ДЕНЬ ОКУПАЦІЇ:
2
0
8
9
ДЕНЬ ОКУПАЦІЇ:
2
0
8
9
Блоги
Українська армія: атрибут чи інструмент?
  14 October 2019 12:12
|
  43

Українська армія: атрибут чи інструмент?

До самого початку російської збройної агресії та війни за незалежність України всі покоління української влади вважали армію не стільки необхідним, скільки неминучим атрибутом держави. Президент, парламент та уряд приймали рішення, що стосуються армії, лише з точки зору проблем, пов’язаних з її існуванням та скороченням, а не з точки зору завдань по захисту країни.

В умовах «напівнезалежності», що дісталася нам безкровно,  активно процвітали ілюзії безпечного існування держави в оточенні демократичної Європи і «братніх» народів.

Повне знищення армії, як це не парадоксально, стримало відсутність коштів на скорочення кадрового складу та утилізацію озброєння і боєприпасів. Інакше до початку війни ми б мали збройні сили у складі президентського полку і зразково-показового оркестру.

Часи змінюються, а поверхневе ставлення влади до питань безпеки країни залишається. Змінилася лише риторика: армія-проблема в устах політиків перетворилася в армію-заслугу. Вимовляючи ритуальну фразу про силу української армії, чергові політики у влади сяють, як при нагородженні орденом. Ось тільки сила української армії – не їхня заслуга. Армія сильна духом тих людей, які часто всупереч рішенням і діям влади захищають свою країну.

За традицією в День Захисника України прийнято змагатися у красномовстві, я ж просто хочу сказати дякую кожному, хто був, є і буде в рядах захисників українського народу і держави.

А ще, не по-святковому, хочу поговорити про завдання.

У відповідь на питання, навіщо нам потрібна армія, будь-хто з обивателів високих кабінетів, не замислюючись, відповість – для захисту країни від зовнішньої агресії.

Як правило, розуміння далі цієї чергової фрази не заходить. А якщо питання розглянути в прив’язці до поточної фази російсько-української війни, то з’ясується, що мова йде про захист не всієї території суверенної України, а лише її залишків, не зайнятих окупантами і не «звільнених» від наших військ (!!!) у процесі розведення.

Невизначеність у розумінні завдань армії і відсутність державної політики щодо її реформування та зміцнення були закладені Порошенком в абсолютно поверхневу Військову доктрину України. Нова ж влада, не сформулювавши зовнішньополітичну стратегію, яка відповідає національним інтересам, пішла второваним шляхом, який веде в мінський глухий кут.

Визначаючи завдання сучасної української армії, необхідно розуміти, що агресор здатний не тільки багаторазово посилити військовий тиск на лінії зіткнення, але й перейти у повномасштабний наступ на всій протяжності «мирних» ділянок україно-російського кордону і нашого узбережжя.

Загроза масованого вторгнення паралізує волю багатьох політиків, які нескінченно повторюють, що у нас немає сил для протистояння в такій війні.

Вони мають рацію в тому, що у нас немає стільки солдатів і заліза, але одночасно не праві тому, що головним чинником, стримуючим агресора від такого вторгнення, повинна стати здатність української армії несиметричними діями завдати ворогові не прийнятної з політичної та економічної точки зору шкоди. Саме тому нам потрібна не контрактна, а професійна контрактна армія – гнучка, мобільна і добре озброєна.

Не можна скидати з рахунків і інший варіант розвитку подій – масоване використання агресором високоточної зброї.

Для того, щоб його застосування з військової і економічної точки зору стало безглуздим, потрібно суттєво змінити всю організацію оборони країни.

Необхідно зробити її розподіленою – створити резервні центри прийняття рішень, оптимально розосередити всі види ресурсів, створити мережу помилкових цілей. Одночасно повинна бути сформована повноцінна система територіальної оборони, здатна, у випадку масованого удару по центрах управління армією і державою, утримати ситуацію на час, необхідний для відновлення управління військами і мобілізації резервів.

Така організація оборони призведе до того, що кількість рівнозначних для агресора цілей, які необхідно вразити для руйнування оборони, дезорганізації державного управління і дезорієнтації населення, зросте до неприйнятного з точки зору використання дорогої високоточної зброї.

Головною опцією, яку Україні, так і всьому світу, активно пропонує путінський режим, є війна, що поєднує енергетичний шантаж, кібернетичні атаки на об’єкти критичної інфраструктури супротивника, агресивне використання ЗМІ, соціальних мереж і протестного потенціалу населення об’єкта агресії. Все це підкріплюється діями диверсійно-розвідувальних груп і «п’ятою колоною», частково легалізованою у всіх гілках і на всіх поверхах влади.

В умовах такої війни Україна практично беззахисна – і справа тут не тільки в можливостях армії. Всі складові сектору оборони і безпеки країни знаходяться в «пухкому» стані і абсолютно не адаптовані до сценаріїв агресії XXI століття.

Необхідно припинити хаотичні експерименти і почати вибудовувати систему оборони і безпеки країни на основі глибокого аналізу сьогоднішніх і майбутніх завдань та загроз.

Фундаментом нової архітектури безпеки України має стати законодавче забезпечення, яке однозначно визначає роль і місце кожної структури, а головне – чіткі правові основи їх діяльності в різних сценаріях розвитку подій.

Завдання армії перерахованим не вичерпуються.

Процеси, що відбуваються в Російській Федерації в умовах небажання путінського режиму займатися вирішенням наростання внутрішніх проблем, з високим ступенем вірогідності можуть призвести до розвалу російської держави і важко прогнозованих, але напевно небезпечних для нас наслідків.

Українська армія повинна бути готова до захисту країни в умовах, коли «токсичні бризки» полетять у різні сторони.

Найважливіше на сьогодні завдання – звільнення Криму і Донбасу.

Очевидно, що останнє, що країна повинна платити за повернення своїх територій – це людські життя. Але сподіваючись на політико-дипломатичні методи, необхідно пам’ятати відому істину: дипломатія лише тоді буває успішною, коли у тебе за спиною сильна армія.

Я ж хочу запропонувати свою, нелінійну інтерпретацію цієї думки: наявність у нашої країни сильної і добре організованої армії буде провокуючим фактором для силового звільнення всіх окупованих територій, а значить, буде підштовхувати наших західних партнерів до посилення тиску на Росію повернути і Крим, і Донбас тим самим «політико-дипломатичним шляхом».

Впевнений, ми повернемо все: Крим, Донбас, Азовське море і захоплені агресором ділянки шельфу поблизу Одеси. Але загроза зі Сходу нікуди не зникне. Нам з цим жити, і тому варто задуматися про новий компонент Збройних сил України – сили стримування. Без їх створення в кожному збройному конфлікті нам доведеться воювати на своїй землі.

Безумовно, мова не йде про ядерну зброю, але наша країна має ракетні технології, і якщо, не затягуючи, почати створення сучасних неядерних боєприпасів великої потужності, то в досить короткі терміни ми зможемо отримати аргумент, який істотно знижує бажання зазіхати на нашу землю.

У сучасному світі нам завжди буде необхідна сильна армія, яка нагадує, що з інтересами України потрібно рахуватися.

В останні роки на тему реформи Збройних сил сказано і написано багато. Зроблено, на жаль, дуже мало. Ретельно завчена політиками «піонерська примовка» про незмінність курсу в НАТО не може компенсувати відсутність системної роботи по переходу на стандарти альянсу, в першу чергу в питаннях ставлення до особового складу.

Якщо однією фразою висловити першочергове завдання влади в питанні зміцнення армії, то вона полягає в тому, щоб розгорнути чергу.

Треба зробити так, щоб замість черги на вихід з армії, стояла черга на вхід.

Це непросте і багатогранне завдання, що вимагає скасування демотивуючих факторів і посилення мотивації для служби в армії. Якщо хтось думає, що мова тільки про зарплату, то це велика помилка.

В цьому році владою у воюючій країні стала велика кількість молодих людей, які знають про армію лише за голлівудським бойовикам, а про українсько-російську війну та окупацію і того менше.

Спеціально для них хочу вкотре повторити, що військовослужбовець-контрактник – це не солдат удачі, готовий за гроші ризикувати своїм життям.

У сильній армії у кожного солдата, що захищає країну, визначальним має бути почуття впевненості.

Впевненості не тільки в правоті своїх дій, але і в їх законності. Впевненості в тому, що в тилу його сім’я влаштована і захищена державою.

Впевненості в надійності зброї, яку йому дала країна, в командирах, штабах і тилах. Впевненості в тому, що його – живого, пораненого або загиблого – не залишать на полі бою, або не забудуть в полоні.

Кожен воїн і його сім’я повинні бути впевнені, що у разі поранення або загибелі для держави і армії солдатів або сім’я загиблого будуть об’єктом особливої турботи, а не тягарем.

Для такої впевненості нам усім – і владі, і суспільству – необхідно багато чого змінити. І бездумний турборежим для таких змін явно не підходить.

На завершення хочу нагадати дуже глибоку думку маршала Маннергейма, який говорив: «Війна – це справа не тільки армії. Це частка всієї нації».

З Днем Захисника!

Читайте «Чорноморку» в Telegram і Facebook

© Чорноморська телерадіокомпанія, 2019Всі права захищені