Вони вистояли, не вистояв бетон. Здається, ми вже всі звикли, що кіборги – це символ та гордість. Це про воїнів, які вижили там, де вижити не повинні були, підтримавши дуже дорогою ціною нашу віру в країну і її захисників у критичний момент. Вони – вже легенда. А коли з ними зустрічаєшся наживо – це абсолютно особливе відчуття від оповідань. Яке наповнює слово «кіборг» абсолютно новим, більш глибоким і цінним змістом.

Перший «кіборг», інтерв’ю з яким я робила – боєць 93-ї механізованої бригади Євген Ковтун, коректувальник на новому терміналі Донецького аеропорту. Він був одним із тих, хто бачив останні дні ДАПа. Пережив кілька підривів на терміналі. Буквально вигріб з-під бетону, який не витримав, і після кількаденних виснажливих боїв разом із товаришами зумів прорватися на вільну від окупації територію.

Цікаво: Кривонос: Захід безпосередньо зацікавлений, щоби Росії в Криму не було

Причому багатоденні бої – це не так, як у кіно, коли все динамічно, горить і вибухає, створюючи казкову картинку бойовика. Це – контактні бої в обвуглених руїнах аеропорту, коли спиш на підлозі, біля стінки, в яку ворог стріляє. Головне — лягти нижче, ніж кулі летять. Коли зігрітися — це проблема. Коли води в рідкому вигляді немає – є пляшки, які замерзли ще на початку зими і до середини січня лід з них видовбували ножем і в казанку ставили топити. Чай там був дорогим, за чашку теплої води попотіти доводилося. Коли їси не тому, що хочеться, а тому, що треба проковтнути щось їстівне, щоб підтримати сили.

І все це – в умовах повного і абсолютного морального напруження, яке не спадає ні на секунду.

Женя був одним із тих, хто обороняв аеропорт в ті дні, коли вже стало зрозуміло, що все погано. Коли було зрозуміло, що допомоги вони можуть і не дочекатися. Він був одним із тих, хто з оточення розповідав журналістам про те, що відбувається. Про те, що вони в оточенні і бій може виявитися останнім, про те, скільки зараз отримали вбитих і поранених. І про те, що «усе добре – поки тримаємося!».

Мене в його оповіданні вразило те, яка втома повинна була накрити наших воїнів, які через кілька днів постійних боїв переставали відчувати біль, страх, голод, підриви терміналу. Після одного з них, наприклад, Женю завалило. Правда, за його словами, завалило вдало:

«Плита перекриття упала трохи навскоси, я по ній скотився в підвал. Так, мене завалило. На той момент у мене були перебиті три ребра, була температура, осколки якісь дрібні. Больові відчуття були постійно. Але я вже не реагував. Ну, зламано два ребра – значить два, три – значить три. Утома була така, що передати важко. Просто від безсилля кілька разів втрачав свідомість. Не було ні сил, ні бажання. Було все одно. Думав, що це вже фініш. Ми розуміли, що допомоги можемо і не дочекатися. До цього моменту і так кожен прорив десантників у заблокований термінал був дуже важким і кривавим, а тепер зв’язок втрачено, підриви почалися, кого вже рятувати? Відключився. Мене товариш розтормошив, який поруч лежав у нього теж була пошкоджена нога), і сказав: «Будемо пробиватися». Я спочатку не зрозумів навіть, хто буде пробиватися і куди? Але якось все одно прийняв рішення, що, гаразд, будемо пробиватися на метеостанцію. Там парапет такий стояв, висотою трохи вище коліна. Але подолати його я вже не міг. Цей парапет для багатьох хлопців перешкодою був – настільки всі були побиті і знесилені. Ми з товаришем вирішили, що спочатку він мене через цей парапет перекине, а потім я його витягну. Так і перелізли».

Вони потім плутали в тумані злітної смуги, пробиваючись до своїх і дивом не наразившись на супротивника. Поранені, знесилені і вже майже без зброї. Але все ж прорвалися і вийшли.

Найгостріше в оповіданні Жені було навіть не те, як буденно він розповідав про пережите в реальності пекло. Хоча від його розповіді накривало непередаваним відчуттям того, що пекло – воно насправді дуже близько. Найгостріше – це те, як йому важливо було, щоб люди пам’ятали тих, хто з аеропорту не вийшов. Тому що за кожною згадкою про ДАП стоять десятки історій про життя людей, у яких вмістилося нескінченно багато. У тому числі – нескінченно багато тих понять, оперуючи якими ми прагнемо виховувати своїх дітей.

«Для нас найбільша нагорода, що ми живі повернулися. Справжні герої – це ті, хто загинув. Особливо в аеропорту. Коли я заїжджав в аеропорт, мої хлопці з 93-ї вже тиждень на той момент були там. Через шість днів вони їхали, їхній термін закінчувався, після чого я від бригади повинен був залишитися один. В день, коли вони повинні були виїхати, я перед відходом на пост з усіма своїми попрощався, бо, в принципі, вже все було зрозуміло. Коли повернувся – виявив трьох з них, які сидять на місці і п’ють чай. Запитав у них, чому вони не виїхали і чи вони при розумі, тому що термінал у вогні вже був. Один мені сказав: «Знаєш, Женя, ми вирішили, що або вийдемо всі, або не вийде ніхто». Ці троє загинули на 22-й день безперервних боїв за аеропорт. Вони протрималися до кінця. «Остапа» (Владислава Остапенка, – ред.) – зняв снайпер 18 січня. Йому близько п’ятдесяти було. Дорослий мужик. Ще два герої загинули під завалами. Одному, «Якуту» (Андрій Купріянов, – ред.) було на вигляд більше 30, а «Бороді» (Олександр Олефір, – ред.)¸ який першим вирішив залишитися, було 23. Я вважаю, що, віддавши свій борг, відвоювавши свій термін, залишитися разом з малознайомою людиною просто тому, що «всі або ніхто», свідомо йдучи на смерть – це героїзм».

Так що пам’ятайте про них. Це те невелике, що ми можемо зробити для тих, хто віддав все для захисту нашого права жити так, як нам хочеться.

«Чорноморка» в Telegram тп Facebook