ДЕНЬ ОКУПАЦІЇ:
2
7
5
9
ДЕНЬ ОКУПАЦІЇ:
2
7
5
9
Блоги
Те, що об’єднує Україну: рецензія на книгу Руслана Горового «Про людей»
  23 Грудня 2019 08:07
|
  1053

Те, що об’єднує Україну: рецензія на книгу Руслана Горового «Про людей»

Те, що об’єднує Україну: рецензія на книгу Руслана Горового «Про людей»

Рецензія – відгук на художній твір. Але книгу «Про людей» варто роздивлятися не тільки і не стільки як збірку оповідань. Для мене вона – дзеркало, де бачиш не те, що хочеш, а те, що є: реальних людей справжньої України, а не штучної «країни щастя та справедливості», де нібито вже перемогло Добро. Складне переплетіння доль, характерів, болю та радості.

П’ять років тому першим оповіданням Руслана, яке я прочитала, було «Вдома». Хлопець-військовий сидить біля уламків свого будинку, дзвонить матері і каже, що все добре. Потім це оповідання Руслан читав на презентації «Казок на ніч». Ще тоді, навіть не говоривши особисто з автором, я відчула, що в його книгах немає ані краплі брехні, і, хоч оповідання Горового, як він сам каже, «не документалістика», все ж вони абсолютно правдиві. В цих історіях застигли людський біль, щастя, братерство, війна, мир, якого вже у попередньому вигляді не повернути. А ще в них чути свист осколків снарядів «Граду», що розбив і мій дім, розрізавши життя на «до» та «після». Тому для мене книги Руслана Горового – дійсно про життя і про справжніх людей з плоті та крові. І про щось дуже, дуже особисте.

Книга «Про людей» складається з шістнадцяти оповідань. Про кого вони?

«Дядя Міша». «Після війни». Війна. Шостий рік країна живе у війні. Навіть якщо комусь здається, що ніякої війни немає, бо її не видно, насправді її – видно. «Я, мабуть, зараз тільки й живу». «А небо те саме, як і на війні». Вони поруч: і ті, хто відслужили, і ті, хто за декілька тижнів (днів?) знову слухатимуть вибухи, бачитимуть смерть зблизька. Не роботи, не роботи з надлюдськими здібностями, – просто люди. Вони привозять з фронту поранення, стресові розлади, зламані долі; а ще – безпеку й мирне небо.

«Старий Луїджі». Що за кордоном знають про російсько-українську війну? Комусь байдуже. Хтось дивиться новини, як блокбастер. Хтось не знає, що таке Україна, і де вона. Але загалом – люди живуть і не втрачають людяності. І тому завжди знайдеться Луїджі, який відправить біноклі «пацанам, в Україну».

«Я тебе бачу». Вічна любов переповнює короткий текст. Любов до Батьківщини. Любов, яку активує (чи підсилює?) образ живої, земної жінки; бо не герої з легенд, а саме звичайні люди з плоті й крові надихають людей на боротьбу та дають сили, щоб пережити втрати.

«Перукарня». Розбиті дзеркала та кров – під час звичайного дня у звичайній перукарні, де пролунали надто страшні слова, щоб їх можна було стерпіти. Конфлікт жахливого минулого та непевного майбутнього утворює вибух у теперішньому. У теперішньому, де ти не маєш нічого, окрім права та можливості захищати найдорожче.

«Електричка». Селянин, який не знає, навіщо повертається додому, і боїться розірвати звичне коло подій, думок, порушити нудний розпорядок з кодовою назвою «Усі так живуть». Серце стискає страх ступити на колії, по яких несеться товарняк. Цуценя біжить назустріч і тягне за собою шмат ланцюга. Добірка химерних кадрів, безнадійність сірого пейзажу, глухий кут.

«Смерть». Звичайна родина у багатоповерховому «мурашнику», родина, вбита «битовухою». А, може, небажанням створювати зміни разом? Хтозна. Залишаються уламки. І ти просто йдеш якнайдалі. Бо не хочеш більше бігти на місці.

«Тютюн». Низка спогадів, напівприхованих завісою тютюнового диму. Декілька кадрів допомагають «склеїти» історію. І зробити висновок: що б ти не робив, не стій не місці.

«Брати». «Я люблю тебе, брате». Це – головне. Найголовніше. Найцінніше. У тебе, у мене немає розуміння, навіщо ти приходиш у цей світ. Але є сенс, і він саме у тому, щоб ти – був. «Бро творив добро»: архів пам’яті набагато більший за фотоархіви. І я знову підходжу до вікна й широко відкриваю його: «Привіт, братику».

«Мальви». Крихке життя маленької людини надало сенсу двом долям. Смерть – забирає, життя – подовжує та примножує. Все відбувається, як мало відбуватися. А мальви собі квітнуть на білій стіні хати, де живе любов. «Пахне любисток і м’ята, мальви цвітуть край вікна». Пісня котилася селом…

«Першотравень». Доля дивиться з мертвого обличчя юнака. Життя, що скотилося на узбіччя, і байдуже йому, чи покотиться ще далі й нижче. Було байдуже. Першотравень – цинічний відтінок недолі. І «мама Ліда», яка дивиться на старий ключ у руці. Дивиться й плаче. Долі, подібні до цієї, щодня торкаються наших доль. У переході на Майдані. У маршрутці «Єнакієве-Горлівка». В управлінні праці й соціального захисту. У наших парадних. Ми відвертаємося, бо гидко та боляче. Але долі такі – були, є, будуть.

«Іван». Людина живе у власній реальності. Щасливій чи нещасній – не так важливо. Зрештою, іноді для декого важливими залишаються саме ті речі, на які інші не звертають уваги. Чи то вже паралельна реальність грається з нами?

«Кіно». Життя – реалізація чийогось сценарію? Тоді, якщо вас висмикнули мало не з-під коліс вантажівки, що летить на шаленій швидкості, це – поворот сюжету. Можливо, кульмінація. Але це нічого не каже про розв’язку, про фінал. Варто подумати про те, наскільки для вас важливо розібратися, хто саме режисер, а хто – монтажер?

«Павєл». Роман. Рустам. Сергій. Шаміль. Насправді, не важливі конкретні імена або прізвиська, оскільки їхнє ім’я – Легіон. Вони прийшли в українські міста з чужої країни, назвалися «визволителями», і почали вбивати, ґвалтувати, красти, трощити. Один з них б’є тебе. Вбиває твоїх знайомих. Забирає частину твого життя. А потім ти бачиш, як він виходить з тролейбусу в мирному місті. Бачиш, і не можеш змиритися.

«Таньчине диво». Дива трапляються. Особливо тоді, коли нам здається, що їх взагалі не буває. Плани, прагнення звільнитися, довести собі, чого ти насправді варта. А зрештою залишається порожнеча. А інколи її заповнює любов. Скільки б не пройшло років. «Я люблю тебе, мамо».

«Замість постскриптуму». Масна крапка, що закриває гештальти. Мені здається, не даремно саме це оповідання – останнє у збірці. Закрила книгу з такою думкою: варто добре аналізувати події та уважно роззиратися навколо, аби не перетворитися одного дня на «тараканове братство, яке вижило в катаклізмі».

Збірка «Про людей» – калейдоскоп подій, які зібрав і об’єднав письменник, режисер, журналіст Руслан Горовий. І от ти намагаєшся осмислити, дати спогадам живу форму, тут і зараз зрозуміти автора, принаймні, наблизитися до розуміння. Але моменти не застигають у русі, а таки вислизають, і залишається шлейф. Думаєш, чи існує зв’язок між цими історіями, долями? І раптом приходить відповідь: це ж саме так люди бачать людей. Щодня у метро, коли ловлять обривки розмов, погляди, випадкові дотики. У соціальній мережі, коли намагаються інтуїтивно відчути відтінок інтонації. Під час телефонної розмови, коли не бачать очей, не мають можливості доторкнутися.

Власне, всі книги Горового розповідають людські історії такими, які вони є. Без зайвих прикрас, але й без металевого присмаку підкреслено сухої документалістики. Людям – про людей.

Редакція сайту не несе відповідальності за зміст блогів. Думка редакції може відрізнятися від авторської.

Читайте «Чорноморку» в Telegram та Facebook

© Чорноморська телерадіокомпанія, 2021Всі права захищені