобі напрямку.

Напруженість у нашій своєрідній дружбі з’явилася в березні 2014-го. Суботнім ранком я вирушила в «Донецьк-Сіті», де покаталася на ковзанці, а потім ходила по розпродажах, коли задзвонив мобільний. Максим. Хоче зустрітися.

Я милувалася вулицею Артема через велике вікно до підлоги, а Максим приніс нам кави та йогуртові тістечка з фруктами, коли почулися дивні дисгармонійні крики і замість машин на дорозі з’явилися люди з незрозумілими прапорами.

– Що це?
– Демонстрація! У нас буде республіка! – гордо заявив він.
– Це ще яка?
– Донецька народна!
– Не кажи дурниць. Жодна область не є повністю самодостатньою.

У відповідь на мене обрушилася ціла лекція про «народ Донбасу», славне минуле Донецько-Криворізької республіки і загальну рівність.

– Не треба загальної рівності, – процідила я. – Моїм предкам вона коштувала дуже дорого.
– Ось ти побачиш, як все розцвіте і піде розвиток, – захоплено залепетав поруч зі мною бородатий дядько з сяючим поглядом придуркуватого підлітка.
– Нічого. Не. Розквітне. Засунь. Собі. В. Дупу. Всі. Свої. Комуністичні. Дурощі, – вклала я все можливе засудження подібної дурості в голос, але не допомогло.

В наступні кілька тижнів сторінка Максима у «ВК» перетворилася на агітку, забиту комуністичними гаслами, клятви в любові до «російського світу», закликами «косити кріп» і «Донбас ніхто не ставив на коліна». На вимогу зупинити потік і дотримуватися нейтралітету він видавав порції фейків, які нескладно було перевірити і спростувати. «Навіщо ти поширюєш брехню?» – дорікнула я. «Зараз просто так треба для справи», – відповів він і порадив мені не пити улюблений чорничний йогурт «Галичина», тому що «бандерівці можуть додати отруту». У відповідь я спочатку перестала з ним розмовляти по телефону і відповідати на повідомлення, а потім занесла в «чорний список» в «ВК».

Потім я поїхала жити в Харків. Сиділа одна в супермаркеті на фудкорті і похмуро пила каву, коли мобільний дзенькнув, прийнявши смс. Це був вірш Максима, що починався зі слів «Кого ти все чекаєш в ночі? Не чекай, не мовчи. Кричи!…». «Тебе кинула чергова доросла пасія?» – ущипливо відповіла я.

Ми не стали говорити по-справжньому. Він іноді писав, я іноді відповідала. А потім потрапили в тролейбус на Боссе. «Еб*на укровина у нас сьогодні по 15-му ділянці і, потім, по Боссе ще», – прислав смс він. Я як раз читала зведення про руйнування і жертви в своєму районі і швидко набила в телефоні «Це зробив хтось із твоїх дружків, і я бажаю, щоб вони по п’яні підірвали і тебе теж, як цих бідних людей». Відповідь не змусила себе чекати: «Ні, це ми захопимо Харків. І підірвемо тільки один тролейбус, в якому ти будеш їхати». Більше ми не спілкувалися.

В березні 2016-го я читала новини, коли увагу привернув заголовок «Загинув пропагандист «ДНР», і я клікнула по ньому. З фото дивилося обличчя Максима. Його підірвали. П’яний наймит кинув гранату в кімнату, де він сидів за комп’ютером. Я похолола і затремтіла, а потім … стало дивно весело і легко. Я написала подрузі, але вона вже знала. «Він говорив, що буде святкувати проголошення «республіки» до кінця життя. Його життя закінчилося, значить, «ДНР» теж скоро закінчиться?» – оптимістично припустила вона.

Не всі реагували так само. Хтось дорікав мене і говорив, що треба пожаліти його і помолитися. Хтось злякався, ніби я можу накликати смерть або хворобу на людину, висловивши на її адресу побажання. Я ж знала, що смерть була зумовлена ​​всією логікою його недолугого життя. Він не був особливо розумною людиною, особливо сміливим або чесним. Він часто брехав і був невірний в особистому житті як чоловік, а тому чи варто дивуватися, що і громадянин з нього вийшов невірний?

Можливо, якщо б держава Україна вирішилася б на декомунізацію ще в 90-ті, коли ми були дітьми, то шкідливе вчення не пустило б коріння в ласому на тріскучу нісенітницю мозку Максима. Або якби у нас надавали стипендії громадянам, як в Німеччині, то він би закінчив залишений хімфак і переливав б з однієї колбочки в іншу якесь хитромудре зілля. Винна його слабовільна мама, яка розлучилася з чоловіком, обставини і він сам. Я відчуваю провину в основному перед собою, що нерозумно закохалася в нього колись давно, але це не моя рука кинула гранату в його кімнату …

Читайте «Чорноморку» в Telegram і Facebook 

Ілюстративне фото: Sean Witzke on Unsplash