Каждая война имеет несколько измерений. Бои идут не только на фронте. Противостояние продолжается в сфере экономики, пропаганды, дипломатии, культуры, и иногда победы на этих «невоенных» фронтах не менее ценные и весомые, чем выигранные сражения и освобожденные города. Выдающийся немецкий военный теоретик Клавзевиц сказал, что война – это продолжение политики. А мы в XXI веке. можем перефразировать этот афоризм так: политика (любая) является продолжением войны.
Однако, не стоит путать причины с последствиями, а цель со средствами. Все вышеперечисленные составляющие важны для победы в войне. Но эти вещи помогают выиграть, а не непосредственно выиграют войну. Как именно? Они усиливают нашу армию и ослабляют армию врага. То есть, главным ключом к победе является армия. Еще во время службы в ВСУ я запомнил гениальное описание сути боевых действий, не раз услышанное от вояк – артиллерия, танки и авиация являются невероятной силой, но победа будет одержана лишь тогда, когда нога простого пехотинца ступит на вражескую позицию. Так же и в масштабе всей войны – экономика, пропаганда, дипломатия помогают победить врага, но побеждаем мы только тогда, когда наша армия наносит ему поражение.
Украина сейчас находится в состоянии войны. Крым – оккупирован, как и значительная часть Донбасса. Существует план освобождения этих территорий? Конечно, существует. Но парадокс в том, что этот план не является планом военной операции. Освобождение наших территорий предлагается провести политико-дипломатическим путем. Руководство государства заявляет, что дипломатическое давление и санкции заставят Россию уйти, забрать свои войска и вернуть нам наши земли (возможно, даже с выплатами репараций). Если есть возможность вернуть Крым и Донбасс без единого выстрела, а только через давление мирового общества, то это прекрасно, но насколько это реально?
После 6 лет «политико-дипломатического» разрешения конфликта и так все понятно. С самого начала войны власть и общественность бегали с Будапештским меморандумом, который в теории должен был бы нас защитить от агрессии. Меморандум не защитил – один из подписантов оккупировал Крым и позже массово вторгся в Украину, а другие подписанты никакой действенной помощи нам не оказали. Позже, с нарастанием интенсивности боевых действий, западные страны начали вводить санкции против России. Без сомнения, эти санкции сильно подрывают мощь агрессора. Но вопрос в другом – достаточно ли этого для того, чтобы заставить РФ отступить? Конечно, нет: уже 6 год действуют эти санкции, но они не мешают окупанту и дальше убивать наших бойцов, строить Крымский мост или арестовывать наши корабли в Азовском море. Политика санкций еще никогда не заставляла агрессора остановиться. За десятилетия противостояния с КНДР или Ираном санкции не разрушили их авторитарных режимов. Так почему мы надеемся, что санкции разрушат РФ? Россия спокойно пережила предыдущие санкции, а учитывая то, что сами санкции идут на спад, то переживет и последующие.
Большое восхищение вызвала идея введения миротворцев на Донбасс. Но так и не было дано ответа, почему РФ согласится на это и выведет свои войска, и какие страны решатся отправить сюда свои миротворческие контингенты. Война на Донбассе – это война с двумя полноценными армейскими корпусами, которые РФ вооружает танками, артиллерией, системами ПВО и непосредственно ими управляет. Масштаб тех сил, которые должны быть применены для установления мира, оценить очень трудно. То кто же из западных стран согласится послать сюда десятки тысяч своих бойцов? Конечно, никто. Кроме того, люди плохо понимают суть миротворческих операций. Их задача – поддержание мира, полицейские функции, и отнюдь не полномасштабные бои с кем-то. Пример Югославии показывает, что миротворцы не всегда могут поддерживать мир, что они могут быть марионетками в руках более сильной стороны (а кто сильнее на Донбассе, мы прекрасно знаем – это РФ).
Украинцам надо осознать, что чуда не будет. Санкции никогда не заставят РФ уйти с наших земель, под Донецком или Луганском не будет натовских танковых дивизий, а американская морская пехота не высадится в Мариуполе. Без сомнения, дипломатическая поддержка очень важна для победы. Санкции, транши в отечественный бюджет и всевозможное оборудование для нашей армии – это прекрасно, ведь приближает победу. Но сама победа станет возможной только тогда, когда украинский солдат прогонит оккупанта из Крыма и Донбасса. А этого никто не сделает, кроме нас.
Редакция сайта не несет ответственности за содержание блогов. Мнение редакции может отличаться от авторского.
Кожна війна має декілька вимірів. Бої йдуть не лише на фронті. Протистояння триває у сфері економіки, пропаганди, дипломатії, культури, та інколи перемоги на цих «невійськових» фронтах не менш цінні та вагомі, чим виграні битви й звільнені міста. Видатний німецький військовий теоретик Клавзевіц сказав, що війна – це продовження політики. А ми в XXI ст. можемо перефразувати цей афоризм так: політика (будь-яка) є продовженням війни.
Проте, не варто плутати причини з наслідками, а ціль із засобами. Всі вищеперераховані складові важливі для перемоги у війні. Але ці речі допомагають виграти, а не безпосередньо виграють війну. Як саме? Вони підсилюють нашу армію та послаблюють армію ворога. Тобто, головним ключем до перемоги є армія. Ще під час служби в ЗСУ я запам’ятав геніальний опис суті бойових дій, який не раз чув від вояк – артилерія, танки та авіація є неймовірною силою, але перемога буде здобута лише тоді, коли нога простого піхотинця ступить на ворожу позицію. Так само і в масштабі всієї війни – економіка, пропаганда, дипломатія допомагають перемогти ворога, але перемагаємо ми лише тоді, коли наша армія завдає йому поразки.
Україна зараз перебуває у стані війни. Крим – окупований, як і значна частина Донбасу. Чи існує план звільнення цих територій? Звісно, існує. Але парадокс в тому, що цей план не є планом військової операції. Звільнення наших територій пропонується провести політико-дипломатичним шляхом. Керівництво держави заявляє, що дипломатичний тиск та санкції змусять Росію втекти, забрати свої війська і повернути нам наші землі (можливо, навіть з виплатами репарацій). Якщо є можливість повернути Крим і Донбас без жодного пострілу, а лише через тиск світового товариства, то це чудово, але наскільки це реально?
Після 6 років «політико-дипломатичного» врегулювання конфлікту і так все зрозуміло. З самого початку війни влада і громадськість бігали з Будапештським меморандумом, який в теорії мав би нас захистити від агресії. Меморандум не захистив – один з підписантів окупував Крим і пізніше масово вторгнувся в Україну, а інші підписанти ніякої дієвої допомоги нам не надали. Пізніше, з наростанням інтенсивності бойових дій, західні країни почали вводити санкції проти Росії. Без сумніву, ці санкції сильно підривають потужність агресора. Але питання в іншому – чи достатньо цього для того, щоб змусити РФ відступити? Звісно, що ні: вже 6 рік діють ці санкції, але вони не заважають окупанту і далі вбивати наших бійців, будувати Кримський міст чи заарештовувати наші кораблі в Азовському морі. Політика санкцій ще ніколи не змушувала агресора зупинитись. За десятиліття протистоянь з КНДР чи Іраном санкції не зруйнували їх авторитарних режимів. То чому ми сподіваємось, що санкції зруйнують РФ? Росія спокійно пережила попередні санкції, а враховуючи те, що самі санкції йдуть на спад, то переживе і наступні.
Велике захоплення викликала ідея введення миротворців на Донбас. Але так і не було дано відповіді, чому РФ погодиться на це і виведе свої війська, і які країни наважаться відправити сюди свої миротворчі контингенти. Війна на Донбасі – це війна з двома повноцінними армійськими корпусами, які РФ озброює танками, артилерією, системами ППО та безпосередньо ними керує. Масштаб тих сил, які мають бути застосованими для встановлення миру, оцінити дуже важко. То хто ж з західних країн погодиться послати сюди десятки тисяч своїх бійців? Звісно, що ніхто. Крім того, люди погано розуміють суть миротворчих операцій. Їхнє завдання – підтримка миру, поліцейські функції, і аж ніяк не повномасштабні бої з кимось. Приклад колишньої Югославії показує, що миротворці не завжди підтримувати мир, що вони можуть бути маріонетками в руках сильнішої сторони (а хто є сильнішим на Донбасі, ми чудово знаємо – це РФ).
Українцям треба усвідомити, що дива не буде. Санкції ніколи не змусять РФ піти з наших земель, під Донецьком чи Луганськом не буде натівських танкових дивізій, а американська морська піхота не висадиться в Маріуполі. Без сумніву, дипломатична підтримка дуже важлива для перемоги. Санкції, транші у вітчизняний бюджет і всіляке обладнання для нашої армії – це чудово, адже наближає перемогу. Але сама перемога стане можливою лише тоді, коли український солдат прожене окупанта з Криму та Донбасу. А цього ніхто не зробить, крім нас.
Редакція сайту не несе відповідальності за зміст блогів. Думка редакції може відрізнятися від авторської.