Є невелике містечко, що знаходиться в десяти кілометрах на північ від Донецька. Під час російсько-української війни Авдіївка неодноразово піддавалася масованим обстрілам з боку бойовиків самопроголошеної «ДНР». Не один раз місто залишалося на кілька діб без централізованого водопостачання, електроенергії та газу. Особливо трагічною була зима 2015 року, коли йшли жорстокі бої за Донецький аеропорт (відстань до якого від околиць Авдіївки всього кілька верст). В той час місто було на межі повного знищення. Найбільший коксохімічний завод в Європі, який є в Авдіївці, був на грані зупинки. Сотні місцевих жителів виїжджали в нікуди. Кожен день були нові «прильоти» і загиблі від обстрілу. Пожежі, руйнування і смерті кружляли лютневим снігом в сірому небі над цим крихітним містом.

Після взяття бойовиками Донецького аеропорту, підписання першої частини мінських угод, уваги всього світу, обстріли житлових кварталів поступово припинилися і прифронтове містечко Донбасу зажило практично колишнім життям. У місті стоять українські військові, працює завод, українські банки, залізниця тощо. Там немає комендантської години (як на тимчасово непідконтрольних Україні Донецьку або Горлівці). Жителям і гостям цього містечка не страшно перебувати на вулицях.

До повного миру і спокою ще далеко, але це вже не той жах, що панує в 2014, 2015, 2016 роках. За декілька хвилина неспішної ходьби від центру Авдіївки розташовуються позиції українських військових, які регулярно обстрілюються снайперами і диверсійними групами російсько-окупаційних сил.

У далекому 2006 році я близько місяця жив у Авдіївці. Передмістя Донецька, з величезним заводом і піщаним кар’єром з кришталевою блакитною водою. Такою тоді я бачив і запам’ятав Авдіївку. Електричка або автобус за лічені хвилини добігали до обласного центру. В Авдіївці та Донецьку в той час жартували, що Авдіївка хоч і адміністративно вважається іншим містом, але по факту це віддалений район Донецька. Тисячі донеччан їздили влітку на авдіївський кар’єр, а літаки, що йдуть на посадку в Донецький аеропорт, часто починали зниження в небі над цим містечком.

Зараз між Донецьком і Авдіївкою сіра зона, заміновані дороги і поля. Проходить лінія розмежування між вільною Україною і так званою «республікою». Для того, щоб проїхати з Авдіївки у Донецьк треба витратити мінімум п’ять-шість годин часу (до війни на це йшло близько півгодини).

Перш, ніж виїхати з Донбасу, я був в Авдіївці. В травні 2014 року. Їздив з Донецька на велосипеді на авдіївський кар’єр поплавати. Тоді я не розумів, та й ніхто толком не міг передбачити, що станеться буквально через кілька місяців. Російські військові у той час не надто світилися в Донецьку. Принаймні кадрових російських військових і нових російських танків тоді я не бачив.

Нещодавно я знову відвідав це містечко. Походив по знайомих вулицях. Поспілкувався з місцевими жителями, скупався на кар’єрі, побував у місцевому краєзнавчому музеї і на ринку.

Після Києва Авдіївка не здається чимось пустельним чи постапокаліптичним (на зразок Прип’яті). Кидаються в очі автомобілі ОБСЄ або червоного хреста, що поспішають «на передок» та українська військова техніка. Бачив кілька зруйнованих війною житлових будинків, які чомусь місцева влада не поспішає відновлювати. Українські прапори. Там їх більше, ніж у Києві. Меморіал загиблим військовим…

Загалом, це звичайне українське містечко Донбасу, що живе спокійним життям. Якщо не звертати увагу на гуркіт зброї неподалік у сірій зоні.

Багато жителів, як ніхто інший, в курсі всього, що зараз відбувається на непідконтрольної території. Крім того, телебачення і радіо з окупованого Донецька чудово покриває Авдіївку своїм пропагандистським сигналом. Місцеві жителі слухають «Радіо Республіка» і дзвонять своїм знайомим по ту сторону лінію розмежування. Люди просто сміються з того абсурду і пропаганди, яку транслює захоплений бойовиками донецький телецентр.

Пенсіонери отримують, без проблем, українську пенсію і на місцевому ринку охоче обговорюють останні новини. Переважна більшість жителів Авдіївки не хочуть такого життя як зараз в Донецьку або інших містах тимчасово непідконтрольної Україні території Донбасу. Люди не хочуть російських прапорів, п’яних ополченців, кривого правосуддя, злиднів, черг і комендантської години.

У дуже багатьох друзі, родичі або колеги живуть по той бік лінії розмежування. Вони не з телевізора або радіо знають всі принади життя в невизнаній республіці. Є ті, хто переїхав з окупованих Донецька, Ясинуватої, Макіївки, Горлівки. Різницю в рівні життя вони відчувають в повній мірі, коли приїжджають провідати родичів або перевірити житло, що залишилося в «ДНР».

Ось, наприклад, я зустрів двох жителів Авдіївки, які розповіли своє бачення різниці між сучасним Донецьком і українською Авдіївкою.

Бабулька похилого віку, яка купує на ринку овочі, розповіла, що у неї в Макіївці живе сестра, якій вона регулярно передає ліки, продукти та гроші. Тому що літня людина не може оформити українську пенсію, а пенсія, яку платить окупаційна влада, становить всього дві тисячі російських рублів (близько 773 грн – ред.).

Чоловік передпенсійного віку розповів, що переїхав в Авдіївку з окупованої Горлівки з сім’єю:

«Бігли від злиднів і безробіття. Я колись працював з дружиною на Стиролі (Горлівський хімзавод), але, коли прийшли ці п …. си, завод зупинився. Його розграбували частково. Що нам робити? У нас двоє дітей, яких потрібно піднімати. Продали з горем навпіл квартиру в Горлівці, машину і дачу, і купили будинок в Авдіївці. Я влаштувався на Коксохім. Дружина у приватника працює. Старша дочка вчиться в Дніпрі. Загалом все відносно нормально. Головне, щоб не стріляли і завод не зупинився».

Здається, час і війна зіграли злий жарт: містечко, передмістя Донецька, стало за рівнем життя краще, ніж обласний центр, який колись звався фінансовою столицею України. Але в Донецьк прийшов «русскій мір».

Читайте «Чорноморку» в Telegram і Facebook