У серпні 2014-го року я жила у бабусі в Новоазовську. Вірніше, і у бабусі, і у сестри. Перебування в будинку сестри пояснювалося просто: я перейшла на віддалену роботу, а у неї був інтернет.

Новоазовськ в той час ще залишався підконтрольним Україні. У селищі Сєдово (його передмісті) в пансіонатах розміщували біженців із зони АТО (тепер ООС – ред.). У центрі містечка можна було побачити бійців-добровольців з «Азова» і «Дніпра». Вважалося, що вони забезпечують повну безпеку кордону – адже від Новоазовська до неї рукою подати.

Вдень місто здавалося мирним, щасливим і повністю українським. Міліції в ньому був навіть надлишок: не знаючи, куди подіти людей з окупованого Донецька, їх начальники наповнили ДАІшниками весь Маріуполь і Новоазовський район. Тільки вночі війна і близькість ворога нагадували про себе.

Ще до мого приїзду з Донецька Новоазовськ прикордонників обстріляли пару разів. Серед них були поранені і загиблі. Дехто з донецьких знайомих-ватників намагався довести мені, що цим займалася Нацгвардія, припливаючи з мінометом з Маріуполя до російського кордону. Було смішно таке слухати, тому що я знала – підпливти більш-менш близько до берега в нашій частині Азовського моря дуже складно. Піщані коси, мілини для немісцевої людини представляли собою справжній лабіринт.

Одного разу вночі, майже відразу після приїзду в липні, я прокинулася від далеких глухих вибухів. Потім їх пару днів не було. Потім вони повторилися знову. У другій половині серпня нічні обстріли кордону стали щоденними і звичними. Я перестала від них прокидатися. Вибухи ніколи не звучали вдень. При яскравому світлі було легко вірити в мир.

У День Незалежності у мене трапилася неприємність – зламався штекер на дроті інтернету. У родички, яка жила в багатоповерхівці над морем, інтернет був. Після дзвінка за попереднью домовленістю, вирушила в гості.

Наташа була рада мене бачити. Запитала, яка ситуація в Донецьку. Мені було не зовсім ясно, яка її позиція, коли вона сказала, що «хочеться, щоб пішли всі захисники – і ті, і ці». Думати над цим або сперечатися було ніколи – треба було швидко написати кілька текстів. Сонце стояло ще високо. І раптом я почула нічний звук. Вибух на кордоні. І ще. Підійшла до вікна, яке виходило в бік кордону. Вдалині виднілися спалахи. «Я їх раніше тільки вночі бачила», – здивувалася родичка.

Мені це не сподобалося так, ніби невідомі злочинці порушили негласне правило етикету. Воно дозволяло їм бешкетувати вночі, але ніяк не вдень. Подивившись на спалахи далеко і послухавши вибухи, повернулася до роботи. Настрій пропав: у країні війна, а я сиджу і пишу щось веселе і легке. Позаздрила тим, хто живе далеко від кордону: їм добре у себе там чекати, щоб журнал вийшов обов’язково вчасно.

Попрацювавши десь до 22-ї і відчуваючи, що зловживаю гостинністю господарів, повернулася додому. «Рибалки в морі бачили вибухи при денному світлі і сказали, що вони з російської сторони кордону», – повідомив тато при моїй появі в кухні. «Я теж їх бачила», – підтвердила я.

Це здалося поганим знаком. Спочатку вони привчили нас, що обстрілювати кордон вночі – нормально. Тепер привчають до обстрілу вдень. А що далі?

25-го серпня вранці прокинулася від уже звичних вибухів. Хотіла перевернутися на інший бік і ще поспати – 7 ранку. І раптом почула щось новеньке – гучний свист, який пролунав, ніби над самим дахом. Я вже знала, що свист – це щось летить недалеко, але не в тебе. В кухні вже тривожилися і хрестилися. Чоловік сестри з телевізором під пахвою пішов в льох під гаражем. Сестра кинулася туди ж з ноутбуком. «У мене журнал здається …», – почала я і попленталася слідом за ними. Щось, що свистіло, свистіло там, де була міжнародна траса в напрямку Маріуполя. І автомобільний міст.

Пізніше сусіди розповіли, що по цій дорозі росіяни гналися за українськими бійцями, попутно обстрілюючи їх. В інтернет потім виклали знімки з пошкодженими стовпами електропередач, розбитими шибками і подряпаними фасадами будинків, які стояли дуже близько до дороги. Будинок сестри від цього моста знаходився в декількох сотнях метрів, тому повз нас ніхто і ні за ким не гнався, але чутно все було прекрасно. Ближче до обіду на краю моста з’явився білий безхазяйний мікроавтобус. Як всі говорили – з вибухівкою.

У зв’язку зі свистопляскою на трасі і підозрілим мікроавтобусом, автовокзал вирішив тимчасово призупинити роботу. Прибігши туди, я не застала нікого і нічого, крім новенького жовто-блакитного прапора над замкненими заскленими дверима. Хотілося взяти його на всякий випадок собі, але він висів надто високо для мене.

«Автовокзал 25.08.14 тимчасово закритий» – щось таке написали на оголошенні на дверях. Тиша в місті ставала просто зловісною, люди сховалися. Сонце яскраво світило, але на тлі далекого гулу і окремих вибухів навіть яскравість освітлення здавалася ненормальною. Відсутність всіх погнала мене назад додому – туди, де хтось був, де залишився телефон, і можна було щось запитати.

Підвал сестри мені не сподобався. Працювати явно не виходило, і я пішла до бабусі. Тато якраз діловито спускав в глибокий бабусин підвал з вентиляцією ліжко, матраци і ковдри. А ще – сковороду зі смаженою картоплею і курячими ніжками. Неприємні звуки перервали його сніданок. «Голову треба помити, поки гаряча вода є», – осінило мене, і я вирушила у ванну.

Прямо звідти, з ще мокрим волоссям, тато за руку затягнув мене в підвал. Свистіло так, ніби тепер літало зовсім неподалік від бабусі. Але вибухало десь далеко. Бабуся спокійно сиділа у дворі і обмахувалися газетою. Я сіла на ґанку підвалу з телефоном. На випадок, якщо зникне мобільний зв’язок, треба написати хоч комусь. «Ночувати будемо в підвалі», – заявив папа.

Потім прийшов сусід. Він вийшов прямо на дах багатоповерхівки і оглянув околиці в морський бінокль. Спустившись, розповів, що в місті начебто нічого серйозного не відбувається, людей немає, але зате по старій дорозі, яка через степ проходить паралельно міжнародній трасі в Маріуполь, пройшла колона військової техніки. Не української. Потім сусід подзвонив приятелеві, який збирався сьогодні в Ростов у справах. Приятель повідомив, що поки не може потрапити не те що в Новоазовськ, але навіть в Україну, тому що через кордон нікого не пропускають російські прикордонники, а на самому кордоні стоять російські танки.

Таке мені зовсім не сподобалося. Подзвонила своєму другові з «Дніпра-1» Ігорю, щоб дізнатися, коли в місті нарешті все устаканиться. Але замість цього він сам засипав мене питаннями: «Чи є в місті міліція? На чиєму вона боці? Чи бачив хтось в місті росіян? Чи не їздить чи десь ворожа техніка?»

Міліціонерів двох я бачила. Вони кудись пробігли повз наш будинок і зникли. Почала пояснювати Ігорю, де насправді є російська техніка. Він пожвавився, потім сказав: «Зараз я передам трубку своєму командиру і повтори йому все ще раз». Поважний, але трохи стривожений чоловік ще раз поставив ті ж самі питання. Потім додав «Спасибі, ви нам дуже допомогли» і передав трубку знову Ігорю.

– Ви підете прямо туди і всіх їх виженете назад за кордон? – радісно запитала я.

– Ні, маленьке дурне кошенятко. Ми підемо так, щоб самим з ними не зустрітися. У нас же тільки автомати.

Людей на вулицях як і раніше не було. Тільки я бігала туди-сюди між будинком сестри і бабусі. З мобілкою в руці.

– Зніми червону сукню. Тебе в ній здалеку застрелити – раз плюнути. Ще й в телефон ходиш і кажеш, – роздратовано наказав батько.

… Я відчула себе обдуреною і розчарованою. Тато обдурив мене, коли сказав, що в Новоазовську завжди буде тихо і спокійно, що б не робилося навколо. І інтернету у мене немає, тому що штекер зламався. А у мене журнал здається … У підвалі я сидіти не хочу, бачити тут росіян – не хочу, бути відрізаною від нормального життя проти моєї волі – не хочу !!!

Було тихо, тато облаштовувався в підвалі. Я пройшла в будинок, одягла майку, джинси, закриті сандалі на м’якій підошві. Напхала речей в сумку на коліщатках. Пакет з документами, банківську картку і гроші поклала в рюкзак. Товсту кофту після коливань вирішила залишити – в сумку не лізе, в руках нести – жарко.

«Вони сказали, що після 14 обстріляють місто, якщо всі українські військові не підуть», – сказав тато, який зібрав десь свіжі плітки. На годиннику було 12. Тихо. Саме час піти.

«Ти куди?» – запитала бабуся. «До сестри», – бадьоро відповіла я і покотила валізу до її дому. Потім звернула в найближчий провулок і кинулася до моря. Мій розрахунок був дуже простий: ніякий танк, навіть самий наворочений не відправиться в сторону старого пішохідного моста. Перейшовши через нього, опинюся в селищі Єланчик, а там вийду на трасу. Якщо почую щось підозріле, то відразу зверну на пляж. Заблукати неможливо – йди собі весь час уздовж моря і потрапиш в Маріуполь. І взагалі біля моря нічого не страшно.

Пешеходный мост между Новоазовском и Еланчиком

Пішохідний міст між Новоазовськом і Єланчиком

Стареньку зупинку місцевого автобуса біля пішохідного мосту оновили перед Днем незалежності – побілили, намалювали на внутрішній стіні жовто-блакитний прапор і написали «ПТН ПНХ». Цей напис, на жаль, не допоможе, як оберіг, проти тих, хто хоче зайняти місто. Але відверто дасть зрозуміти, що раді їм тут не всі…

У Єланчику в магазині купила пляшку Schweppes. В цей же час почула за спиною і далеко збоку глухі вибухи. Напевно, в декількох кілометрах від мене. «Ви в Маріуполь?» – запитала злегка заздрісно продавщиця.

За Єланчиком було Самсонове. За ним – Безіменне. Іноді повз проїздили машини. Дуже швидко. Хоч скільки махала їм руками – марно. А їхали вони відверто в Маріуполь, але мої проблеми їм були ні до чого. Сумка противно гриміла коліщатками по розпеченій дорозі. Сандалі, хоч і закриті, якось успішно набирали з узбіччя пил і камінчики. Schweppes нагрівся. І тут задзвонив телефон. Тато.

– Ти де?

– Біля Безіменного, – чесно відповіла я.

– Що ти там робиш?

– Іду до Маріуполя.

Тато почав лаятися. Головним змістом лайок було те, яка у нього дурна дитина. Хоча і доросла.

– Що ти будеш робити в Маріуполі? – запитав він.

– Піду до подруги, – відповіла я.

– Подзвониш мені через пару годин і розкажеш, де ти є.

– Угу, – погодилася я.

Йти було не страшно, але дуже жарко і втомлює. Я здавалася собі зовсім маленькою, самотньою і беззахисною. Впертою, тому що чесно збиралася пройти пішки 40 км, але такою, від якої нічого не залежить. «Русскій мір» вирішив, що я в ньому буду жити, а я можу вирватися з його небажаних обіймів, але не більше …

Пізніше я дізналася від Ігоря, що новоазовських прикордонників росіяни оточили прямо на їхньому робочому місці. Мабуть, більшість з них образилися на «дружні обстріли» з сусідньої території, тому що вони зі зброєю пішли на прорив і потім вирушили разом з бійцями «Дніпра» в Маріуполь. До прикордонників і добровольців, теж прихопивши автомат, приєднався співробітник рибінспекції. Але все це я дізналася лише потім …

… Навколо не було нікого, крім мене, тому що проїжджаючі зрідка машини не беруться до уваги. Більше не намагалася їх зупинити, тому що вони все одно не зупинялися. Спробувала насвистувати під ніс «І все буде добре», що підбадьорювало в Донецьку, коли доводилося йти однією з великих і незатишно порожньою вулицею. Але в горлі швидко пересихало, та й не допомагало щось.

«Нехай їм всім буде соромно», – подумала я. Раз всі ці співгромадяни-наче-українці вважають, що за містом на трасі жінка тендітної комплекції просто так по жарі гуляє з валізою і рюкзаком. Краще б їх взагалі тут не їздило. Десь за спиною, там, де мене вже давно не було, щось гриміло і бухало. Несподівано одна машина попереду сама зупинилася. З неї висунувся літній чоловік і замахав руками:

– Дівчино, ви в Маріуполь?

– Так.

– Швидше йдіть сюди, ми вас підвеземо до Східного – у нас там родичі.

Сіла, і ми поїхали дуже швидко. На установах нам весело підморгували жовто-блакитні прапори. Вони показували, що особисто у цих сіл поки все в порядку. Тільки у Широкино неприємно стислося серце. Мені в голову раптом прийшла думка: «А що якщо я більше ніколи не побачу його таким? І єдине, що зараз можу – запам’ятати?» Від цієї несподіваної думки на очах виступили сльози … Стало дуже-дуже шкода Широкино, яке спокійно ніжилось у променях гарячого літнього сонця.

– А ви самі звідки? – вирішила запитати цю чудову, з моєї точки зору, людину і його дружину.

– З Тореза ми, – сумно зітхнуло подружжя. – Хотіли перечекати АТО в Сєдово, подихати біля моря свіжим повітрям, а потім повернутися додому. Тепер поїдемо до Полтавської області – не хочеться щось в Маріуполі затримуватися.

А потім – Маріуполь. Веселі і безтурботні люди на вулицях. Жовто-блакитні сердечка і написи «Ми любимо Азов». Багато людей, розмов і міський транспорт. Такий разючий контраст у порівнянні з Новоазовськом, який притих, не знаючи ще, що з ним буде далі …

Милі люди з Тореза, які збиралися майже без зупинок бігти від «русского мира» під Полтаву, взяти запропоновані гроші відмовилися. «Що ви, що ви, не треба – хіба можна не допомогти в такій ситуації … Ми самі не можемо передати, що відчували, коли їхали зі свого міста».

Ілюстративне фото: Priscilla Du Preez on Unsplash

Читайте «Чорноморку» в Telegram і Facebook