Кабінет в Кремлі. Ніч. Путін сидить за столом, щільно стиснувши руки і періодично кидаючи погляд у бік вікна, що виходить на Червону площу. На столі лежить чорний чемоданчик. У кабінеті темно і тільки смуги світла від прожекторів вертольотів, що курсують над Москвою, як ножем прорізають нічну імлу, ковзають по стінах і тут же зникають, наче злякавшись побаченого. Рідкісні автоматні черги змішуються з гулом вертольотів, створюючи весь цей напружений шум, який просочується в його кабінет через куленепробивне скло. І хоча вони не пропускають жодних запахів, йому здається, ніби він відчуває присмак гарі від тліючих на площі шин і двох танків, що димляться нижче собору Василя Блаженного.

«Чому? Чому все це так сталося? Чому він опинився тут, один, в темряві, як щур, загнаний в кут?»

Думка б’ється об стінки черепної коробки, хаотично висмикуючи з надр пам’яті розрізнені спогади.

Грузія. Богом забуте село Метехі. Бруд, убогість і розлита в повітрі ненависть.

Набіцвалі! Покидьок! – це про нього. Це йому, дразнячись і знущаючись, кричать місцеві хлопчаки на незрозумілій гортанній мові. Образа і ненависть, пекуча, невимовна, до стиснутих кулаків і зубного скреготу, охоплює його. Він один. Він безсилий. Шукати захисту ні у кого. Мати? Вона тільки відвернеться і зітхне, а вітчим пробурчить щось незрозуміле грузинською, махне рукою і продовжить займатися своїми справами. Він чужий для них, зайвий, непотрібний. З якою радістю він повбивав би їх усіх! Всіх до єдиного! І спалити до біса це село, щоб і пам’яті про нього не залишилося!

Втім, він майже так і зробив.

Але пам’ять все одно залишається. Вона мучить його цими спогадами, і змушує серце стискатися від тупого і невимовного болю.

Щур. Загнаний у кут щур.

Кинутися на кривдників, рвати їх зубами з останніх сил, вклавши в цю безнадійну, криваву сутичку всю свою волю життя і всю свою ненависть. Ненависть до ворогів, а особливо до зрадників. Зрадник гірше ворога. Це він ввібрав вже в Ленінграді. Вулиця швидко навчала розуму. Він сприйняв її звичаї, її закони та її поняття. Треба бути сильним, треба бути підлим і жорстоким, треба бути мстивим. Але треба бути вірним. Зрадників вбивають. Якщо, звичайно, ти раніше не зумієш убити всіх, кого зрадив.
Ось і зараз його зрадили. Зрадили ті, на площі, хто з криками «Путін злодій!» і «Смерть узурпатору!» збираються штурмувати Кремль. Він подарував їм Крим! Він повернув їм віру в свою велич, в свою місію народу-богоносця. Він підняв цю країну з колін! А країна зрадила його.

Підірвати! Підірвати до бісової матері весь цей мерзенний світ, наповнений зрадниками!

Світ, наповнений мерзотниками, які ненавидять його і бажають лише одного – смерті.

Руки мимоволі потягнулися до чемоданчика на столі, але тут у двері постукали. Путін стрепенувся і з острахом подивився на двері.

«Це вони? Вони прийшли вбити мене? Зрадники, всюди зрадники! Я був потрібен їм, поки все йшло добре, поки був фарт і я обігравав всіх цих обам, меркелей та інших макронів. Вони мало не молилися на мене тоді. А потім фарт закінчився. Його як відрізало після виборів 18-го. Падіння рейтингу, Кемерово, Магнітогорськ, пожежі в Сибіру, «лошарік» і «буревісник». А потім ці протести в Москві. Недарма кажуть, що повстання в провінції називається «бунт», а повстання в столиці – «революція».

Він раптом пригадав свою зустріч з Венедиктовим в коридорі Кремля навесні 15-го. Звичайно, вона не була випадковою. Путін особисто дав розпорядження покликати тоді Венедиктова. Вже дуже йому хотілося закінчити розмову, розпочату в Сочі у вересні 8-го.

«А що тепер напишуть про мене в підручнику історії?» – запитав він уїдливо і натрапив на такий дивний погляд колишнього вчителя історії, від якого мурашки по шкірі забігали.

Венедиктов щось неголосно вимовив, а може просто пожував губами. Але Путін зрозумів відповідь:

«Володимир Володимирович, навіщо Вам все це потрібно?»

У двері знову постукали. Неголосно, але вже досить наполегливо.

«Ні, це не вбивці. Вбивці не стануть стукати і чекати дозволу, щоб увійти. Вони просто виб’ють двері чоботом. Це хтось зі своїх», – підказав здоровий глузд.

Двері відчинилися і до кабінету зайшов Сурков.

– Володимир Володимирович, потрібно йти. Курсанти довго не протримаються. Годину або дві, не більше. Літак чекає.

– Куди?

Путін підняв мутний погляд на Суркова.

– Куди, Владислав? В Гавану? В Пхеньян? Ми не долетимо, вони зіб’ють нас раніше. Куди?

– У Сімферополь, Володимир Володимирович, до Аксьонова. Командувач Чорноморським флотом гарантує безпеку. Там більше 120 тисяч солдатів і найбільш лояльне населення. І, зрештою, ядерна зброя. Вони не ризикнуть атакувати нас в Криму!

– Лояльне населення? Ти що, жартуєш, Влад? Так вони перші здадуть нас Україні!

– Не здадуть, Володимир Володимирович. Вони самі бояться помсти укрів. Ми досить довго і грунтовно лякали їх «правим сектором».

І Поклонська гарантувала надійність. До речі, вона вже чекає Вас в літаку.

– Поклонська?

Путін пожвавився, в очах з’явилася пустотлива іскорка. Він швидко підвівся, взяв зі столу валізку і ляснув Суркова по плечу.

– Ти правий, Влад. Полетіли в Сімферополь!

І обидва рішучим кроком покинули кабінет.

В тексті використана інформація з журналістського розслідування американського журналіста і блогера Леона Вайнштайна «Скільки було Вовочок?» та інтерв’ю головного редактора російської радіостанції «Ехо Москви» Олексія Венедиктова українському журналісту та засновнику інтернет-видання «Гордон» Дмитру Гордону. Все інше не більше, ніж довільні думки автора. Поки що.

Редакція сайту не несе відповідальності за зміст публікації. Думка редакції може відрізнятися від авторської.

Читайте «Черноморку» Telegram і Facebook