ДЕНЬ ОКУПАЦІЇ:
2
5
5
8
ДЕНЬ ОКУПАЦІЇ:
2
5
5
8
Блоги
Стрималася зусиллям волі: Як переселенка ледь не побила харківську поетесу
  19 Липня 2019 09:48
|
  1346

Стрималася зусиллям волі: Як переселенка ледь не побила харківську поетесу

Стрималася зусиллям волі: Як переселенка ледь не побила харківську поетесу

У Харкові повернули на місце пам’ятник Жукову не тільки тому, що його мер – Геннадій Кернес. Не тільки тому, що його жителі в основному говорять російською. Якщо судити про дух міста по його інтелігенції і творчих людям, то можна з сумом зрозуміти головну причину – багато хто з них щиро пишаються, якщо їх визнали в Москві або Санкт-Петербурзі. Основне зло в тому, що Україна і Київ для них – це провінція.

Про існування Міли Машновой в природі я дізналася до того, як нас познайомили. Чула щось на кшталт «мила жінка, талановитий лірик». Харківський поет Андрій Костинский (дійсно наймиліший і талановита людина) вирішив, що нам неодмінно потрібно познайомитися. Підходящим для цього моментом він вважав поетичний вечір в арт-кафе «Агата». Не будучи завсідником цього закладу, не відразу знайшла його в темряві. Коли я прийшла, веселощі було в самому розпалі. Андрій виявився дуже легко – він має настільки відмінну від всіх інших зовнішність, що його складно втратити навіть у великому натовпі. Він замовив мені чашечку кави і швидко на вухо став розповідати про поета, який виступав зараз на сцені.

Поета звали майстер Євген – без прізвища та по батькові. Майстром художнього читання він явно був – декламував свої непогані, загалом, творіння голосно, чітко і навіть трохи перебільшено. Майстер Євген подобався мені рівно до того моменту, поки не похвалився тим, що збірники його віршів зберігаються в бібліотеці МДУ. У декількох кілометрах від нього знаходився військовий госпіталь з нашими пораненими бійцями, в декількох метрах – я, яка не могла спокійно жити ні в своєму будинку біля донецького аеропорту, ні в принципі в своєму місті. Але в його Харкові був мир, він жив удома і йому було приємно, що російські студенти можуть почитати його вірші.

Раптово підійшла до нашого столика жінка, що весело хихикала, з келихом білого вина, повисла у Андрія на руці, як мені здалося, дуже вже фамільярно.

– Міла, познайомтеся, це Лена. Донецький поет, брала участь у фестивалі «Авалгард», – Андрій зробив широкий жест, пропонуючи нам потиснути один одному руки.

Жінка, з готовністю оголивши білі виступаючі зуби, стиснула мою долоню. У неї були довгі нігті гелеві, кільця, і нагадувала вона більше гламурну діву, а не лірика.

– Думаю, вам буде, про що поговорити в метро. Міла теж живе на Салтівці, легко зможете зустрітися і обмінятися творчими ідеями, – оптимістично і наївно сказав Андрій, доручаючи нас один одному вже на вулиці.

Залишившись зі мною, Міла продовжила сяяти, як новорічна ялинка, і хихикати. Потім задала абсолютно стандартне запитання:

– Як вам, Лена, Харків і життя в ньому?

– Гм. Якщо чесно, то я люблю Харків, але не його жителів.

– Це як?

– За той час, що я тут, мене встигли обдурити ріелтори. Намагалися кілька разів, але я піддалася тільки на один обман, тому що він відрізнявся від двох попередніх. Ще у мене якось не склалося з ремонтом ноутбука. Це не кажучи про тих господарів квартири, хто любить писати в оголошеннях «особам з донецькою і луганською пропискою прохання не турбувати».

– Ще у нас можуть не взяти через це на роботу, – охоче «порадувала» мене поетеса.

– Це чому ж ще? Харків же досить проросійське місто і навряд чи це робиться з ідеологічних мотивів.

– Звичайно, ні. Справа не в поганому ставленні, можуть цілком добре ставитися. Просто люди не хочуть собі зайвих проблем. Ось у мене на роботу не взяли жінку з Луганська, хоча вона начебто хороший фахівець. Начальство злякалося, що будуть додаткові перевірки або раптом вона з чимось не тим виявиться пов’язана, – її обличчя знову освітилося доброю і зовсім бездумною дурнуватою посмішкою.

– А ким ви працюєте?

– Адміністратором в студії мистецтв. В основному у нас навчаються вокалу і грі на музичних інструментах.

– Але ж там немає ніяких державних таємниць. Що «не те» може в такому місці статися?

– Не знаю, але їм так здалося. У мене в самої є подруга з Луганська. Вона – абсолютно нормальна, – знову посміхнулася Міла. А потім втупилася на мене. Ніби прикидаючи, чи підходить визначення «абсолютно нормальна» до мене.

І тут мене накриває хвиля моторошної злості. Хочеться стукнути кулаком по цих виступаючих зубах, відкритим в широкій посмішці. Вчепитися в дбайливо укладені пасма і як слід шваркнути Мілу головою об стінку вагона або поручень. Щоб вона припинила хихикати, обзивати свою подругу «нормальною, хоча з Луганська» та розповідати про людей, які «просто не хочуть собі проблем». Але тут паралельно цьому шаленому бажанню в голові спливли надруковані акуратним шрифтом на газетному папері заголовки на кшталт «переселенці напали на харків’янку в метро», «Поета Мілу Машнову побила дівчина з Донецька». Зусиллям волі я стрималася, теж старанно показала Мілі зуби в типу усмішці і ввічливо запитала:

– А про що ваші вірші?

– Звичайно, про кохання. І про Харків. Рідко пишу про щось інше. У мене недавно збірка вийшла – «Синдром Аделі». Знаєте, що це таке? Зараз поясню.

– Не треба, знаю, – неввічливо перебиваю я.

– Ой, як добре. Знаєте, зараз взагалі рідко зустрінеш ерудованість і грамотну російську мову. Люди перестали стежити особливо за нею і у себе, і у дітей.

– Це не найактуальніше, – зауважую я.

67265336_212935052927419_2476324438878978048_n

 

 

 

 

 

 

 

На наступній станції Міла, напевно, до нашої спільної радості, виходить, а я їду на одну далі. У мене гірко на душі, бо я розумію: таких Міл в Харкові греблю гати. Строго кажучи, ніяких законів вони не порушують. Та й мене особисто вона нічим не образила. Чи варто дивуватися взагалі кількості людей з проросійськими симпатіями, якщо всі роки існування незалежної України більшості подобалося російське кіно і телеканали, а наші ж політики говорили їм з телевізора, що «Росія – наш друг і партнер»? У Харкові в метро досі можна зустріти рекламки турпоїздок до Пітера, а на власному під’їзді – оголошення, що пропонують особливо бажаючим підключитися до жаданих російських каналів в обхід всіх заборон.

67282887_419797691953556_1714097155498573824_n

Але якщо в іншому кінці країни поставити поряд мене і Мілу, показати наші паспорти, то звинуватять спочатку в проросійських симпатіях мене. Мілі першій здадуть квартиру, тому що її місто не окуповане. Мілі, яка їздить до Москви або Пітеру, бере участь в конкурсах і нітрохи цього не соромиться, бо «мистецтво поза політикою». Ну, я-то точно в Москві ніколи не бувала і не поїду. Російська «Вікіпедія» однозначно про мене, як про «поета і культуртрегера Мілу Машнову», нічого не напише. Цілком можливо, що і українська – теж.

Раптово в голову приходить слоган популярного донецького блогера НекроМансера в Твіттері: «Ми будем забуті епохой. І по х … й! ». Як не дивно, це заспокоює.

Ілюстративне фото: freestocks.org on Unsplash

Редакція сайту не несе відповідальності за зміст блогів. Думка редакції може відрізнятися від авторської.

Читайте «Чорноморку» в Telegram і Facebook

© Чорноморська телерадіокомпанія, 2021Всі права захищені