Україна, що воює, стала центром тяжіння для багатьох світових лідерів і топполітиків. Одні їдуть щиро допомогти, інші – продемонструвати своїм виборцям небачену сміливість і відданість призабутим вже ідеалам, треті – на «підтяжку політичного обличчя» та рейтингу, що просів. Є й такі, що намагаються «посередничати», знімаючи політичні (і не лише) дивіденди на нашій біді. У будь-якому разі навіть у найнадійніших партнерів на першому місці свої, а не наші інтереси. Але незалежно від цього загальна увага відкриває небачені раніше можливості для просування українських інтересів.

Колективний Захід постійно декларує принципові для нас позиції – «нічого про Україну без України» та «Україна сама визначить формулу миру». Але це не заважає частині політиків за інерцією намагатися вирішувати нашу долю, підштовхуючи до переговорів із міжнародним злочинцем, терористом і вбивцею Путіним.

Протистояти появі нових «мінських домовленостей», заморожуванню питання повного звільнення всіх окупованих ворогом територій, а відтак і самого конфлікту, можна лише консолідованою позицією української влади та українського народу.

Але при цьому важливими є не лише праведні емоції, від яких рано чи пізно втомлюються. Отримати зброю, необхідну для повного звільнення наших територій, домогтися конфіскації та передачі Україні російських активів або адекватного фінансування повоєнного відновлення країни можна лише поєднуючи власні цілі та прагматичні інтереси західних партнерів.

Дилема, перед якою стоїть Захід, зводиться до такого:

* або, маскуючись словесним лушпинням, допомогти Путіну уникнути повного краху і для цього в ролі втішного призу щонайменше на роки вивести за дужки питання Криму,

* або перейти від видавлювання по краплині зброї, «необхідної для збройного протистояння з росією», до передачі зброї в обсягах, достатніх для якнайшвидшого звільнення всіх без винятку українських територій.

У першому випадку нова війна у найближчому майбутньому неминуча. Причому зовсім інша – багатосферна, багаторівнева і багатовекторна – від космосу до керованого росією хаосу з близькосхідними біженцями. Зберігши зуби і залікувавши рани, Москва дуже скоро повернеться до теми відродження імперії в межах колишнього СРСР та відновлення зон впливу, в т.ч. у Східній Європі. А натхненні прикладом безкарності Іран та Північна Корея підпалять планету в інших частинах світу. Ну і, звичайно, Китай, для якого Тайвань – лише проміжна мета.

У другому випадку на росію чекає неминуча військова поразка, а на путінський режим – повний крах. росія у військовому плані буде відкинута на 20 і більше років, які можна буде використати для побудови ефективної системи європейської та міжнародної безпеки.

Для нас такий сценарій означає повне відновлення українського суверенітету в межах 1991 року, а для росії – виплату репарацій та компенсацій, виключення з Ради безпеки ООН, проведення міжнародного трибуналу над воєнними злочинцями та денацифікацію, подібну до тієї, що проходила в Німеччині після Другої світової.

Водночас зникнуть перешкоди на шляху до якнайшвидшого відновлення територіальної цілісності Молдови і Грузії, а також демократичних перетворень у Білорусі.

Вважаю, що немає необхідності переконувати Балтійські країни та Польщу у необхідності повного розгрому путінського режиму. Ще рік тому вони перебували на волосині від російського вторгнення, а НАТО – від ганьби неготовності йому протистояти.

Протягом останніх років росія активно займалася мілітаризацією Арктики, створюючи плацдарм для агресивних дій проти всіх членів Арктичного клубу. І це ще один аргумент на користь правильного вибору формули завершення війни.

Заявки Фінляндії та Швеції на вступ до НАТО також свідчать про усвідомлення того, що для російської воєнщини ці країни разом із Норвегією не більш як околиця головної бази атомних ракетоносців північного флоту РФ, і тому мають бути нейтралізовані в перші хвилини після години «Ч».

У не меншій напрузі перебувають і країни Причорномор’я, причому всі без винятку. росія, взявши під військовий контроль акваторію Азовського та Чорного морів і перетворивши їх на насичений мінами театр воєнних дій, суттєво підірвала потенціал міжнародної торгівлі та туризму, а також перспективи реалізації масштабних енергетичних проєктів на морському шельфі. Крайній ступінь мілітаризації окупованого Криму та висока ймовірність розміщення на півострові ядерної зброї перетворили його, а отже і всі довколишні території, на мішень.

Навіть традиційно близька до росії Болгарія почала розуміти, що стара радянська приказка «курица не птица, Болгария не заграница» є не визнанням близькості, а образливим запереченням суверенітету країни.

Важливий гравець, який займає в російсько-українській війні точно не нейтральну позицію, – Китай, з яким нам ніяк не вдається знайти правильний тон спілкування. Ретельно спланована «китайська розтяжка» призвела до того, що Вашингтон неефективно намагається підготуватися до сценаріїв дій і на європейському, і тихоокеанському театрах, тоді як основні противники США – росія та Китай – повинні готуватися лише до одного.

Підтримка України на всьому шляху до переможного фінішу зводить нанівець одну з найбільших асиметричних переваг Китаю. Якщо Україні вдасться витіснити росію, знекровлюючи її живою силою та матеріальними ресурсами, то остання не зможе загрожувати новою сухопутною війною. Це дозволить США здійснити зрештою поворот до Тихого океану як у живій силі, так і в матеріальних ресурсах.

Зброя, необхідна для війни в Тихому океані, дуже відрізняється від війни в Європі через величезні відстані. Якщо росія перестане бути загрозою на 20 років і більше, США зможуть повною мірою інвестувати в системи, створені з нуля для Індо-тихоокеанського театру. А отже, війська отримають підготовку та оснащення, яке якнайкраще підходить для цього театру. Що принаймні на одне покоління охолодить аж ніяк не безпечне бажання Китаю реалізувати «столітню мрію» – стати першою наддержавою світу, центром серединної Піднебесної імперії. Та й Північна Корея притихне зі своїми ракетно-ядерними випробуваннями.

Що ж до української політики на китайському напрямі, то єдиний аргумент, який пересилює накопичені помилки та образи, – зобов’язання Китаю, який приєднався до Будапештського меморандуму. Невиконання цих зобов’язань рівносильне втраті обличчя. Їх реалізація має стати змістом та метою наших дипломатичних зусиль.

А тепер про арифметику війни.

Проросійські американські політики постійно говорять про те, що вони «втомилися давати Україні безлімітний чек», і закликають спрямовувати кошти на власну національну оборону і стримування китайської агресії.

Однак підтримка України робить саме це. Вона економічно ефективна порівняно з альтернативою, що дозволяє росії залишатися реальною загрозою або швидко відновлюватися.

Що ж до витрат, то, по-перше, емпіричне правило для оцінки витрат протягом життєвого циклу зброї (LCCE) полягає в тому, що 10% загальних витрат припадає на НДДКР, 30% – на закупівлю та 60% – на експлуатацію, підтримку та утилізацію.

Щодо зброї, яку США, та й будь-яка інша країна передає Україні, раніше здійснені на розробку витрати враховувати немає сенсу, так само як і вже здійснені витрати на експлуатацію, підтримку та утилізацію, яких сторона, що передає озброєння, позбавляється на майбутнє.

Щойно зброя залишає арсенали, експлуатація, підтримка та утилізація, а також і левова частка витрат на всі ці статті, переходять до зони відповідальності України.

Тепер трохи про оборонний бюджет США.

20% оборонного бюджету спрямовується на закупівлі, що у 2021 фінансовому році склало 141 млрд із загальної суми у 718 млрд доларів.

Наразі (за майже 9 років війни) США поставили Україні зброї на 18,2 млрд, або на 12,9% від суми закупівель, запланованих на один лише 2021 рік.

Рентабельність цих інвестицій полягає в тому, що росії вже сьогодні знадобиться щонайменше десять років, щоб знову стати загрозою для країн Балтії. Кожен долар, інвестований США в обороноздатність України, посуває цей часовий обрій ще далі. І чим більший обсяг таких інвестицій, тим вища їхня ефективність.

Якщо часовий обрій посунеться на 20 років, США зможуть обмежити фінансування багатьох систем, які перестають бути актуальними, і зосередитись на своїх потребах в Індо-тихоокеанському регіоні. Це дозволить досягти величезної економії, суттєво звузити фокус зусиль з розробки нових озброєнь і зміцнити позиції США у Тихому океані, коли це насправді необхідно.

Якщо амортизувати інвестиції США в українську оборону протягом 20 років і подивитися на економію основних систем, від розробки яких можна відмовитися і згодом їх не закуповувати, не розгортати і не обслуговувати, то це буде надприбутковим вкладенням.

Підтримка України аж ніяк не виснажує США. Вона є довгостроковим вкладенням, яке вже окупається в міру того, як руйнується російська армія. Така підтримка не загроза національній безпеці, а можливість США забезпечити більш надійне стримування агресії у Тихому океані.

Ця логіка багато в чому застосовується і до інших країн НАТО, які довго думають, перш ніж допомогти Україні зброєю, і до Південної Кореї, яка кровно зацікавлена у посиленні стабілізуючої ролі США в Тихоокеанському регіоні, але ніяк не наважується допомогти нам снарядами.

Інвестиції західних країн в обороноздатність України дають можливість сконцентруватися на подоланні наслідків пандемії, енергетичної кризи та російської агресії замість того, щоб гарячково готуватися до нової війни.

Не варто скидати з рахунків і той факт, що українська армія, ефективно застосовуючи західну зброю, практично девальвує позиції росії на світовому ринку озброєнь, відкриваючи нові можливості для ОПК США, Європи та, сподіваюся, України.

Сьогодні кремлівська верхівка гарячково намагається уникнути повного військового та політичного розгрому. Від імені анонімних представників «російського істеблішменту» просувається ідея завершення війни у вигляді повного відходу російських військ з материкової частини України, виведення з Криму чорноморського флоту та створення демілітаризованої зони на всій території півострова та на 100 км по обидві сторони від українсько-російського кордону, із заморожуванням питання Криму на сім років.

Весь цей каламбур покликаний лише на якийсь час зупинити воєнні дії і дати путінській росії віддихатися, аби вдарити з новою силою.

P.S. Під час підготовки матеріалу, крім власних, використані думки американського дослідника та письменника, у минулому морського льотчика Brynn Tannehill (@Brynn Tannehill), які я поділяю. Особливо ту, що для повної перемоги над ворогом необхідні не лише успіхи на полі бою. Треба переграти проросійських політиків у країнах заходу і подолати «імунітет від логіки», властивий багатьом з тих, хто ухвалює доленосні рішення.