ДЕНЬ ОКУПАЦІЇ:
2
7
6
0
ДЕНЬ ОКУПАЦІЇ:
2
7
6
0
Блоги
Обмін полоненими: яка ціна свободи та справедливості?
  30 Грудня 2019 13:21
|
  876

Обмін полоненими: яка ціна свободи та справедливості?

Обмін полоненими: яка ціна свободи та справедливості?

Останні дні заповнило обговорення теми обміну полоненими. Тобто, правильніше називати цей процес – одночасне звільнення утримуваних осіб, оскільки Україна не бере полонених і не міняється людьми, як фігурами на дошці. Але за суттю це і є обмін людьми з Росією, країною, яка не визнала себе учасницею війни, але чомусь диктує Україні власні умови. Так чи інакше, йдеться не про сам процес, а про те, що людей, які розстрілювали Майдан, а також терористів, що скоїли теракти в мирних українських містах, віддали Росії. У Facebook почалося лєдовоє побоїщє.

Для людей, які вважають себе активом українського народу, і беруть участь у процесах, які відбуваються у державі, наразі є важливим отримати відповіді на низку питань щодо цього обміну. По-перше, в основному українців поміняли на українців; а де ж затримані росіяни, чому Росії не передали їх? По-друге, родичі загиблих роками ходили на судові засідання, бачили вбивць, терпіли їхні знущання, для того, щоб побачити середні пальці та задоволені посмішки звільнених покидьків? По-третє, чому українські громадяни, які скоїли тяжкі злочини, не відбувають покарання в Україні?

Це основні питання, відповідей на які потребує громадянське суспільство. А тепер – подробиці та роздуми на непрості теми.

КОГО ВІДДАЛИ РОСІЇ

Фото: hromadske.ua

Лариса Чубарова «Тереза». 49-річна росіянка, мешканка Харкова. Її затримали 7 квітня 2015 року у Харкові. У червні 2017 року суд визнав її винною в участі у незаконних збройних формуваннях і посяганні на територіальну цілісність України та засудив до 11 років позбавлення волі з конфіскацією майна.

Віктор Тетюцький, Сергій Башликов, Володимир Дворніков. Обвинувачені у теракті біля харківського Палацу спорту 22 лютого 2015 року під час проукраїнської ходи. Внаслідок вибуху закладеної на дорозі протипіхотної міни загинули 52-річний Ігор Толмачов, 15-річний Данило Дідік, 18-річний Микола Мельничук, 37-річний поліцейський Вадим Рибальченко.

Олег Янішевський, Сергій Зінченко, Павло Аброськін, Сергій Тамтура, Олександр Маринченко. Обвинувачені у вбивстві 48 та пораненні 80 людей на вулиці Інститутській у лютому 2014 року. Колишні бійці роти спецпризначення міліції «Беркут».

Дар’я Мастикашева. Звинувачується в державній зраді за статтею №111 Кримінального кодексу України. СБУ підозрює її у вербуванні ветеранів війни на сході України для імітації підготовки терактів у Росії, яку російські спецслужби змогли б використати для дискредитації української влади.

Сергій Долженков. Активіст «Антимайдану», відомий під прізвиськом «Капітан Какао». Разом з росіянином Євгеном Мефьодовим був учасником подій в Одесі 2 травня 2014 року.

Руслан Гаджиєв. Уродженець Адигеї. Танкіст, брав участь у бойових діях на Донбасі на стороні самопроголошених «республік».

Рафаель Лусваргі. 4 травня минулого року в Києві учасники праворадикальної організації С14 схопили бразильця Лусваргі, який воював на боці «ДНР».

Артур Денісултанов. Обвинувачений у замаху на життя Аміни Акуєвої та Адама Осмаєва влітку 2017 року.

Давайте просто без емоцій роздивимося цей список. У відкритих джерелах є інформація про цих людей, подробиці затримань, подробиці вироків, подробиці внесення до списків на обмін. Що все це означає? «Беркутів» відпускають під «особисте зобов’язання». Харківських терористів швиденько засуджують до довічного. І виникають болючі питання, які потребують відповідей незалежно від вашого ставлення до процесу обміну полоненими. Тому що ці питання стосуються системи правосуддя в Україні. І перше, що нам зараз потрібно розуміти – чи для всіх Закон є однаковим?

Чому українських громадян, які скоїли терористичні акти та інші тяжкі злочини в мирних українських містах, раптово потрібно віддавати Росії? Можливо, тому що РФ спонсорувала ці злочини, а тепер хоче вивести злочинців поза зону впливу українського правосуддя? А після того, як «беркутів», що розстрілювали людей на Інститутській, практично відпускають, виникає питання: що відбувається з українським правосуддям? На мою думку, злочинці з числа українських громадян, які не мають відношення до російсько-української війни, повинні відбувати покарання в Україні. А той факт, що Росія вимагає звільнення саме тих українців, яких засуджено, наприклад, за тероризм, красномовніший за будь-які прокурорські чи суддівські промови. Очевидно: Росія-замовниця забирає виконавців.

Чому Україна мусила віддати Росії українських громадян, напряму непричетних до російсько-української війни? Мені особисто цілком зрозумілий такий обмін, коли Росії віддають найманців терористичних угруповань під назвами «ДНР», «ЛНР», – українських громадян із різних областей, які вирішили «підзаробити» на війні, і, логічно, що їх віддають країні, яка зробила їх часткою незаконних збройних формувань. Бо так буває на війні. Мені також зрозуміло, коли віддають російських громадян, яких затримала українська сторона на українській території (я розумію під цими словами всю територію Української держави). Мені зрозуміло, коли віддають тих, хто планували теракти чи спонсорували тероризм через конвертаційні центри. Чи розповсюджували зброю. Тобто, вчиняли незаконні дії, які напряму пов’язані з російсько-українською війною. Але навіщо віддавати терористів, які підірвали мирну ходу в Харкові у лютому 2015 року? Чому потрібно віддавати «беркутів» (відпущених «під особисті зобов’язання»), які розстрілювали Майдан?

«ГОЛОВНЕ, ЩО НАШІ ПОВЕРНУЛИСЯ ДОДОМУ»

При всій повазі, наразі йдеться про щось набагато більше. Зараз мова про те, що Росії віддали українських громадян, які насправді скоїли тяжкі злочини, а натомість Україна отримає також своїх громадян, яких незаконно утримувала держава-агресорка та її проксі-утворення.

Де тут справедливість, чи хоча б логіка? Оцей «плач ярославен» про те, що «головне – повертаються наші», розноситься по Facebook, і майже повністю блокує голос розуму. Справа у тому, що правосуддя – штука непохитна, неупереджена та жорстока. І якщо ця система починає хитатися, то зникає сенс державності як такої, і вона має всі шанси зрештою перетворитися на руську «нєваляшку», що лягає то так, то так, як вигідно в тій чи іншій ситуації. Я розумію людей, які зараз ставлять питання, чи за це загинула Небесна Сотня, чи за це йде війна, чи для цього гинуть мирні громадяни в зоні бойових дій.

Найбільш болюче питання для мене таке: що мають відчувати рідні загиблих внаслідок терактів у Харкові, Маріуполі, рідні героїв Небесної Сотні, коли бачили передачу вбивць Росії? Ось пост Андрія Дідіка, батька Дані Дідіка, 15-річного хлопчика з Харкова, який у лютому 2015 року загинув за Незалежність України:

«Спочатку влада, знаючи про небезпеку теракту, навмисно не забороняє мітинг біля Палацу спорту, направивши туди менше 200 міліціонерів (співробітників РВВС і ППС, в основному з Харківської області. Жодного вибухотехника), залишивши легкий шлях для терористів, щоб відвести загрозу від свого мітингу в центрі міста, на який і так відправили більше трьох тисяч правоохоронців, спецслужби, мінерів. До сих пір ніхто не притягнутий до відповідальності. Потім, нагородивши дорослих, відхрестилися від хлопців, мовляв вони випадково проходили повз. Пам’ятаю, як після похорону, на питання друзів Дани: «Як же так? Ми рік ризикували собою, щоб тут не було «ХНР». А тепер, коли загинули і отримали поранення наші друзі, виявилося, що ми завжди випадково проходили повз?», мені від сорому за владу, хотілося провалитися крізь землю. Коли, за весь час, в якості моральної компенсації, влада виділила кожній родині загиблих по аж п’ять тисяч гривень. І виписала з лікарні друзів Дані, не видаливши осколки, які становлять загрозу здоров’ю і життю. І ми з друзями були змушені шукати і домовлятися, щоб їх видалити, витративши в рази більшу суму, ніж так звана компенсація.

Ще були пам’ятник, школа, дошка. Прихід комісії, через день після похорону, щоб подивитися чи в нормальних умовах жив Даня. Кожен раз, замість підтримки чи допомоги, влада або сама, або створювала умови, щоб катком проїжджати по нашій родині. Ще влада прийняла закон савченко, і дала можливість роками знущатися над сім’ями загиблих. Майже п’ять років ходити в суд, як на роботу, знаходиться в одному приміщенні з мразями, які вбили сина, і замість того, щоб вбити їх, слухати їх маячню, погрози, знущання, тільки заради того, щоб дочекатися того часу, коли ці тварюки будуть довічно гнити у в’язниці. А тепер, тому що влада так вирішила, через кілька днів, тварі поїдуть до своїх родин і будуть радіти життю. А як жити далі? Мені і так, без Дані, жахливо незатишно на цій землі. На х*ра, ти влада, робиш життя взагалі нестерпним? Влада не абстрактна. За кожною дією є конкретні люди. У цьому житті завжди є вибір, який кожен робить сам. З яким йому жити».

ВИСНОВКИ

Тут є місце для самостійної роботи. Для роботи над помилками. Навіть якщо якимсь дивом «беркутівців», терористів та інших злочинців не віддали б РФ, то залишилося б питання до судової системи, яка в останні дні показала свою повну неспроможність і підпорядкованість політичній доцільності, хай це зветься так.

Зараз дуже важливо розуміти, що попереду на нас чекає найскладніша частина української історії. Зараз приблизно вимальовуються пріоритети громадянського суспільства, і приходить розуміння, що значить на практиці, коли активу – меншість. Саме та меншість, яка намагається творити позитивні зміни, відновлювати справедливість і вести Україну до фактичної, а не лише задекларованої, Незалежності.

Найближчі десятиріччя визначать, чи вистоїть Україна в якості самостійної держави. Простіше – чи залишимося ми на мапі як держава. Бо оця меншість, активна меншість, вчора гучно тріснула по швах. І вчергове розколов народ процес, який мав би об’єднати українську націю, бо ж наші повертаються! Так, повертаються. Але свободу для одних купили ціною несправедливості для інших. Можна до кривавої піни кричати, що живі важливіші за мертвих, але це маніпуляція: йдеться не про живих чи мертвих, а про цінність життя, закону та справедливості для всіх без виключень. Бо за такою логікою можна відкрити тюрми та повипускати ґвалтівників, убивць, терористів, а що, нікого ж не повернеш, то хай ідуть у Росію. Але сенс системи правосуддя полягає у тому, що відповідальність наступає за те, чого вже не виправиш.

Поляризація українського народу з плином часу лише поглиблюється. Українці у суперечках про можливість чи неможливість обміну у такому форматі, та і під час інших дискусій, зараз фактично розривають зв’язки. Ми звинувачуємо одне одного у «неправильному» виборі президента, натякаємо, що «справжній» президент ще може врятувати країну. І не помічаємо, що всіх нас вже втягнули у брудну політичну гру. І заручниками цієї гри ми стали по факту добровільно, коли чомусь узяли як істину, що долю країни нібито вирішують політики, президент, влада. Насправді долю України має вирішувати народ. Якщо хтось не знав, то це у нас в Основному Законі таке написано. Можливо, ми ще дуже мало були самостійними. Можливо, нам потрібно перехворіти, щоб налаштуватися на конструктив, і зрештою керувати власною державою так, як це прописано у Конституції України. Можливо, у всіх країнах, які переживали збройний конфлікт, було таке саме. Можливо. А ще цілком можливо, що часу на все це немає. І залишаються лише ті, хто зберегли вміння критично мислити, ухвалювати рішення та брати на себе відповідальність. Це час, коли ми обираємо сторону. Для мене сторона одна: та, де знаходяться люди, для яких Закон – не порожній звук, які роблять Україну кращою, сильнішою, більш справедливою країною.

І на завершення. Багато людей знають мене як «міс толерантність». Я не засуджую чиїсь вчинки та дії (крім незаконних), приймаю різноманітність думок, виступаю за дотримання прав людини та громадянських прав. Час від часу близькі навіть жартують на цю тему. Все так. Але для кожного та кожної з нас є речі непохитні, є принципи, і з’явилися ці принципи не просто так, тож і відступатися від них – значить занапастити важливу частину себе. Для мене, людини, що пережила майже півроку окупації, втратила дім і мало не втратила родину внаслідок бойових дій, таким принципом є збереження української державності та відновлення непорушності державних кордонів України. Знаю, що багато українських активістів і активісток мають таку саму мету. Розбіжності ж починаються, коли йдеться про способи та методи досягнення мети. А якби справедливість та закон були на першому місці для всіх нас, розбіжності не з’явилися б. І все ж таки справедливість дає набагато більший простір для маневрів, ніж здається на перший погляд.

Редакція сайту не несе відповідальності за зміст блогів. Думка редакції може відрізнятися від авторської.

Читайте «Чорноморку» в Telegram та Facebook

Фото: president.gov.ua

© Чорноморська телерадіокомпанія, 2021Всі права захищені