25 січня на сайті «НВ» було опубліковано матеріал під назвою «Бідність у головах. Що заважає багатьом українцям більше заробляти – дослідження НВ». Текст залишає враження, що українці/українки нібито не хочуть працювати активніше, щоб заробляти більше грошей і задовольняти власні потреби, а натомість «з надією дивляться в бік державної скарбниці». У тексті також зазначено, що «у 2019 році Центр близькосхідних досліджень спільно з аналітичним центром Українського католицького університету (УКУ) проаналізували цей феномен на прикладі жителів двох райцентрів Херсонської області».

Давайте для початку згадаємо, з яких коштів наповнюється державна скарбниця. А тепер – з чого починається текст про дослідження?

«40-річний столичний мешканець Дмитро Пєшкін, батько трьох дітей, працює вчителем фізвиховання у сільській школі під Києвом. У середньому на місяць за свою працю він отримує 7 тис. грн – для сімейних потреб цього відверто мало. Тому Пєшкін періодично підробляє охоронцем, а тепер замислився про заробітки в Європі. Але ця ідея у нього «стоїть на паузі»: фізрук упевнений, що нова влада, якщо вона подолає «опір олігархів», легко могла б підняти вчительські заробітки до щомісячних 24 тис. грн. Таку суму Пєшкін уже вважає прийнятною. І тому чекає, що зробить команда Володимира Зеленського.

Із надією дивляться у бік державної скарбниці багато українців: за даними Держстату, майже третина населення, тобто 11,1 млн осіб, має середній дохід на душу населення менший за 3,2 тис. грн на місяць. І Пєшкін з урахуванням усіх непрацездатних представників своєї сім’ї – один із них. Але його історія, як і у сотень тисяч співвітчизників, – це не просто розповідь про бідність людей, які працюють. В Україні, на думку соціологів, існує своєрідна «культура бідності».

Приклад «блискучий», що сказати. Мені завжди здавалося, що дослідження – це про об’єктивні дані, факти, а не маніпуляції про польські заробітки. Тобто, якщо я правильно розумію:
– громадяни/ки не можуть сподіватися на гідну оплату праці від держави, яка регулярно отримує чималі відрахування із заробітної платні громадян/ок;
– але при цьому мусять якимсь чином оплачувати комунальні послуги, миритися з цінами на необхідні товари, «безкоштовною» медициною, вартістю інших сервісів;
– у невтішному матеріальному стані значної кількості наших громадян/ок винна не російсько-українська війна і майже мертва економіка, корупційні схеми і вседозволеність, якою користуються чиновники й депутати, а «бідність у головах»;
– громадяни/ки, особливо батьки трьох дітей, повинні їхати з України і шукати заробітків деінде.

Читайте також: Податкова знижка переселенцям при оренді житла: як отримати

Складається враження, що хтось хоче нав’язати аудиторії думку про те, що держава нібито ніяк не впливає і не мусить впливати на рівень заробітків власного народу. Несуть такі ідеї в маси бадьорі популісти-оптимісти, які закликають рівнятися на європейські цінності (і податки, ага), правда, при цьому ігноруючи розмір європейських заробітків, а також непохитність ЄС у гарантуванні прав громадян/ок, прав людини, рівень соціального захисту, якість і ефективність державних сервісів тощо.

Я за самостійність, за можливість формувати рівень доходу самостійно. Але будь-який ФОП на 3 групі може докладно пояснити, як воно – намагатися заробити в Україні пристойні гроші. Так, я за самостійність, за можливість не залежати від держави і нічого у неї не просити. Але для розвитку потрібні умови. Якщо з одного боку душать податки, а з іншого – ціни, це – сприятливі умови для розвитку та пристойного матеріального забезпечення? Я дуже хочу розвиватися самостійно, але мені потрібна чесність від держави, і, бажано, менше перешкод на шляху.

«Регіон, за словами Оксани Міхеєвої, професорки кафедри соціології УКУ, обрали не випадково: Херсонщина відома ефектом «одномоментної бідності» – значна частка її населення втратила звичні джерела грошових надходжень через (незаконну – ред.) анексію Росією Криму. Бо змінилися туристичні потоки, область стала прикордонною, порушився зв’язок зі степовим Кримом».

По-перше, маніпуляція на кшталт удару зі спини. Херсон через війну з Росією втратив не менше, ніж, наприклад, Трускавець, де у 2014-2015 роках по санаторіях розносився плач жалоби за росіянами, які приїжджали оздоровлюватися на прогріту сонцем цілющу українську землю. Це називається бізнес, йдеться про джерело отримання доходів.

По-друге, цікаво, що сама пані Міхєєва, виявляється, про свій коментар «НВ» дізналася, як не дивно, з матеріалу «НВ». Ось її дослівний коментар на сайті видання:

«Ніхто з редакції НВ не звертався до мене із запитаннями, проханнями дати інтерв’ю чи прокоментувати щось. Хто замість мене розмовляв з редакцією я не знаю. Дорога редакція, пропоную дружній договір – я більше не читатиму НВ, а ви більше не робіть вигляд, що ви зі мною говорили. З подивом і нерозумінням – Оксана Міхеєва».

Згодом Оксана Міхєєва доповнила свій відгук таким коментарем:

«Після звернення до мене автора статті, заради справедливості мушу визнати, що автор мені дзвонив у жовтні. На жаль, я не пам’ятаю факту звернення та змісту нашої розмови, бо зустрічаюся і комунікую з великою кількістю людей, а з жовтня місяця часу пройшло чимало. Але у разі, коли до мене звертаються, я завжди прошу текст на авторизацію для того, щоб надрукована інформація відповідала змісту дослідження. Даний текст перед публікацією я не бачила і хочу зазначити, що він не відповідає змісту нашого дослідження. Тому прошу вважати його поглядом самого автора на дану проблему».

Цікаво: «Подарунок з барського плеча Путіна»: що відбувається з майном і бізнесом Януковичів у Криму

До речі, інші користувачі/ки, які ознайомилися з дослідженням, залишили неоднозначні коментарі під матеріалом, наприклад, такі:

– «Стаття по типу: порятунок потопаючих – справа рук самих потопаючих. Одна справа, якби в українця були на вибір кілька варіантів високопродуктивної, добреоплачуваної роботи, але він не хоче за них братися, бо там треба тяжко працювати. Натомість в українця на вибір є повно пропозицій (типу продажів на базарі), де треба теж тяжко працювати, але заробиш копійки. Або й взагалі нічого не заробиш. Чогось про таку ситуацію автор мовчить. Точно по Азірову: бєрітє лапати і хватіт скігліти. Ідітє садіті капусту».

– «Важко працювати у Польщі, особливо коли ти працюєш неофіційно по біометричному паспорту… Українці виконують саму важку роботу, чи на заводі, на складах, у фермера… Багато роботодавців не хочуть платити налоги за працівників і тримають їх неофіційно та сплату дають саму низьку (…)».

– «Для ведення прибуткової справи потрібні компетенції і умови. Бізнесу чи такому мисленню не вчать , а протягом соціалістичного періоду в історії просто витравлювали. Щодо умов. Найперше – це простота реєстрації і звітності у сумі з оптимальністю оподаткування. Друге – це наявність засобів виробництва чи надання послуг. Наприклад, земля, техніка, ноутбук чи авто. Все потребує кредитування , тобто позик. Але кредитні ставки – це зашморг. Трудова міграція за гідною платнею за одиницю часу, то відповідь на небажання мати ризики позик тут. Подорожі до тих хто вже «крутяться» – саме по собі є способом зміни свідомості і заодно навчанням».

Читайте також: Волонтер: Крим і Донбас будуть там, де їх будуть краще годувати. Вони думають шлунком

– «Эта статья ни о чем. Прежде, чем обвинять в иждевенчестве, предложите, как можно заработать. Предполагаю, что автор данной статьей решил немного подзаработать. Может, тот же почтальон. Интересно, сколько могут заплатить за такую статью?».

– «Не стаття – маячня якась. Українці не ліниві! Пару МІЛЬЙОНІВ виїхало на заробітки і вже не планують повертатися! Вони просто не хочуть працювати задарма. У статті згадана реформа пошти Омеляном, – якби поштарці платили більше, ніж їй дає її господарство, то вона б за нього не трималася б(…)».

У тексті ще багато цікавого, наприклад, думки експертів: і про те, що українці «не вміють планувати витрати» (сплануйте витрати на 5-7 тисяч гривень на місяць), і про те, що «українці завжди вважали себе пригнобленою або пригноблюваною нацією», і про те, що «Борг – визначальне слово у лексиконі малозабезпечених. До того ж ідеться не стільки про їхні власні позики, скільки про ту роль, яку в долі цих людей «зобов’язана» відігравати держава», і про те, що нібито існує «традиційна соціалістична заздрість до багатих, як до негідників за визначенням», і про те, що «Співвітчизники зі скромними доходами вважають соціальну допомогу необхідним мінімумом, що влада повинна їм дати. І прагнучи зберегти за собою подібну руку допомоги, вони готові відмовитися від великих зарплат, нових умов і професійного зростання».

Не будемо перебільшувати ані значення подібних досліджень, ані масштаби аудиторії, яку воно охоплює. На мою думку, варто замислитися, чому автори/ки матеріалу розмірковують про підвищення якості роботи і одночасно приводять приклад реформування «Укрпошти», навколо якої досі точиться скандал через блокування доступу аудиторії до українських газет (поцікавитися деталями можна на сайті Національної спілки журналістів України, або на особистих сторінках голови НСЖУ та першого секретар НСЖУ у Facebook).

Цікаво: Нові звання та виплати в ЗСУ: планують на осінь

Мабуть, варто нагадати про те, що активна меншість, що живе у соцмережах і «формує громадські настрої», існує лише у власному вимірі. Той народ, про здібності якого розмірковують у подібних дослідженнях, цих текстів не читає, ефірів не дивиться, і у Facebook переважно не зареєстрований. Йому просто нема коли, бо він зайнятий виживанням. Але в Україні працюють іноземні експерти/тки, які намагаються скласти загальну картину, і інформацію отримують з відкритих джерел, а потім – складають власні звіти. Можливо, все ж таки потрібно більш обережно використовувати слова «дослідження» і «експерт/ка»?

Редакція сайту не несе відповідальності за зміст блогів. Думка редакції може відрізнятися від авторської.

Читайте «Чорноморку» в Telegram та Facebook