Песець – невеликий пухнастий хижий звір, схильний до постійного заплутування слідів. Тому його появу, як правило, не помічають до останнього. Саме тому песець майже завжди приходить раптово.

Історія Олексія Белька, який погрожував підірвати міст Метро в Києві – це перший слід пухнастої лапи, який проявився в нашій реальності. І винні в його появі – ми всі. Разом узяті.

Ми всі звикли жити в ритмі читання заголовків, спішно роблячи висновки, навішуючи ярлики і не вдумуючись. При цьому і висновки, і ярлики визначають наше уявлення про те, що відбувається, а не реальний набір фактів.

Відео затримання

Ми почули про те, що в Києві невідомий чоловік заїхав на міст Метро, перекрив дорогу своєю машиною (з українським прапором!), відкрив стрілянину, почав погрожувати підірвати міст – і тут же вирішили, що у нього політичні вимоги. Ми дізналися про те, що він воював; що його «бойовий побратим» повідомив, що мінер вимагає від нової влади припинити капітуляцію на Донбасі і закричали про зраду. Або про перемогу, і про те, що треба терміново до нього приєднуватися, щоб зупинити капітуляцію – кому яка позиція ближче. Або просто істерично вимагали не називати «мінера», що настільки феєрично з’явився, терористом, тому що він – герой, який рятує країну.

І плювати, що не було ніяких політичних вимог. Плювати, що «бойовий побратим» не бачив героя кілька років, після того, як той повернувся з зони бойових дій і про його політичні вимоги «десь прочитав». Плювати, що людина, яка дійсно заслуговує звання героя ніколи, будучи в здоровому глузді, не створить загрозу для сотень мирних громадян. Плювати на все. Головне, що у нас тут цілком кіношна і емоційна історія виходить. Її – таку шокуюче медійну – можна обговорювати з розумним виглядом. А істина… А кому вона потрібна? Емоції клікабельні.

Ми розучилися сумніватися у власній правоті і допускати, що думка, відмінна від нашої, може бути правильна. Ветеран-атошник, з прапором на мосту, вимагав не зупинити капітуляцію, а зустрічі з дівчиною? «Маячня! Не вірю!».

Ми звикли чекати, що дивовижний супергерой раптом з’явиться посеред білого дня і всіх врятує від похмурого животіння в сірих буднях. Ми так чекаємо цього супергероя, що його поява бачиться нам при будь-якому зручному випадку. Історія про героїчного снайпера, який зараз змінить хід розвитку держави, неможливо хороша. Не хочеться міняти її на буденну розповідь про колишнього військового, якого звільнили, а він не зміг знайти себе в мирному житті, не зміг втримати стосунки, не зміг відчути себе потрібним і взагалі, насправді, не збирався нічого підривати, а просто прагнув привернути до себе увагу.

Відео допиту

Ми так звикли до крайнощів щодо ветеранів, що позбавили їх права бути простими смертними. Ветерани у нас можуть бути героями і ангелами-захисниками, які жертвують собою заради порятунку Батьківщини. Причому жертвують цілодобово, в режимі нон-стоп. Як прокинутися вранці – так відразу ж починають думу думати, як би ще себе на вівтар порятунку Вітчизни метнути. Або ветерани просто всі ненормальні, оскільки в телевізорі сказали, що з війни всі психами повертаються. Думка про те, що ветерани – звичайні люди, зі звичайними людськими бажаннями і проблемами, занадто банальна, щоб ми дозволили цій думці існувати.

Ми так абстрагувалися від теми війни і настільки не хочемо про неї думати, що, почувши про те, що хтось міг зробити в місті теракт, навіть не даємо собі злякатися. Ми гигикаємо, вибудовуємо багатоповерхові конспірологічні теорії, вимальовуємо візерунчасті політичні підґрунтя. В крайньому випадку – проклинаємо таксистів, але погоджуємося їхати крізь пробки за потрійним тарифом. Ну, або влаштовуємо дискусію про те, чи потрібно послаблювати запобіжний захід цьому ветерану в суді, і розмірковуємо, чи брали б його на поруки, будь він просто переселенцем з Криму, а не переселенцем з Криму з УБС.

Але я відволіклася від песця. Песець розумний, рухливий і, що важливо – всеїдний. Історія Олексія Белька – це сигнал про те, що він наближається до нас на своїх м’яких лапках, в спокійній готовності зжерти всіх, хто не встигне на нього зреагувати.

Пора згадувати, що війна йде вже п’ять років, і її не можна закінчити, тому що ми втомилися або тому, що треба припинити стріляти. Вона йде, тому що на нас напали, і нападаючому плювати на ваш душевний стан. Пора згадувати, що ветерани – звичайні люди, яким тут потрібне розуміння. Їх не зачіпає ваша експертна думка на тему війни. Пора згадувати, що якщо ми не пригальмуємо, не почнемо відмовятися, не перестанемо вестися на емоції і реагувати на інформаційні провокації – ми втратимо своє життя. Ось те, комфортне, налагоджене, зі звичним щоденним побутом і радісними дрібницями, що викликають посмішку.

Історія Олексія Белька – це перші відгомони реальної війни, яка триває. І ці відгомони будуть звучати все голосніше, все ближче і все частіше. На них пора реагувати. 

Читайте «Чорноморку» в Telegram і Facebook