Чули ж про те, що всі ветерани, які повернулися з війни, злегка не в собі, занадто агресивно реагують на людей, легко вибухають і взагалі становлять небезпеку для оточуючих? Так ось, сьогодні продовжую розповідати, чому теза «всі атошники – дивні» злегка перебільшена. 

У другій частині давайте розберемося, чому невелика порція розуміння від оточуючих сильно спростила б ветеранам процес повернення з війни. І чому відсутність розуміння і поваги народжують вибухи емоцій, завдяки яким більшість починає вважати ветеранів неадекватними.

У ветеранів загострене почуття справедливості. Це почуття виникає, коли довго знаходишся в умовах, де запорука виживання – це взаємодопомога і підтримка тих, хто поруч. Коли одна банка тушонки ділиться на всіх, навіть якщо пів-ложки. Коли віддаєш тим, хто йде на пост кілька магазинів з патронами, залишивши собі один в автоматі. Це справедливо. Це правильно. До цього настільки звикаєш, що воно вбирається в кров. Тому навіть після повернення з війни порушення балансу справедливості провокує вибух емоцій.

Емоції можуть бути дуже різні. Від злості до повної байдужості. Такі ж почуття виникають після бою. Спочатку – страх. Страх трансформується в агресію. Коли небезпечна ситуація проходить, як наслідок починається тремор. А коли проходить тремор, приходить відстороненість, байдужість і усвідомлення події. Так ось, між агресією і тремором може статися що завгодно. Реакція не передбачувана.

Жоден ветеран чітко не зможе сказати, коли він увійшов в бойовий режим, коли відключаються думки і починаєш діяти на інстинктах і рефлексах. У такі моменти ти не пам’ятаєш деталі, а тільки в загальних рисах можеш розповісти, що відбувалося. Саме тому ветеран ніколи не зможе в деталях розповісти, що було під час бою.

Кожен, хто переживав стресову ситуацію, будь-яку, не обов’язково бій, знає це відчуття, коли ти ніби як є, але тебе тут немає. Люди, які пережили автомобільну аварію, не зможуть деталізовано розповісти, що відбувалося в момент аварії. Що було до – легко, аварія – не запам’яталася, що було потім – зі складнощами. Різниця полягає в тому, що той, хто потрапив в аварію, теж перейшов в бойовий режим, але це – разова ситуація. Воїн переходив в такий режим часто і довгий відрізок часу.

При таких ритмах реакцій формується миттєва ідентифікація свій-чужий і, як наслідок – дії по нейтралізації чужого, як джерела небезпеки. У кожного свій поріг переходу в бойовий режим. Все залежить від багатьох факторів і в основному від ближнього кола спілкування і психологічних особливостей людини. Будь-яке відхилення від нормальної поведінки сприймається як небезпека. Звичне багатьом побутове хамство – в тому числі. Хамство сприймається як прояв паніки, а панікер несе небезпеку.

До чого я написав стільки букв?

До того, що в спілкуванні з ветераном важливі абсолютно всім знайомі, книжкові якості. Розуміння. Повага. Чесність. Ветеран відчуває фальш і награність. 

Важливий момент. Люди часто не знають, як себе вести в компанії з воїном. Тут величезну роль грають стереотипи про те, що ветерани психічно неврівноважені. Це не зовсім так. Просто ми – інші. Війна змінює не стільки фізично, скільки психологічно. Ми по-іншому дивимося на проблеми, а ще на війні всі чесні один з одним, а в мирній обстановці – все інакше, і це основна причина нерозуміння між ветераном і не ветераном.

Ветеран звик повністю довіряти тим, хто поруч з ним, в його команді. Не варто корчити з себе всезнаючого міні-бога. Якщо не можеш допомогти, так і скажи. Тому що обман призводить до нерозуміння, чому обдурили ті, кому довіряв.

Коли довіру втрачено – вмикається бойовий режим, тому що свій завжди каже правду. Обманює ворог. Ворог – це небезпека. На небезпеку спрацьовує відповідна реакція. Ветерани – не маніяки, просто у воїнів така реакція на небезпеку. У багатьох людей реакція на небезпеку втекти, а ветеран буде діяти на її усунення. Це треба пам’ятати.

Редакція сайту не несе відповідальності за зміст блогів. Думка редакції може відрізнятися від авторської. 

«Чорноморка» в Telegram і Facebook 

Ілюстративне фото: Noah Brooks | mil.gov.ua